fbpx

Валентин Васянович про фестивальну боротьбу, правдивість у кадрі та Шевченківську премію

Після перемоги на 76-ому Венеціанському кінофестивалі в секції «Горизонти», Валентин Васянович привернув до себе увагу європейських кінематографістів та сейлз-агентів.  Як наслідок, права на показ фільму були придбані HBO Еastern Europe, що дозволило значно розширити глядацьку аудиторію стрічки. Також «Атлантида» стала одним з претендентів у номінанти премії Американської кіноакадемії та потрапила до лонг-листу британської премії БАФТА, але, на жаль, не була відібрана в їх офіційні конкурсні програми.

Flashforward Magazine поговорив з Валентином Васяновичем, режисером, оператором та автором сценарію «Атлантиди», про те, чому фільм не мав шансу потрапити у номінацію премії «Оскар», якому глядачу адресований головний його меседж та чому не варто відмовлятися від Шевченківської премії.

Успіх «Атлантиди» на міжнародних фестивалях, зокрема Венеційському, відкрив для вас нові можливості?

Звісно. За мною як режисером стали більш уважно спостерігати на європейському та американському кіноринках. Чекають наступний фільм. Дебютанту, який ще не має популярності на заході, важко пробитись на світову арену. Після успіху нашої команди на декількох потужних кінофестивалях,  в моїх стрічках зацікавлені міжнародні сейлз-агенти.  Ми маємо можливість контактувати з ними напряму, чим зараз й займаємось. Нагороди та перемоги полегшують просування фільму до більш широкої аудиторії.

Буває, що після перемог на престижних фестивалях до режисера звертаються вже з пропозиціями щодо комерційного кіно. Чи мали ви подібний досвід?

Це не завжди так. Наприклад, я провів місяць в Лос-Анджелесі. Отримав грант від Венеційського кінофестивалю, який фінансувало The Hollywood Foreign Press Association (HFPA). В Америці мав багато зустрічей, що влаштовувала спілка Film Independent. Її представники слідкують за призерами великих кінофестивалів, запрошують їх до своєї країни та спостерігають, чи виникає в режисера бажання інтегруватися до американської кіноіндустрії. Знайомлять тебе з впливовими людьми. Я був присутній на цих зустрічах, але мені, якщо чесно, вони не зацікавили. Допоки є можливість знімати фільми в Україні й про Україну – наш ринок буде для мене у пріоритеті. Все ж таки, в умовах західної індустрії ти не є повністю самостійним автором. Рішення з багатьох питань завжди будуть приймати переважно продюсери.

«Атлантида» не потрапила до шорт-листів премій «Оскар» та «БАФТА». Засмутилися з цього приводу?

Ні. В усіх цих перегонах є свої тонкощі. Ми ще тільки вчимося багатьма важливим моментам. Насамперед, твоя персона має бути достатньо відома в Америці та Європі. Для цього потрібні великі гроші. Потужна піар-підтримка має супроводжувати людину не тільки протягом одного сезону, а декількох років. Ми зрозуміли, що не пройдемо до шорт-листа премії «Оскар» тоді, коли дізналися, що Американська кіноакадемія оголосила нові правила конкурсного відбору. Усі попередні роки частину фільмів номінували академіки, а ще три - були квотою виконавчого комітету, який налічував п'ятнадцять поважних кінематографістів. Серед них були такі відомі постаті як Куарон, Павліковський тощо. Найчастіше фільми, що отримали «Оскар», були протягнуті саме комітетом. Вищезазначені режисери могли гідно оцінити авторський стиль у незалежному кіно. Цього року квоти скасували. Тепер усі номінанти – це результат голосування усіх академіків, що виросли на комерційному кіно й надають перевагу стрічкам схожим на американські. Відтепер авторським фільмам тяжче отримати номінацію, або ж треба вливати протягом тривалого часу кошти в промо та піар.

Команда вашого фільму мала намір звернутись до Держкіно, щоб попросити 55 тис. доларів для промо компанії у межах США. Фінансова допомога була отримана?

Це питання до Володі Яценко – нашого копродюсера. Він подавав необхідні документи та  аплікації щодо надання фінансової підтримки. Я не знаю, чи отримали ми гроші.

