Найгірші фільми 2022 року за версією редакції Flashforward Magazine

Редакція Flashforward Magazine хоч і з великим запізненням, але продовжує підбивати підсумки – а тому публікує підбірку, де ми перерахували найгірші фільми 2022 року.

Ні, ми не вмикали режим «давайте після свят». Однак з ряду причин (періодична відсутність електрохарчування є одною з них) готувати великі матеріали виходить довго.

Цього разу ми скоротили список найгірших фільмів до десяти: не тому, що 2022-й був наповнений вдалими фільмами, а скоріше через небажання повторювати один і той самий аргумент щодо різних фільмів двічі. Якщо наш топ з 12 найкращих фільмів, який вийшов у перших числах січня, було сформувати важко, то довгоочікуваний антитоп – напрочуд легко.

Максим Сорокін:

Чоловічий рід / MEN, реж. Алекс Ґарленд

За останнє десятиріччя  Алекс Ґарленд заробив собі репутацію режисера, який створює візуально довершені фільми та серіали, які претендують на інтелектуальність, але не є снобістським кітчем заради кітчу. Таким був його ШІ-алармізм у Ex Machina, Тарковський-based екологічний алармізм в «Анігіляції» і – яка несподіванка – алармізм впливу корпорацій у серіалі Devs.

Всі ці проекти було за що критикувати. Проте кожен з них був подією, яка викликала дискусію з приводу думок та кінематографічних прийомів. Іншими словами, це були артефакти мистецтва.

Але не його останній фільм. «Чоловічий рід» настільки ж візуально довершений, настільки примітивний у питанні думки автора та рівня дискусії, який той пропонує. Режисер артикулює обмежену та максимально некоректну тезу про колективну відповідальність чоловіків – і цим відводить себе далеко назад, бо в його минулих фільмах (та серіалі) жіночі персонажі були добре прописаними зрілими особистостями, а не ребусною агіткою у недолугому випаді проти патріархату.

Тор: Любов та грім / Thor: Love & Thunder, реж. Тайка Вайтіті

Практично всі проекти останньої фази кіновсесвіту Marvel (окрім «Локі» та «ВандиВіжна») мають бути у цьому списку. Однак саме квадриквел про бога грому є найбільш явним прикладом деградації та вторинності, на які страждає кіновсесвіт Марвел.

Якщо «Тор: Рагнарьок» нетиповим, самобутнім та збалансованим сольним фільмом, який нарешті знайшов оптимальний підхід до героя Кріса Хемсворта, то «Любов та грім» спускає все це у сортир — звідки до того дістав більшість жартів та роботу зі спецефектами на LED-екранах, на фоні яких бюджетні стрічки виглядають шедеврами.

Все це приправлене вже фірмовим чеклістом з дайверсіті, яке виглядає як доданий костиль, який аніхтрохи не впливає на сюжет, а лише задовольняє виконання підпунктів корпоративної стратегії Disney.

Артур Сумароков:

Трикутник смутку / Triangle of sadness, реж. Рубен Естлунд

Ніхто так не вміє урочисто промовляти будь-які банальності, як шведський постановник Рубен Естлунд.  І якщо в його картині «Форс-мажор» 2014 року ще можна було знайти ознаки інтелектуальної сатири, то «Квадрат» і особливо «Трикутник смутку» викликають виразний присмак чогось несвіжого.  Одночасно викриваючи капіталізм, модну індустрію і четверту хвилю фемінізму, Естлунд швидко втрачає всяке почуття гумору, міри і, зрештою, смаку, перетворюючи свій фільм навіть не на плакат, а на якийсь колаж протестних дитячих малюнків з навмисно спрощеною мораллю.

«Трикутник смутку» це, ймовірно, найнаочніший приклад стану сучасного європейського кінематографа, який хоче боротися проти всього поганого за все хороше, не докладаючи при цьому жодних зусиль і жодним чином не змінюючи сучасну кіномову.

Не хвилюйся, дорогенька / Don’t worry darling, реж. Олівія Вайлд

Фантастичний трилер «Не хвилюйся, дорогенька» Олівії Вайлд більш цікавий скандальною історією зйомок, аніж, власне, своїм змістом.  Навіть якщо сприймати весь медійний галас навколо фільму виключно як чорний піар, то можна однозначно констатувати, що піар цей не привів ні до чого суттєвого. Навіть підсумкові касові збори трилера залишають бажати кращого.

