Схвалено Ґрінчем: редакція Flashforward Magazine обирає найгірші фільми для новорічних свят

В темні часи до YouTube, Netflix і безлімітного швидкісного інтернету, що дивитись в новорічну ніч за нас вирішували боси телевізійних каналів. І на початку нульових телеканал «Інтер» вважав, що немає нічого ліпшого за зроблені спільно з російським каналом ОРТ святкові мюзикли, де замість акторів були зірки естради обох країн. І почалась все з саме з нової екранізації класики Гоголя.

Деякі фільми та програми українського виробництва навіть зараз можна дивитись з поправкою на вік та умови створення. І від цього процесу можна отримати не тільки дозу ностальгії, але й дофаміну. Проте «Вечори» – навіть близько не той випадок.

Якщо сісти і передивитись його зараз, то легко можна отримати передозування крінжею. І справа не тільки в тому, що Олега Скрипку змушують говорити російською мовою чи те, що його напарником виступає Філіп Кіркоров, який за роки з виходу фільму перетворився з другосортного співака в третьосортного пропагандиста.

Всі декорації, костюми, спецефекти та реквізит фільму виконані десь на рівні постановок шкільного театру – при всій повазі до постановок шкільних театрів. Посередні музичні номери, пласкі жарти, а тяга оператора до дуже крупних планів дратує вже на 30 хвилині перегляду. Ну а якщо брати саме наповнення фільму, то на кіноуроках майбутнього його цілком можуть використовувати як ілюстрацію під час вивчення теми «шароварщина в кіно».

По суті, це навіть не фільм і не телеспектакль, а попурі музичних номерів, які хтось вирішив об’єднати кволим сюжетом. Тож тяга окремих глядачів передивлятись це на новорічні свята разом з «Іронією долі» відверто дивує.

Є особливий вид різдвяних фільмів, мета яких вичавити з глядача сльозу заради всього доброго та світлого.  Last Christmas – це смертельне комбо з найбільш примітивних кліше, яке складає гідну конкуренцію проєктам Hallmark, а в дечому виявляється ще більш нестерпним видовищем. Окрім того, що творці фільму здійснили максимальну фетишизацію святкової атрибутики, яка буквально випалює очі, а пісня британського дуету Wham! набридливо звучить (аби виправдати назву стрічки), катування Різдвом цим не обмежується.

Розчарування в собі,  зустріч з загадковим незнайомцем, закоханість, жертовність, благодійність, надія у майбутнє та дивне диво – усі ці елементи нашаровуються на мораль, зміст якої є абсолютно невиразний. Чи то на екрані відбувається сентиментальна мелодрама про нездійснене кохання, чи може мотиваційне кіно про другий шанс в житті – головний акцент все ж залишається на візуальному декоруванні  фільму. Як результат, історії вкрай бракує щирості, а сюжетні події лише дратують своєю поверхневістю та присмаком «телевізійного мила».

Андрій Кончаловський зняв дивний (і досить крінжовий) різдвяний варіант Лускунчика, де він зібрав парад банальностей та поганого смаку. Загалом непогана ідея перетворити історію Лускунчика на історію про тоталітарний режим щурів, була реалізована банально, беззубо і без актуалізації в сучасних реаліях.

Основна ідея «віри в чудеса» явлена дивним варіантом Альберта Ейнштейна, однак нічого конкретного не пропонує. Нацистська символіка перемішана з естетикою Флеша Гордона, не викликає нічого, крім почуття ніяковості. Щурячий король, що більше схожий на Енді Воргола, смішить і не наштовхує на якісь адекватні паралелі. В цьому творі нікому не хочеться співпереживати, а рівень сюжету схожий на погану серію ще гіршого серіалу. Банальні жарти, погана графіка і абсолютно дивні музичні вставки, зробили цей фільм ненависним для будь якої аудиторії. Мабуть участь Сергія Міхалкова дала про себе знати, і вийшов хаотичний різдвяний кітч, з легким присмаком побутового російського імперіалізму.

Радянське новорічне кіно саме собою вже являє собою оксюморон, враховуючи ті історичні обставини, у яких воно створювалося.  Але тим очевидніше це кіно сприймати зараз після початку повномасштабної війни Росії проти України як абсолютно ідеологічно неприйнятне для сучасної України.

Наочний приклад – «Карнавальна ніч» Ельдара Рязанова.  Цей фільм із задоволенням відтворює патерналістську психологію «совкового» суспільства, де брати відповідальність за себе це щось незвичайне, а ось багато разів множити ідіотизм – суцільна норма, зведена в абсолют.  Це кіно без єдиного національного маркера, адже в СРСР була лише одна титульна нація – росіяни. Інші національності у «Карнавальній ночі» Рязанов зображує з еталонним расизмом.  Це кіно, де найкращі музичні сценки нахабно вкрадені з американських мюзиклів.  Зрештою, це кіно, про яке краще назавжди забути.

Коли ми з колегами вирішили робити таку грінчевську підбірку, я довго не могла визначитися з найбільш огидним фільмом зимових свят. Звісно, згадувалися всі ці пострадянські традиції, які крутили по тєліку все моє дитинство, але моя родина перемикала такі канали на щось більш сучасне. Тому я зробила найпоширенішу помилку людства – відкрила різдвяний список новинок на Netflix. От де сховано перли, які й під страхом смертної кари не подивишся, аби не вдавитися солодкістю Різдва. 

Новий фільм з Ліндсі Лохан в головній ролі – повний набір кліше на неякісному хромакеї. Казка про недоінфлюєнсерку\дочку багатія, яка втрачає памʼять і закохується в простого хлопця ще можна пережити. Але тепер додайте до цього “Валенсіага” в репліках, намальований сніг, гірськолижний костюм під колір помади та фінал поцілунком під омелою. 

Від стрічки можна не тільки зловити вайби відвертого расизму, так ще і складно не помітити поверхневе стереотипне мислення про заможних жінок і їх роль у суспільстві. Це навіть не вуалюється, а кричить в лоб. При тому, що це єдина відмінність фільму від ну дуже заїждженого кліше про втрату памʼяті. 

Всі фільми серії «Один вдома», які вийшли після першої стрічки Кріса Коламбуса, є самоплагіатом та дуже нахабною експлуатацією. Спочатку експлуатували святковий настрій та жартики, а згодом – ностальгію за 1990 роком, коли вийшов перший фільм. А ностальгія, як і гарне вино, з роками ціниться все більше.

До сиквела 1992 року теж дуже багато претензій: це фактично перезнятий оригінал в інших декораціях та зародками самоіронії. Проте «Загублений у Нью-Йорку» мав художню цінність, розвивав моральний кодекс головного героя та у чомусь завершував історію Кевіна Маккалістера. Саме тому всі інші частини були приречені на провал.

Однак минулого року Disney+ у своєму нескінченному самодурстві вирішили випустити «перезавантаження» культової святкової історії – проте забули, що вони не Джон Г’юз і не Кріс Коламбус.

Home Sweet Home фільм вийшов настільки жахливим, лицемірним та бездарним плодом маркетингу та маніпуляції, що їх нахабний слоган holiday classics were meant to be broken виглядає як вирок самим собі. Єдине, чого досягло це кіно – назавжди відбило бажання у когось чіпати класику. Good riddance.