Якщо обирати між звичайним глядачем та професійним журі фестивалів, чия думка для вас має більшу вагу?

Звичайний глядач не завжди спроможний оцінити авторське кіно, тому що в нього відсутня культура споживання подібного продукту. Він ходить не до кінотеатрів, а надає перевагу телевізійному контенту. Тому, в першу чергу, я знімаю фільми для людей, що цікавляться кіно як мистецтвом,  для просунутого європейського та українського глядача, професійних критиків. Ця аудиторія існує в межах усього світу.

Що особисто для вас найголовніше: виразна кіномова фільму чи його меседж?

Головною метою нашої команди було нагадати, що в Україні відбувається війна. Ми завжди починали з обговорення цієї проблеми наші Q&A-сессії. Досить швидко це вплинуло на зображення російської агресії в іноземній пресі. Якщо до наших Q&A-сессій представники закордонних медіа називали геополітичну ситуацію в Україні внутрішнім конфліктом, то після – війною з Росією. Щодо кіномови - мені комфортно розповідати історію в тому стилі, який виробився в мене за останні роки. Я знімаю як знімаю. Якщо це сприймається іншими - я щасливий.

Що саме сформувало ваш режисерський стиль та естетичні смаки?

Мені важко це проаналізувати, але якщо брати до уваги мою кар’єру документаліста, можна прослідкувати витоки режисерського стилю. Я зняв декілька неігрових фільмів. Завжди отримував задоволення, коли камера просто стоїть на штативі. В якийсь момент перед тобою починає відбуватися кіно. Якщо ти не нажав кнопку «стоп» або не вимкнув пристрій, досить часто настає диво: з’являються потрібні люди, роблять якісь незвичні рухи, самі будують мізансцену й створюють закінчену драматичну історію. Зараз я намагаюся конструювати все це завчасно. Обираю локацію, фактуру, ставлю камеру на штатив та починаю уявляти, які ж герої в цьому середовище можуть існувати. Мені необхідно придумати сцену такою, щоб вона була максимально схожа на документальну історію. Це завжди виклик: з нічого зробити щось. Примусити камеру не рухатися, створити глибинну мізансцену, в якій буде існувати закінчена конструкція. Герой має заходити в кадр одним, а виходити геть іншим. У багатьох аспектах на мене вплинула документалістика.

Якщо поставити на паузу будь-яку сцену «Атлантиди», можна отримати художню картину.

Ми так й створюємо сцени з художником-постановником Владом Одуденко. Називаємо їх картинами. Кажемо: «Це схоже на картину чи ні? Давай ще щось додамо».

Валентин Васянович Атлантида

Чи є джерелами натхнення образотворче мистецтво та художня фотографія?

Я десять років працював фотографом, заробляв цим на життя. Зараз вже менше фотографую, але розумію, що це заняття сформувало мій характер та художнє бачення. Мабуть, тому є оператором своїх фільмів. Мені тяжко на рівні аналізу щось структурно збудувати та виокремити зі світу певну історію. Куди важливіше взяти камеру й відчути енергію фактур, композицій. В першу чергу, я йду від зображення, а не від тексту. Звісно я вимушений писати сценарій, але під час репетицій на знімальному майданчику все руйнується. Зображення розповідає мені зовсім інші історії. Головне почути їх та не відкинути. Зазвичай тексти пишуться з огляду на особистий досвід, а він має властивість дуже швидко закінчуватися. Можна зняти декілька фільмів про себе, але ж надалі ти мусиш бути з відкритими очима та серцем. Дивитися навкруги й відбирати те, що дійсно цього заслуговує.

З огляду на які аспекти обирали тему фільму?

Коли в країні відбувається війна, то мені здається немає про що думати. Вмирають люди, є загроза знищення України. Це головна тема.

Наступний фільм також буде присвяченій воєнній тематиці?

Він також дотичний до теми війни. У ньому йде мова про життя з воєнними травмами. Але вже у межах нормального світу. Що буде далі на моєму творчому шляху – я не знаю.

Якому кіно надаєте перевагу як глядач?

Як глядача мене все ж таки більше цікавить авторське кіно.  З останніх  яскравих фільмів, що залишилися у моїй пам’яті, можу пригадати хіба що  «Про нескінченність» Роя Андерссона. Дуже рідко дивлюсь розважальне кіно.