Втім, «Не хвилюйся, дорогенька»  абсолютно не працює у своєму жанрі, оскільки для фантастичного трилера фільм Олівії Уайлд надто вже монотонний і позбавлений саспенсу, а усі елементи фантастики здаються занадто вторинними, тоді як феміністське висловлювання картина всуху програє навіть класичним «Степфордським дружинам» 1972  року, з яких режисерка нагло запозичила чимало ключових сюжетних елементів.

Флоренс П'ю видає у цій стрічці аж ніяк не найкращий свій перформанс, між нею та її партнером Гаррі Стайлсом відсутня навіть мінімальна екранна хімія (окремий крінж стрічки – ії еротичні сцени), а Кріса Пайна в іронічній за своєю суттю ролі CEO Victory виявляється, на жаль, злочинно мало, щоб справді хоч якось виправдати існування цього поганого кітчу.

Глибокі води / Deep Water, реж. Едріан Лайн

Фільм «Глибокі води» Едріана Лайна мав воскресити з мертвих жанр еротичного трилера, тим паче, що саме Лайн своїм «Фатальним потягом» зробив цей жанр касово привабливим для американської та світової аудиторії наприкінці 80-х.

Але з екранізацією однойменного роману Патриції Гайсміт вийшло, м'яко кажучи, жахливо. Під час перегляду стрічки виникає гостре відчуття, що її суттєво порізали: з еротичного трилера вишматували всю еротику. Акторської хімії між персонажами Бена Аффлека і Ани де Армас не спостерігається зовсім, і здається, що їхні герої прийшли просто з абсолютно різних фільмів.

Причому «Глибокі води» не мають «синдрому Томмі Вайсо»: про фільм неможливо сказати що стрічка настільки погана, що вона, врешті-решт, стає хорошою, бо в ній навіть нема моментів, які б можна було розібрати на меми.

Загальмована, апатична дія ніяк не корелюється з тим, що «Глибокі води» заявлені як трилер, а закільцьований фінал і зовсім свідчить про сценарну халтурність Сема Левінсона – до речі, шоуранера «Ейфорії», де якраз іноді відвертих сцен буває аж занадто багато. Але, враховуючи його «Малкольма та Марі»,  це не дивує.

Втішає лише один факт: у 1981 році Мішель Девіль зняв свою екранізацію книжки Патриції Гайсміт, і вже вона точно не гідна бути забутою, на відміну від дивного опусу Едріана Лайна.

Денис Кондюк:

Морбіус / Morbius, реж. Даніель Еспіноса

Sony давно намагається робити фільми з персонажами Марвел та зірковими акторами, аби наблизитись до мультивсесвіту Marvel Studios. Втім, цього мало для успішного супергеройського фільму, особливо якщо рівень конфлікту в сюжеті залишається на рівні 90-их.

«Морбіус» міг би бути цікавим, якби автори визначились з тим, для якої аудиторії вони знімають. Також їм було б важливо вирішити, хто перед нам, антигерой,чи все ж злодій – бо для складних граней героя у них замало сценарного таланту. Це проявляється, наприклад, у відсутності драматизму – бо для нього жертви персонажів, які ті роблять у сюжеті, мають бути справжніми, інакше втрачається увесь сенс.

Дивні спецефекти та незрозумілий сюжет знову принесли невдачу і кіностудії, і Джареду Лето, що все ніяк не впишеться в коміксний канон ні Марвел, ні DC. Sony було б потрібно розвивати свій всесвіт не оглядаючись на конкурентів і сформувавши чітку ціль для своєї супергероїки.

Чорний Адам / Black Adam, реж. Жауме Колєт-Серра

Є певна іронія, що саме після невдачі «Чорного Адама» стали відомі новини про зміну напрямку роботи зі всесвітом DC та закриттям проектів, що були започатковані під впливом бачення Зака Снайдера.

Але проблема «Чорного Адама» в тому, що це стрічка акторів, а не персонажів з коміксів. Якщо хочеться подивитись, що можна зробити з темою Близького Сходу та антигероїки, можна подивитись марвелівський серіал «Місячний лицар». Ця ж стрічка з дивними та застарілими корпоративними злодіями, гіршими за класичних ботів-злодіїв зі старих консольних екшн-ігр, зі смішними назвами та непоясненим походженням та протагоністом, що ніяк не визначиться, хто він такий.

