Єлизавета Сушко
Другий день фестивалю Берлінале вийшов досить неочікуваним та в більшості своїм зірковим. На червоній доріжці можна було зістріти Джессі Айзенберга, в режисерському дебюті – Сідні Свіні. Авторка Flashforward Magazine Єлизавета Сушко чесно зізнається, що в кінозалах є місце солодкому сну, сорому та жертвам популізму.
Акт спостереження за життям в Україні в умовах повномасштабного вторгнення очима польських режисерів був актом сорому. Першу половину фільм було до болю неприємно за те, як іноземна преса зараз в Берліні бачить нашу країну: пострадянська забудова, нахабна поведінка людей, сварки та насмішки над дівчатами, які фотографуються на танках. Було неприємно усвідомлювати, що цей фільм зараз формує ставлення до нашої війни і воно цілком хибне.
Прийоми, які використовують документалісти, також досить банальні: діти як яскравий акцент на фоні розбомбленого будинку та обовʼязково кольорове на сіромі тлі, довгі статичні плани. Присутнє, звісно, і відчуття постанови кадру. Є знахідки, так, як історія з дитячим блокпостом і паролем «паляниця».
Але переломний момент стався і відбувся він не лише емоційно, але і дуже художньо. Українське місто в повній темряві зруйнувало процес відстороненого спостереження та запустило глядача глибше – в події, сенси та, нарешті, болісну правду. Режисери показали багато українських міст, їх життя після та під час бомбардування, зруйновані життя та трохи української сили наприкінці.
Мозаїчний портрет, в якому тільки українець(ка) впізнає яке місто на екрані нагадує минулу роботу Вольскі «1970». А особлива подяка Лозниці в титрах залишає гиденький осад з нагадуванням, що Вольскі монтував його «Бабин Яр. Контекст».
Китайський повільний фільм розповідає історію чоловіка, стосунки з жінками якого приходять до логічного кінця: він розлучився з дружиною, його мати померла, а дочка більшість часу живе в його сестри та її чоловіка. Але, як заведено в кращих традиціях світлих історій: одні двері закриваються – інші відкриваються. Герой зближується з зовсім молодою дівчинкою та будує з нею своє нове життя.
Автор фільму не один раз нагадує про їх велику різницю у віці: вони люблять різну їжу, займаються різним по життю та бачать світ по-різному. Але щось їх притягує. Це не пристрасть, бо ми не побачимо ні сексу, ні поцілунку, ні навіть обіймів, які переривають крики з іншої сторони автобусу про домагання. Це естетична історія про відносини сердець та душ, коли герої знаходять тепло та комфорт один в одному, змінюються та навіть наважуються покопатися в особистому минулому.
Стрічка нагадує минулорічний корейський фільм Decision to leave. Це потужний візуал з точки зору кольору та майстерності зйомки, меланхолійний темп, та чуттєва історія про людей для людей.
Цікавий, стійкий режисерський дебют Тіни Саттер – точна реставрація аудіозапису допиту ФБР Реаліті Віннер. Ця дівчина викрила документи, які підтверджували, шо Росія втручалася в американські вибори.
Впровадження документалістики в ігрове кіно з такою фундаментальною точністю достойно уваги. Актор(к)и повністю йдуть по 100 хвилинному аудіозапису та його текстовій розшифровці, в якій є своя драматургія та навіть доля саспенсу. Іноді дублюючи на екрані сам запис чи документ підкреслюють, що це – реальність, все так і було, а закреслені чорним маркером слова та фрази ховають і в фільмі.
Потужною розкривається Сідні Свіні, акторка, що відома своїми серіальними ролями та сексуалізованим образом. Для неї головна роль Реаліті, сподіваюсь, стане великим поштовхом, бо вже підтверджує, що це акторка, яка здатна на драматичні ролі.
Її героїня вдягнена в ті речі, які було зафіксовано на Реаліті Віннер в день допиту: без макіяжу та загалом виглядає як звичайна дівчина. Не думаєш, що вона – сексуалізований обʼєкт і точно не порушниця закону світового масштабу. Розповісти історію, в якій система наказала людину за свою ж помилку – вже сильна зявка та цікавий вибір. А взяти на головну роль Свіні та перевернути її образ з ніг до голови гарантував приємний досвід у глядача.
Єдиний фільм в програмі фестивалю, про який я маю зізнатися – я вийшла в зали десь після екватора. Радіоспектакль про ментальну смерть розлученого чоловіка за тридцять, про депресію його сестер та повну скуку буття заколисує у сон. Відкриваєш очі, а ні картинка, ні сенс не змінився.
Майкл Сера в головній ролі та серед продюсерів, що так загорівся ідею та дав на неї гроші – виглядає постарівшим і втомленим. Складається відчуття, що спостерігаєш за довгою смертю Скотта Пілігрима в прямому ефірі, в якому періодично зʼявляються то мультяшні голоси, то чоловічий плач.
Ральфі живе своє чудове американське життя – працює в Убер, ходить в качалку в підвалі, чекає на народження дитини та щиро ненавидить себе, світ та чоловіків через свої дитячі травми, що повʼязані з батьком. В потоці неконтрольованого гніву та нестачі успіху (а саме грошей на памперси) герой Джессі Айзенберга з фарбованим в яскраво-рудий колір волоссям вступає до чоловічої секту, яка, звісно обіцяє, просте рішення складних проблем.
Фільм, який у всіх фарбах показує, як токсичність та популізм вбиває свого носія зсередини, вдало накопичує тривогу, зберігає темп та має сенс аж до моменту, коли до кінця фільму залишається 30 хвилин. До того багато класних кейсів: гейський секс, який закінчується помстою, пост-родова депресія, неконтрольвана агресія в Айзенбергу та повний психотерапевтичний спокій а закликах дихати та говорити про свої емоції вголос вустами Едріана Броуді.