Чи бачили інші популярні українські стрічки про війну та як ставитеся до них?

Ось саме збираюся переглянути «Погані дороги». Звісно бачив «Донбас» Сергія Лозниці, «Позивний «Бандерас» Зази Буадзе. Мені цікаво, що відбувається у нашій індустрії. Як професійно зростають режисери, оператори та представники інших департаментів. Фільми усіх жанрів мають право на існування. Індустрії треба розвиватись у різних напрямках, щоб виробляти якісний продукт. З кожним роком наше кіно буде ставати все краще, бо ми ще тільки на самому початку формування українського кінематографа. Держава підтримує виробництво аудіовізуальних творів не так давно.

В одному зі своїх інтерв’ю Сергій Степанський, ваш звукорежисер, заперечив, що «Атлантида» - це антиутопія. Чи згодні ви з ним?

Не важливо, чи це антиутопія або утопія. Якщо брати українську мову, що лунає на Донбасі після війни – можна назвати фільм утопією. З огляду на зруйновану інфраструктуру – антиутопією. Для мене не має значення яким жанром позначити цю історію. Я думаю, що війна з Росією так просто не закінчиться. Все може перерости у відкрите протистояння. Тоді це дійсно буде антиутопія.

Ви тісно співпрацювали з організацією «Чорний тюльпан», що займається ексгумацією та вивозом загиблих  українських воєнних у зоні АТО. Консультувалися з ними щодо відтворення елементів одягу бійців, устаткування місії тощо. Високий рівень документалістики для вас принципово важливий?

Для мене дуже важливо спиратись на досвід консультантів, людей, які дійсно були учасниками бойових дій. Саме тому я запросив на головні ролі Андрія Римарука та Людмилу Білеку. Усі вони були на війні: хтось волонтерив, деякі воювали. Все ж таки я намагаюся розповісти правдиву історію. Зараз такі часи, що умовна площина цінується менше. Окей. Якщо робиш жанрове розважальне кіно – вона допускається. У серйозному кіно, де ти підіймаєш гострі питання – майбутнє країни, життя та смерть, війна – маєш доволі реалістично змалювати вірогідність тих чи інших подій. Коли твій фільм потрапив до світового прокату та, як наслідок, відбувається спілкування з великою кількістю преси, треба бути готовим відповісти за кожен свій кадр. Чітко розуміти, про що ти розповідаєш.

Не дивлячись на майже документальне відтворення навколишньої реальності, у фільми не лунає російська мова, що розповсюджена на території Донеччини. Чому?

Бачите, з цієї точки зору, це утопічне кіно. В моєму вигаданому світі, який я маю право конструювати як митець, не знайшлося місце російській мові. Ось в наступному фільмі, котрий відбувається вже у минулому, я російську мову використовую. Це не є для мене великою проблемою, але я намагаюся все ж таки надавати перевагу українській.

Якому глядачу адресований фільм? Тому, що підтримує російську агресію на тимчасово окупованих територіях?

Я не думаю, що такі люди будуть правильно сприймати фільм, бо розглядають ситуацію геть інакше. Вони  досі переконані, що винна у всьому Україна. З таким глядачем вступати до діалогу не бачу сенсу. З ним треба бути жорсткішим. Тут вже повстає питання щодо необхідності прийняття закону про колабораціонізм. Люди, що є по факту зрадниками та своїми діями призвели до війни, мусять за це відповісти. І я не хочу, щоб вони дивилися моє кіно. Я знімаю не для них.

Валентин Васянович Атлантида

 

Ви відмовилися від ордена «За заслуги» 3-го ступеня, який був присуджений президентом Володимиром Зеленським. Наразі ви стали переможцем «Шевченківської премії» в номінації «Кіномистецтво», що також  затверджується чинним президентом. Яка ваша позиція цього разу?

До моменту присудження попереднього ордену я взагалі нічого не знав про його існування. Мене не консультували з цього приводу, не питали, чи він мені потрібен, тому я відмовився. Рішення щодо присудження Шевченківської премії приймають важливі для мене люди, думку яких я вважаю авторитетною. А те, що наказ підписується Зеленським – не є великою проблемою. Комітет поважних представників індустрії визначив мій фільм найкращим – це є важливо.