Максим Сорокін Між неонуаром, мелодрамою та сексизмом: обговорюємо «Рішення піти» Пак Чхан Ука
Минулого місяця відбувся мережевий реліз фільму «Рішення піти» Пак Чхан Ука. Тріумфатор цьогорічного Каннського кинофестивалю зняв дуже нетиповий для себе фільм - і тому єдності щодо нього у редакції не було. Саме тому ми звертаємося до діалогового формату, у якому Артур Сумароков та Єлизавета Сушко розбираються, чи був це неонуар та в чому «Служниця» була набагато кращою.
Артур: Південнокорейському режисеру Пак Чхан Уку не відмовиш у послідовності: ідейній, кіномовній, жанровій. Прогримівши в першій половині нульових своєю «трилогією помсти» («Співчуття пану Помста» у 2002 році, «Співчуття пані Помста» у 2005-му та «Олдбой» 2003-го), у наступних своїх фільмах, починаючи від «Я кіборг, і це нормально» Пак Чхан Ук максимально великими й яскравими мазками створював соціально-психологічний портрет сучасного суспільства, не обмежуючись виключно територією Південної Кореї. Наприклад, пригадується його дико недооцінений «Стокер» 2012 року.
Нова ж стрічка Пак Чхан Ука, детективний трилер «Рішення піти», може стати досвідом, що дуже розчарує навіть стійких фанів постановника. Сюжет про фатальну жінку, в яку закохується детектив, за замовчуванням не можна назвати хоч трохи свіжим, особливо якщо чекаєш від Пак Чхан Ука характерної для його почерку деконструкції неонуару, що давно перетворився на один суцільний набір штампів на межі здорового глузду.
Ліза: Я б не назвала це деконструкцією. Історія забороненого кохання з купою кутів, які будуть зникати завдяки вбивствам невідомого походження розгортається між підозрюваною у страті чоловіка китаянкою та поважним корейським детективом. Це адаптація або, скоріше, локалізація універсальної історії про токсичну синергію між дуже різними, але характерними представниками двох гендерів.
Артур: Дивлячись які інтенції режисер закладав. Якщо «Рішення піти» замислювався ним як суто синефільська дрібничка, практично повністю позбавлена кореневої південнокорейської автентичності, то, безумовно, це завдання можна вважати виконаним блискуче. Навіть на тлі привабливості та успіху його еротичної експлуатаційної «Служниці» 2016 року, його новий фільм виглядає як суттєвий авторський регрес.
Пак Чхан Ук чомусь вирішив звернутися до жанру мелодраматичного трилера в дусі дев'яностих, не змінюючи у формулі жанру жодну з існуючих змінних. Здогадатися, чим усе може завершитися для головного героя фільму – детектива Пак Хе-Джуна – досить не складно, оскільки в анамнезі картини легко можна знайти посилання до «Основного інстинкту» Пола Верховена, «Фатального потягу» Адріана Лайна та левової частки менш ефектних трилерів про сексуальну одержимість і жіночу підступність.
Ліза: Мабуть тому ми й говоримо про адаптацію жанру для аудиторії – хоч вона й дивна, адже у Кореї є «Спогади про вбивство» та інші нуари. Як детектив і тим паче як саспенс не працює жодна сцена «Рішення піти». Але це і не важливо. Пак Чхан Ук сценарієм та його подачею загострює всю увагу глядача на ірраціональному: внутрішньому світі протагоністів та на почуттях між ними. Це нитка, що з самого початку сильно натягнута між парою різних людей, стає окремим, третім, персонажем у сюжеті. Така поетика перетворює очікуваний детектив на реальну мелодраму, в якій життя на думку героїв починає втрачати раціональний сенс. І як мелодрама, це працює набагато краще.
