fbpx

Коричнева пальмова гілка: що не так з фільмом «Трикутник смутку» який переміг у Каннах?

Хронічний вестернізм
4/10

8 грудня в українському прокаті вийшов «Трикутник смутку» Рубена Естлунда – одна з головних фестивальних прем’єр цього року. Редакція Flashforward Magazine з сумом констатує, що вже другий рік переможцем Каннського кінофестивалю стає посередній фільм, який є плагіатом та постулює свою головну думку надто грубо та очевидно. У нашій рецензії ми детально розбираємо, що спільного у «Трикутника смутку» з його головними героями – блювотиною та гівном.

В останні роки перемога на Каннському кінофестивалі знову отримала яскраво виражене суспільно-політичне маркування. Єдина відмінність між 1960-ми та сьогоденням – замість «скасування» фестивалю та маніфестації протест став брендом. Не товаром, який припускає реальні блага та дії, а саме брендом. Комерціалізованим ім’ям, за яким подекуди стоїть не щось реальне, а скоріше наше уявлення про нього, сформоване сумою уявлень безликої аудиторії.

Процес перетворення цілісного висловлювання на його імітацію відбувся не одразу. Наприклад, «Паразити» Пон Чжун Хо отримали заслужену нагороду за дуже гостре та драматургічно досконале зображення соціальної нерівності у Кореї.

Європейські режисери надихнулися таким успіхом свого колеги та вирішили повторити «робочу» і суспільно актуальну схему. Але таке прагнення – це фактичне створення підробки. Воно може виглядати яскраво, навіть переконати неосвіченого чи дуже екзальтованого глядача. Проте таке кіно не буде мати цінності, а буде «чіпляти» лише як імітація реакції, коштом чогось скандального.

Підтвердження цього – торішній переможець набережної Краузетт. «Титан» Жюлі Дюкорно був не тільки очевидним плагіатом на «Автокатастрофу» Девіда Кроненберга, а ще й нарізкою кіноцитат її улюблених режисерів з доданими до цього дешевими пасажами про небінарність та «нову маскулінність».

Враховуючи таку тенденцію, перший акт Triangle of Sadness  є дуже ефектним та багатообіцяльним. Коли Естлунд іронізує щодо зйомки реклам для H&M та Balenciaga (у першому випадку потрібна дебільна усмішка, у другому – максимально серйозне «табло»), то, здається, на нас чекає другий «Квадрат» – фільм 2017 року, з яким режисер цілком заслужено отримував Золоту пальмову гілку. Проте на практиці «Трикутник смутку» став тим, що хотів висміяти.

Рубен Естлунд став знаменитий завдяки пасивно-агресивній сатирі. У його оптиці не серйозні структурні недоліки тоталітаризму, бюрократії чи медіа-адженди, як це робить Армандо Іануччі чи Адам Маккей, а модні питання гендеру і капіталістичних відносин та пов’язаної з ними влади. З кожним новим фільмом його коментарі стають дедалі прозорішими і злішими, а разом із цим дедалі більш примітивними та лінивими.

Якщо його «Квадрат» був дуже зухвалою сатирою на сучасне мистецтво, та ситуативне моральне лицемір’я західноєвропейського суспільства, то у «Трикутнику смутку», Естлунд просто забиває на мистецьку компоненту та починає давати «голі» соціально-політичні коментарі – і цим лише демонструє, наскільки він некомпетентний.

Глядач отримує щось середнє між маловідомим широкій аудиторії німим фільмом Сесіля де Мілля Male and Female (і це не дивно, фільм 1919 року), «Янголом-винищувачем» Луїса Бунюеля та «Великим жранням» Марко Феррері. Від першого «Трикутник смутку» отримав основний сюжетний поворот з островом, від другого – меседж eat the rich, який у руслі реанімації лівих ідей все більше виглядає як головний герой «Людини-швейцарського ножа» – гнилим кадавром з трупними газами.

