DenisKondyuk Фантомний біль атому: як сучасні кіно та серіали підживлюють страх ядерного апокаліпсису
Ядерний апокаліпсис завжди мотивував створювати нові твори, згадаймо лише «Шаленого Макса» та стандартний троп бойовика про викрадені боєголовки. Але чи не змінилася ситуація за останні роки, коли одна з ядерних держав розпочала війну та почала брязкотіти своїм нуклеарним арсеналом? Редакція Flashforward Magazine проаналізувала, які наративи ми можемо відслідкувати, особливо в творах, що вийшли в 2022-2024, і на які вже могла вплинути реальність російсько-української війни.
Цей матеріал був створений майже рік тому, однак не був опублікований через вимушену перерву в роботі нашого медіа
СРСР та Росія
В медіа повернулись фобії та стереотипи Холодної війни – це було помітно, як в 2023 році, так і все чіткіше оформлюється в 2024-му. Певні іронічні загравання були ще в третьому сезоні «Дивних див», але зараз іронії поменшало. Бо вже стає зовсім не смішно.
Очевидним прикладом повернення саме страхів ядерної війни є «Оппенгеймер», що не просто розповідає історію створення першої атомної бомби, а натякає на апокаліптичні видіння всесвітньої катастрофи. Основна теза фільму – антивоєнна та депресивна. Бо ж для головного героя питання використання ядерної зброї – це лише питання часу. Саме навколо страхів та провини через можливе атомне протистояння СРСР і США крутиться значна частина сюжету.
Приблизно те саме, тільки без інтелектуального навантаження, робить Marvel у серіалі Secret Wars. «Таємне вторгнення» будує значну частину свого сюжету навколо загрози ядерної війни між РФ та США, але майже не комунікує з глядачем на серйозні теми через «несерйозну» форму кінокоміксу.
Окрім шкідливого перетворення Росії на країну хутряних шапок, жигулів та матрьошок, «Таємне вторгнення» вкотре переносить відповідальність за конфлікти на інопланетян, таємні змови, якісь «треті сили» – в найкращих традиціях теорій змов ковідного періоду. А головні меседжі продовжують крутитись навколо: «нас хочуть посварити…», «а у нас же ядерна зброя». Такого типу наративи, насправді, не дуже відрізняються від російської пропаганди.
Так само і «Чорне дзеркало» в останньому сезоні маніпулює стилістикою Холодної війни. 1979 рік, створено комедійний-горор «Демон 79». Звичайно, основна тематика серії не крутиться навколо війни з совєтами, але фобія ядерної катастрофи є рушійною для сюжету, і активно експлуатується творцями.
Цього разу саме «не вбивство» одіозного правого політика може вивести стрілки годинника судного дня на опівніч. Так, іронія серії майже прозора, але у глядача залишається присмак загрози не 1979, а 2023-го, і мотивація таки голосувати за певного реального політика.
Чи варто згадувати банальніші приклади комедійного серіалу з закосом під 80-ті, наприклад «Фубар»? Він також експлуатує тему ядерних відходів, атомних станцій в «пост-радянському просторі» де через чергову «Кракозію» нам малюють непевну країну, що має багато корупції та ядерного арсеналу. Важко сказати, чи то натяк на Білорусь, чи все ж Україну, але для американського глядача, залишається стереотипний образ небезпечної пост-радянської східної Європи… і атомні мікро-бомби. Навіть деякі епізоди «Джека Раяна «залякують атомною небезпекою, цього разу все ж в Росії та Чехії, а не України. Тим не менш очевидно, що східноєвропейські упередження продовжують відтворюватись і далі.
І це дуже погана звістка для нас. Чому? Бо у західного глядача формують уявлення про те, що Росія дійсно є нинішнім СРСР, а отже її претензії можна копіювати з минулого. Такий знак рівності легітимізує панегірик-страшилку, яку виробляє машина Кремля: що Росія є не тінню могутнього СРСР, а його єдиною вартою уваги частиною. Це, у свою чергу, робить будь-які претензії та прагнення колишніх республік «совка» не серйозними тезами суб'єктів міжнародного права, а лише «внутрішньою проблемою регіону». Вчора Грузія, сьогодні Україна, а завтра це може стосуватися і формально «недоторкані» країни Балтії.
Ще однією поганою звісткою є те, що ядерному шантажу надають форму та образ, що відкладається в головах глядачів. Після таких продуктів твіти Маска та Трампа про третю світову та тотальний ядерний апокаліпсис, якщо не дослухаємось перспективи Росії, виглядають більш переконливо.
