fbpx

Берлінале 2023, День 1: народження життя, дерев та смартфону

По давній традиції, яку ми започаткували у виданні ще на ОМКФ, починаємо вести наші щоденники з першого міжнародного фестивалю, на якому зараз знаходиться наша авторка – Берлінале. Перший день вийшов цікавим, багато в чому неочікуванним: документальний фільм Клер Сімон, угорська анімація, байопік, руйнуючий шаблони історій про успішний успіх, документальний екскурс в особистість Зеленського by Шонн Пенн та обличчя руйнівного впливу російської літератури на людину. 

Our Body/«Наше тіло», реж. Клер Сімон

Цей документальний фільм – трьохгодинна подорож в гінекологічний центр у Франції. Як каже сама режисерка, знана європейська документалістка – це подорож-дослідження життя: від його зародження до смерті.

Повільна збірка особистих історій пацієнток, їх абортів, спроб завагітніти, змінити стать чи лікувати болі плавно переходить в підняття найбільш поширеної серед жінок проблеми останнього століття – рак грудей. Клер Сімон заводить глядачів(ок) дуже близько в палати та кабінети: ми дізнаємося в усіх подробицях історії з перших вуст, бачимо як штучно запліднюють яйцеклітину та як народжується нова людина - природнім шляхом та через кесарів розтин. 

Незважаючи на неплинний темп, три години не виснажують. Багато сцен шокують своєю відвертістю, але цим і заворожує фільм – від глядача(ки) нічого не приховують. Найбільш неочікуваним поворотом є одкровення самої режисерки про її мотивацію зняти цей фільм – у Клер виявлено рак грудей. Під час свого лікування вона і знімала в гінекологічному центрі історії інших, які по-різному розкривають тему материнства, жінки та її тіла, але всі говорять про свободу та життя. 

White Plastic Sky/«Біле пластикове небо», реж. Тибор Баношкі та Шарольта Сабо

Угорський анімаційний фільм переносить в не так вже і далеке майбутнє – постапокаліптичний 2220 рік. Цей світ під куполом, що дуже нагадує Париж, живе за цікавими законами. В 50 років кожна людина без права вибору стає деревом, щоб звільнити місце для життя новим особистостям. За власним же бажанням можна стати донором(кою) свого серця раніше та прожити роки, які залишилися до 50-річчя за години. 

На питанні права власного вибору і завʼязується ця історія: героїня в секреті від чоловіка віддає своє серце, щоб в 32 стати деревом. На такий спосіб самогубства її наштовхує затяжна депресія через втрату сина. В усіх традиціях, її чоловік поверне кохану до людського життя. 

Такий розвиток мало захоплює, скоріш нагадує різне попсове кіно як то «Фонтан» Даррена Аронофскі чи «Пробудження» Мортена Тильдума. Набагато важливіше та більше захопливим тут є світ, в який занурюється глядач. Різнопланова анімація говорить в цьому фільмі більше, ніж фабула. Автор(к)и грають з фактурою малюнку, щоб передати сенси буття світу: 

  • люди, що намальовані олівцем, транслюють свою ж поверхневість та швидкоплинність. Людське життя – момент, який легко зітреться гумкою. При цьому автор(к)и дуже пропрацювали цей стиль малюнку, граючи з відтінками кольорів.
  • інтерʼєри навколо – суцільне задоволення для дизайнерів. Це обʼємне 3D моделювання, що виглядає як проєкт реальності.
  • світ природи виглядає найбільш правдоподібно. Він так і каже: «Я є те, що дійсно варто уваги. Все ж інше – тло, що за секунду розчиниться в моїх водах.»

Історія не нова, як і її частина з відносинам, так і зображення постапокаліптичного світу. Але головна привілея цього фільму та його заслужене місце в програмі Берлінале – спроба створити нову оболонку для вже перевіреної історії. 

BlackBerry, реж. Метт Джонс

Що нового можна очікувати від двохгодинного байопіка про творця смартфону? Пригадуєш «Соціальну мережу» та вже знаєш що на тебе чекає. Але «БлекБеррі» трохи вразив, трохи розсмішив та багато чого нагадав. 