А от знаменита блювотно-фекальна сцена перекочувала з кульмінації стрічки Феррері – проте й ого фільмі це було одночасно агресивніше та більш вишукано. Що ж, якщо єдиний вдалий момент твого фільму – це гівно та блювотиння, саме час задуматися, що ж ти робиш не так.

Ця скандальна сцена стала головним меседжем промо-кампанії Естлунда. Це ще більше ріднить його стрічку з «Титаном» Дюкорно, який акцентувався саме на трансгендерності героїні, а не на самому фільмі як такому. Одні скажуть, що це ефективний комунікаційний «гачок», який допоміг стрічкам добитися результату. Fair point. З іншого боку, дійсно хорошому фільму, як і будь-якому якісному товару, не потрібні «вірусні промо». Цього потребує або щось неякісне, або не дуже легальне.

«Трикутник смутку» – начебто винахідливий візуально-технічний памфлет-маніфест, але він ялозить старі концепти. Все це тому, що сам Естлунд на якийсь вислів не здатний. Усі ідеологічні пасажі у його фільмі – не більше ніж набір нарізаний цитат, які додані для «байта» та поляризації аудиторії. Не вірите? Режисер сам каже це в одному з інтерв'ю у контексті своєї матері-комуністки.

Коли Естлунд перейшов межу сатири та досяг крайності, то замість їдкої іронії опустився на дно – на рівень твіттер-активістів. Естлунд вважає, що ґендер настільки сильно пов'язаний з економічними відносинами, що змінити його роль неможливо без тотальної трансформації системи. Режисер проводить глядача через 20-хвилинну сцену суперечки героїв про те, хто покриватиме рахунок у дорогому ресторані — і ця фірмова для Естлунда замальовка соціального дискомфорту стає екранізацією кошмару мізантропа. Якщо Естлунд у кожному чоловікові бачить соціопата, а в кожній жінці — утриманку, то його експертиза та професійна придатність під дуже великим питанням.

Усі подальші сцени з багатіями на острові, які схиляються перед «туалетною менеджеркою», яка вміє ловили рибу за рівнем дотепності схожа не на зріле європейське кіно, а на гуморески з радянських журналів «Перець» та «Крокодил».  Перед нами Ларс фон Трієр, тільки менш агресивний та тупіший. Іншими словами – максимально  «зручний», еквівалент поняття comfort mood. Що загалом багато говорить про рівень дискусії у європейському кіно.

На користь цього порівняння кажуть дійсно вдалі за формою експерименти Естлунда з жанрами. Спочатку «Трикутник смутку» демонструє нам вивернутий кишками назовні ромком у вже згаданій сцені: закохані принизливо сперечаються, хто з них заплатить за вечерю, поки не доходять до з'ясування, хто з них кого любить і чому вони постійно говорять про гроші. Потім настає притча про подорож, яка демонструє «обліко моралє» західного світу в XXI столітті у найкращих традиціях КПРС. Далі нам показують жорстоку та комічну (але все ж примітивну) робінзоніаду. У фіналі на нас чекає абсурдний сюжетний поворот у форматі М. Найт Шьямалана.

Все це дуже добре, але «Білий лотос» Майкла Вайта вже два сезони робить те ж саме. Проте, працюючи на тематично ідентичній території, серіалу вдається все набагато краще.

Багато хто вважає, що Естлунд є унікальним режисером для сьогоднішнього кіно, давно підпорядкованого нормам політкоректності. Але ні, він знову просуває до болю знайомий наратив «їж багатих». Бренд, а не товар. Порожнечу, приправлену скандалом, а не сенси, посилені образністю. Нікчемні герої-карикатури, виведені режисером у фільмі-фейлетоні, не заслуговують на такий драматизм. Перемога «Трикутника смутку» у Каннах – головна трагікомічна ситуація цього фільму. І єдина насправді смішна.