Домовлятись, або померти
Популярним стає протиставлення смерть або переговори. Той же «Оппенгеймер» малює яструба-Трумана як лиходія, а Роберта з його намаганням стримати перегони атомного озброєння – як мученика та майже святого. Левова частка продукції останніх місяців, що торкається цієї теми, – проповідує переговори.
Є певна іронія, що «Останні з нас» експлуатує страхи ковіду, а «Фоллаут» – страх того, що світовий ядерний апокаліпсис настане за розпиттям денного лимонаду, але при цьому мають швидше образ надії, а не детерміністичного безвиходдя. Бо ж основні події відбуваються після того, як ядерний апокаліпсис вже став фактом.
Можна ще пригадати серіал «Проект Лазар» (2022). Історія теж демонструє загрозу ескалації з Росією та основної мети – усіляко цього втікати, доповнюючи загальний страх перед загрозою ядерного конфлікту, ще одним його російським прикладом.
Майже вся комунікація в згаданих вище фільмах та серіалах зводиться не до аргументу утримування силою, а до столу переговорів. Пошуку спільного між сторонами. Альтернатива майже завжди – повне знищення. Саме таке апокаліптичне моделювання загострює страхи Холодної війни. На фоні цієї істерії постапокаліптичні твори, такі як «Бункер», чи вже згадуваний «Фоллаут», виглядають оптимістично, навіть комедійно, а іронічна ретро-естетика «Астероїд-Сіті» (2023) з жартами про інопланетян та ядерні випробовування, когось надихає, а комусь видається беззубою риторикою.
Deepstate та бажання воювати
Останнє засноване на шизоїдних теоріях змови Ліндона Ларуша та публіцистиці Уільяма Фредеріка Енгдаля, що й стали основою для численних російських ІПСО завдяки звинуваченню секретних deep state організацій, ЦРУ та королівської родини Великобританії (!!) у підготовці революцій, переворотів, створенню війн та епідемій для контролю кількості населення.
Саме ідеї Ларуша та Енгдаля стали програмними документами для створення надпотужної мережі дезінформації, яка курується та розвивається з Ольгіно. І робиться це настільки якісно, що перетворюється на реальні фобії кіберпростору, а звідти потрапляють у реальний світ, де з часом проникають і у сценарії до кіно та серіалів – адже маскультура завжди повинна працювати з «актуалкою».
А тому досить очікувано, що антивоєнні нотки були пристуні і в нових фільмах про Годзілу, і в серіалі «Монарх: Спадок монстрів». Але ці твори використовули атомну загрозу лише як фон для розповідей про історію воєн, або як історію виникнення чергової варіації бестіарію фантастичної франшизи. І в «Монарху» атомні станції все ж в Казахстані, як і деякі завдання в «Фубар». Втім, акцент на таємні організації, що діють по всьому світі та використовують ядерну зброю був присутній і тут.
Отже, навіть якщо не звинувачувати Україну в ескалації, можна звинувачувати Захід в маніпуляціях і ескалації. Зовсім нічого не нагадує?
Україна та кінець світу
Хоча від одіозної прем’єри «За межею» (2021) пройшло вже більше двох років, стереотипи цього твору продовжують домінувати в американських та британських фільмах та серіалах. Можливо, у вечірніх шоу Україна і показана героїчною рятівницею Європи, але в розважальній медіа-продукції, вона все ще незрозуміла та загрозлива, бо через неї можна розлютити Росію, або ж на її території може початись ядерний апокаліпсис. Отже, потрібно стримувати усіляких радикалів, що проти домовленостей, та зберегти «наше спільне» майбутнє.
На щастя, Україну напряму майже не згадують в фільмах та серіалах, якщо не згадати севастопольських натяків в «Місія неможлива. Розплата», та незрозумілих банальних тропів «Фубар». Втім, роль радикалів, що добиваються свого хоч і ціною ескалації, все так само присутня в багатьох з них, як і в «За межею».
На жаль, умовний «колективний Голлівуд» більше зацікавлений кризою мігрантів чи викликами змін клімату ніж ситуацією українців у війні. Не важливо, що окремі митці займають активну позицію, бо наративи продовжують грати на руку нашому ворогу. Апокаліптичні фантазії стають дедалі більшою нормою у медіа, а значить посилюють цю перспективу.
І що далі?
Дивним чином, але останні два роки війни не породили серйозних творів, що непрямо, чи прямо інтегрують війну в Україні в щось загально зрозуміле. Втім, наративи Холодної війни та намагання запропонувати новий мир з диктаторським режимом стають дедалі чисельнішими. Залишається надіятись, що в другому півріччі серед великої кількості західної медіа продукції з’являться історії, що зможуть пояснити українську боротьбу саме з нашої перспективи. І що менш буквальними ці твори будуть, то краще для нас.