Артур: Якщо ми вже заговорили про жанри, то за цими мірками «Рішення піти» – аж занадто цнотливий неонуар. Вся сексуальна напруга між героями демонструється через дотики, погляди, через акти вуайєризму і сталкінгу, який не розпізнається спершу як агресивна одержимість іншим і повне розчинення в об'єкті своєї одержимості. Режисер також відмовляється від показу сцени жорсткого насильства, даючи собі зосередитися на саме психологічних аспектах сюжету, а не фізіологічних.
Ліза: Так, тут ніби режисер спиняв свої пориви загострити, а тому в усіх цих характерних для жанру та його почерку аспектах не довів глядача до піку. Нам залишається лише висувати припущення, чому це сталося, але головне і найправдивіше на мій погляд – більший фокус на європейську та американську аудиторію, ніж на свою локальну. От вам і результат: Пак Чхан Ук – лауреат Каннського кінофестивалю як найкращий режисер у 2022 році. Всьоме за 75 років проведення церемонії в цій номінації виграє представник азійської культури.
Артур: Так, продукт під аудиторію. Але, якщо ви бачили, наприклад, «Запаморочення» Альфреда Хічкока або «Останню спокусу» Джона Дала, то «Рішення піти» навряд чи здаватиметься кращим за ці картини. Принагідно Пак Чхан Ук намагається максимально ускладнити сюжет, деталізувати його, що більш характерно для літератури, ніж для кіно (нехай і більш ніж двогодинного). Але все це виявляється марним перед щирим бажанням режисера втопити глядача в надмірній сентиментальності та багатошаровості кітчу, у якому немає жодної потреби.
Навіть той факт, що героїня Со Ре – китаянка з нелегальним статусом перебування в Кореї – режисер обіграв дуже банально. Стрічка жодним чином не римує політику тіла та політику репрезентації, тим більше жіночої у досить консервативному азійському суспільстві. Здається, що нелегальний статус героїні повинен лише підкреслити її інакшість, але він у результаті стає її вичерпною характеристикою.
Ліза: Навіть не так. Режисер підкреслює навіть не інакшість її в корейському суспільстві, а скоріш її відмінність від детектива. І тут вмикається «каннський меседж»: детектива-чоловіка. Ці дві головні фігури сюжету загалом прописані дуже банально за досить шаблонними догмами розуміння «жіночого» і «чоловічого» мислення і психологічної структури. Загалом я здивована настільки пласким зображенням жінки Пак Чхан Уком, особливо після «Служниці» – майже театрально яскравого фільму, що сповнений чуттєвістю на грані абсурду, відвертим еротизмом та навіть іронією над британським стоїцизмом.
Артур: Все це так, але «Рішення піти» залишається майстерно знятою стрічкою, візуальна частина якої може розповісти історію і без згаданих проблем. Пак Чхан Ук, як і раніше, залишається фетишистом в цьому плані, який перетворює кожен кадр свого фільму в ідеальне зображення.
Ліза: А це, до речі, і є наслідування жанрової специфіки неонуару, наявність якої в цій стрічці ти намагався спростувати. Як у того ж Рьофна, кожен кадр тут вибудовано з перфекційною точністю, але в деяких моментах це тільки підкреслює відчуття холоду та відсутності життя на екрані. Як і сюжет, який розвивається з мінімальною ефективністю (тобто або майже не зрушує з місця, або повторюється без змін обставин чи рефлексій героїв), математична точність чи то куту погляду камери, чи то побудови композиції робить процес перегляду мертвим на емоційному рівні.
Артур: Про темп я з тобою не згоден: гарному результату ми можемо завдячити все таки динамічному та досить винахідливу монтажу Кім Сан-бома, який працював над всіма вище згаданими роботами режисера.
Все ж таки, це кіно, в якому форма виявилася не рівноцінною його простому змісту. З одного боку, оператор Кім Джі-он створює візуально насичену, поетичну картинку; з іншого боку, режисер поступово провалює сюжет, і жодної фантастичної краси візуал вже не може врятувати стрічку, яка в'язне у власній порожнечі.