Одразу впізнаєш манеру зйомки фільму Spotlight Томаса Маккарті – журналістське спостереження, зум без кату кадру, різкі повороти на реакції інших персонажів. І це додало неабиякого гумористичного ефекту. Вірно та гостро підмічено внутряки індустрії досягнення, без наркотиків, угару та дівчат зі сфери сексуальних послуг. 

Історія успішного успіху з перших секунд розвіює драму та занурює в світу дотепних жартів над айтішниками, які проводять кіновечори, репетиції коштовних угод та рухають прогрес з маленького офісу, що заставлено модемами. Жарти, кумедні футболки та невпевненість не зникає і в момент підйому, що і, по-перше, вирізняє цей фільм, по-друге, дає можливість насолодитися процесом перегляду. 

Someday We’ll Tell Each Other Everything/«Одного дня ми розкажемо один одному все», реж. Емілі Атеф

На світовій премʼєрі німецького фільму, коли Берлінале Палатс переповнений вщент, а до тебе підсаджуються старенькі німкені та Антон Долін, як виявилося, можна зловити лютий крінж не від компанії, а  від того, що ти побачиш на екрані. 

Емілі Атеф зняла експлуатаційний фільм-екранізацію новели про героїню з села, яка закохується в сусіда, що чіпав її груди на вулиці та не дав піти. Увесь фільм вона з пристрастю читає та цитує «Братів Карамазових» (от вам і вплив російської літератури на людей), дає себе гвалтувати та врешті-решт… Нічого. 2,5 години вона дозволяє себе гвалтувати, читає одну і ту саму книжку, поки режисерка роздягає її через кожну пʼяту сцену та будує історію по всіх законах тієї самої “великой” літератури. 

Трохи рятують всю цю історію кохання чоловіка-тирана з пляшкою горілки та ніжною душею з Лолітою, що страждає екзистенційними питанням, кадри безкінечних полів в теплому світлі. Але краще якби фільм раніше закінчився, або і не починався. 

Superpower/«Суперсила», реж. Аарон Кауфман, Шон Пенн

Нашумівший документальний фільм Шона Пенна про повномасштабне вторгнення, як каже сам Шон, планувався як фільм-дослідження Володимира Зеленського як президента України, а в минулому – коміка. Особливо була цікава ця особистість со-режисеру фільму Аарону Кауфману, який і запропонував Шону зняти таке кіно.

Приїхавши вкотре в Київ 21 лютого, спроба дізнатися самим американцям-авторам хоч щось про Україну через її президента стала пропагандистським продуктом, щоб світ побачив війну в Україну та допомагав. Дуже дивно дивитися кіно про війну в своїй країні, особливо коли це пʼяні розмови американців: «А що ж це для Путіна?». Такий погляд з гори, звісно, допомагає світу за межами України не забувати, що ми зараз затримуємо війну, яка дійде до них. Але для того/тієї, хто з цим живе – це скоріш інформаційне відео з різних клаптиків для Ютуб, щоб широко розповсюджувати його в масах. 

The Survival of Kindness, «Виживання доброти» реж. Рольф де Хір

Новий фільм Роберта де Хіра – примарне мандрування невдячною пустелею пост-апокаліптичного світу. Жодного слова зрозумілою мовою, жодного імені. Лише природа, дві раси та відродження крапель доброти між людьми. Головна героїня, яку Хір зазначає в титрах як BlackWoman – темношкіра жінка, яку люди в противогазах залишили в клітці в безлюдній пустелі. Її роль виконала дебютантка з Демократичної Республіки Конго, для якої вчора в Берлінале Палац відбулася не лише премʼєра, але і перше в житті відвідування кінотеатру. 

Австралійський режисер в традиціях своїх попередніх фільмах говорить про історію та те, що людство йде до її повторення. Представники білої раси знущаються та вбивають інших за колір шкіри, приховуючи при цьому свої обличчя під противогазами. Хір не відтворює реальність минулого чи сьогодення, в своєму новому фільмі він створює новий світ, який так до болі схожий на наш, вплітаючи в нього релігію, легенди, закони з давніх писань, та головне – моральне питання доброти, людяності, а, значить  життя, що має сенс.

Вражає у візуальна частина картини. Це довгі плани, де людина лише маленький обʼєкт в стороні кадру, це природа та лякаючий світ пост-апокаліпсиссу. Світу, де доброта має пройти великий довгий шлях через пустелю, ліс та багато небезпеки, щоб вижити.