Стилістика, що скаче від «Розкрадачки гробниць» до «злого Супермена», теж не допомагає. «Скеля», як завжди, грає себе і жартує не дуже смішними жартами, а Доктор Фейт Пірса Броснана виглядає більш цікаво і багатогранно, ніж винуватець кінострічки.

Дизбаланс та примітивність сюжету створюють кашу з акцентів, тону та основних ідей стрічки. На відміну від «Шазама», вона не перетворюється на іронічну драмеді, а залишається кітчевим промо-роликом Двейна Джонсона для його мерчу.

Антоній Ходоровський:

Фантастичні звірі: Таємниці Дамблдора / Fantastic Beasts: The Secrets of Dumbledore, реж. Девід Єйтс

Триквел франшизи продовжує традицію паразитування на спадщині фільмів про Гаррі Поттера, але не може запропонувати дійсно цікаві сюжетні лінії як оригінальний твір. З кожною новою частиною історія все ще нагадує довготривалу прелюдію до чогось глобального. Проте сама Джоан Роулінг, вочевидь, втратила натхнення писати фанфіки на свої ж книги, тому хронометраж стрічки присвячений подіям, що ніяким чином не розширюють знайомий глядачу кіновсесвіт.

Чий же там позашлюбний син Креденцій Бербоун? Чи дійсно Дамблдор та Ґріндельвальд використовували свої магічні палички не тільки для дуэлей? Та в чому полягає проблема обіграти акторський рекаст за допомогою жанрової особливості фільму?

Це єдині питання, що утримують глядацький інтерес в межах млявого подієвого ряду. На жаль, фінал не залишає жодної надії, що потенційне продовження зможе стати чимось кращим, ніж поєднання фансервісу та бульварної фантастичної літератури. Отже, найбільшою «Таємницею Дамблдора» є те, що очікує франшизу після катастрофічних касових зборів.

Cвіт Юрського періоду: Панування / Jurassic World: Dominion, реж. Колін Треворроу

Фільм є черговим прикладом того, що неможливо уникнути кризи ідей, коли шоста частина франшизи все ще не вийшла за межі однієї концепції. В даному випадку – «атракціону з динозаврами».

Маркетингова кампанія оманливо обіцяла основним місцем дій людський світ. Поява нових хижаків в харчовому ланцюжку материків та доісторична загроза для великих міст могли б урізноманітнити шаблонний сюжет.

Але чи то справа в обмеженому бюджеті, чи цитування оригінальної стрічки досягло позахмарного рівня – продовження знову обмежується протистоянням тварин та людей в диких умовах. Й хоч до цього передує дратуюча сюжетна арка про сарану та набір екшн-сцен з пригодницьких бойовиків, все це лише посилює загальну неповноцінність сценарію.

Щодо динозаврів на екрані: складається враження, що творці проєкту не бачили нічого крім набутків Спілберга, тому вкотре доісторичний світ представлений типовим набором ящурів, а сцени з ними навіть не намагаються зрежисерувати креативно.

Валерій Ковтун:

Меню / Menu, реж. Марк Майлод

Синопсис стрічки обіцяв нам хоррор про молоду парочку, яка їде з групою багатіїв на вечерю в ексклюзивний ресторан ще більш ексклюзивного шеф-кухаря, який підготував для своїх гостей неприємні сюрпризи. Проте головною інтригою фільму стає не те, хто з героїв переживе звану вечерю, а як в нього вдалось заманити Рейфа Файнса, Аню Тейлор-Джой та Ніколаса Холта. Ну добре, останнього можна викреслити, бо він, схоже, автоматично підписується на будь-яку роль екзальтованого ідіота.

Режисер «Меню» явно прагнув зробити черговий інтелектуальний хоррор, який намагається не скільки налякати глядача, скільки поділитись важливими соціальними коментарями.

Проблема в тому, що автори явно хотіли потішити прихильників не просто лівих ідей, а більшовизму з його eat the rich. Не дарма ж головний антагоніст родом з Східної Європи. Окрім сумнівного послання про «всі багаті - погані, всі бідні – бубочки», стрічка не має в своєму активі ані цікавих візуальних рішень, ані хороших акторських перфомансів, ані розкриття персонажів (фільм навіть не пояснює, за що глядач має недолюблювати гостей шефа). Немає навіть цікавого чи бодай зв'язного логічного сюжету. Навіть дивно, що стрічку спродюсував Адам МакКей, який видав в минулому році прямолінійну, але вдалу сатиру «Не дивись вгору». Проте навіть на його фоні «Меню» в плані витонченості виглядає як недоварені макарони.