Артур Сумароков «Ідіократія» у рожевому: 5 причин, чому не варто дивитись «Барбі» Ґрети Ґервіґ
19 липня в український прокат вийшов довгоочікуваний комедійний блокбастер американської режисерки Ґрети Ґервіґ «Барбі». Редакція Flashforward Magazine подивилася фільм і знайшла 5 вагомих причин, чому стрічку Ґервіґ варто уникати всім – від фанатів студії А24 до прибічників інтерсекційного фемінізму.
1. Двогодинна реклама продукції «Mattel» і модних брендів
Проєкт фільму про ляльку Барбі перебував у стадії розробки ще з 2014 року, і на різних етапах інтерес до фільму виявляли акторки Енн Гетевей та Емі Шумер. Коли нарешті 2021 року проєкт зрушив із мертвої точки, виконавицею головної ролі стала Марго Роббі, а в режисерське крісло сіла Ґрета Ґервіґ, відома передусім за інді-мелодрамами «Леді Берд» і «Маленькі жінки», яких об'єднує майже однаковий підтекст. «Барбі» є першим у її кар'єрі високобюджетним фільмом, який, звісно, не міг не стати жертвою студійної цензури і повного корпоративного контролю з боку Mattel.
Що ж цікавить величезний міжнародний конгломерат? Насамперед, просування свого товару. Безумовно, у продакт-плейсменті немає нічого страшного, тільки за умови, що не весь фільм складається з одного суцільного маркетингу. Часом настільки тупого і нав'язливого, що за речами і модними, скажімо так, «об'єктами» губляться суб'єкти – актори та їхні персонажі. Ми не дивувалися такому дилетантському підходу коли дивилися вітчизняні «Найкращі вихідні», але побачити таке у студійному блокбастері було схоже на спробу колоти горіхи дорогим фотооб'єктивом
Можна порадіти за творців фільму, що їм вдалося укласти масу вигідних контрактів з модними корпораціями, але на рівні ідеології фільму (про неї трохи пізніше) все це виглядає, м'яко кажучи, дисонансно.
2. Пропаганда нереалістичних стандартів краси
Звісно, фільм Ґрети Ґервіґ намагається бути максимально прогресивним настільки наскільки це можливо у 2023 році, і серед персонажів Барбі та Кенів є люди різних рас і пропорцій. Це одна з головних УТП режисерки, що й зробило її популярною. Однак уся ця милостива інклюзивність скоріше сприймається як щось гранично кон'юнктурне, оскільки навряд чи серед персонажів «Барбі» можна знайти хоч когось неконвенціонального. Навіть коли Барбі і Кен потрапляють у реальний світ, вони не зустрічають на своєму шляху «звичайних» людей, тобто зовні непривабливих, нефотогенічних і абсолютно далеких від жорстких стандартів модної індустрії.
Корпорацію Mattel не одне десятиліття критикують за відверту пропаганду нереалістичних стандартів краси, і навіть регулярні оновлення серед лінії ляльок не зуміли змінити сприйняття ляльок Барбі як таких, що навіюють дівчаткам шкідливі моделі поведінки, зокрема харчової. Один на весь фільм жарт про недоречність у сучасному світі таких конвенціональних б'юті-стандартів – це все ж таки занадто мало для двогодинного профеміністського фільму.
3. Поп-фемінізм у найлегшій формі
У той час як у бік фільму від консерваторів летять звинувачення, що фільм Ґрети Ґервіґ мізандричний і взагалі «too woke», ми з цим категорично не згодні. «Барбі» недостатньо феміністичний фільм, цоб, наприклад, сподобатися всім течіям сучасного фемінізму четвертої хвилі. Весь політичний меседж картини зводиться до промовляння ганебних банальностей: «патріархат це погано» і «кожна жінка має право бути тією, ким вона захоче».
Навіть, здавалося б, затерта до дірок фраза «моє тіло – моя справа» у фільмі ставиться під сумнів. Адже Барбі аж до кінця фільму, настільки солодко, що деяким глядачам може загрожувати діабетична кома, не має як такої влади над собою як особистістю. Її феміністське пробудження – це пробудження людини, яка все ще бачить переваги в патріархаті, а тому не готова нести до кінця відповідальність за саму себе і своє тіло. Ні, звісно, це добре, що Барбі у фіналі йде до гінеколога, де є всі ризики зіткнутися з усіма страхами, релевантними для жінок, які відвідують цього лікаря щоразу. Але цього, на жаль, замало, щоб можна було сприймати картину Ґервіґ як оригінальний соціальний коментар.
«Барбі» – це поп-феміністське кіно в найгіршому своєму втіленні. Воно глибоко не рефлексує про права жінок, і навіть на поверхневому рівні не працює ефективно. Так стається, оскільки Ґрета Ґервіґ і Ко так до пуття і не зрозуміли, чим є їхня картина: сатирою, романтичною комедією, фемексплутейшеном або вищезгаданою гидотною рекламою з усіма відтінками рожевого.
4. Кен важливіший за Барбі
Серед хвиль праведного гніву, на кшталт того що фільм Ґервіґ зображає всіх чоловіків у фільмі або мудаками, або придурками, або імпотентами, абсолютно не враховується, що в якийсь момент справжнім головним героєм стає Кен у самоіронічному виконанні Раяна Гослінга. Кен відкриває для себе патріархат. Кен розуміє, що він не тільки додаток до Барбі. Кен розмірковує про власну суб'єктність та свободу волі. Кен, зрештою, має більший драматургічний розвиток свого характеру, ніж Барбі, чиї внутрішні трансформації варто назвати мінімальними.
Власне, відсутність карикатурності Кена і стає ще одним мінусом стрічки. Мінусом, приміром, для радикальних феміністок і фемцелів, які за своїм звичаєм схильні записувати всіх чоловіків у ґвалтівників і класових ворогів.
5. Стереотипно проти стереотипів
Чи можна впровадженням одних стереотипів перебити інші , навіть якщо ці нові стереотипи можна (досить умовно) віднести до корисних? Настільки ж спірне, наскільки й дивне запитання, проте в контексті «Барбі» більш ніж актуальне. Фільм раз у раз кидається в інфантильні крайнощі: то перед нами ідеальний світ Барбі, де панує сестринство, підтримка і жіноча солідарність, а тепер подивіться на реальний світ, де жінки поки що не мають достатньо влади.
Ідеальний світ Барбі це, з одного боку, та феміністська утопія, нечисленні аналоги якої за потреби легко знайти в реальності - те саме місто жінок Нойва-ду-Кордейру в Бразилії. З іншого боку, реальний світ у фільмі виглядає як полегшена версія Америки очима MAGA і QANON. Між цими двома полюсами немає жодних півтонів, а Ґрета Ґервіґ і Ноа Баумбах (співавтор сценарію) навіть не намагаються хоч якось вичистити свій фільм від такого примітивного погляду на навколишній світ. Через цей примітивізм «Барбі» навіть поступається «Трансформерам», коли за ними ще стояв Майкл Бей, при тому, що ідеологічно «Трансформери» та «Барбі» – кіно з протилежних таборів, яке, однак, перебуває на тому ж дитячому рівні осмислення дійсності.
