Denis Kondyuk У пошуках світу з фото, яких не існувало: «Земля Бога» як нетипова критика імперіалізму
В кінці січня в український прокат вийшов фільм «Земля Бога». Глінур Палмасон випустив концептуальну стрічку, що побудована на мокюментарному відображенню «перших» світлин Ісландії, котрі зробив лютеранський пастор-місіонер. Але таких світлин не існувало. Це витвір самого Палмасона, і, як і його історія, вони грають з нами у певну квазі-історичну гру. Експерт редакції Flashforward Magazine з питань релігії Денис Кондюк подивився та як слід розібрав стрічку як з позицій місіонерської місії, так і ставлення до віри.
Візуал
Формат екрану, кольорові рішення, сам сюжет і пролог будуються навколо серії фото. Хоча ці фото є вигадкою режисера, вони створюють буквальну рамку для фільму, і нагадують нам, що ми бачимо не реальність, а реальність через лінзу об’єктиву. Тому сам фільм закладає основу для візуального монументалізму та великого акценту на людині і природі.
Так само візуально нам демонструють й три рухи головного героя:
- з Данії до повноводної річки
- від річки до боліт
- від будинку Карла до поля.
Всі три рухи закінчуються смертю (інколи не буквальною) на фоні природи. Природа явлена глядачу як певна краса життя, що «живиться» людиною. Раґнар та Карл явлені як два жреці, що забирають життя своїх дарів, коли їх відкидають. Але про ісландську мускулінність – трохи пізніше.
Нагота та забрудненість також проходять символічною лінією в сюжеті. Як і вода, що може очистити, вбити чи проявити фото з тією частиною реальності, що обрав фотограф. Вода грає ключову образну роль впродовж усієї історії.
Чоловічність та імперія
«Земля Бога» подає тему імперіалізму під напрочуд незвичним кутом, головним образом якого є місіонер Лукас. Той не сильно бажає вчити ісландську та не прагне знайомитись зі справжніми ісландцями. Втім, до смерті перекладача він переживає свій досвід як цікаву пригоду. Раґнар ж, як справжній ісландець, показаний мужнім, некерованим та сильним. Він знає датську мову, хоч і не прагнув її вивчити, та знає про віру набагато більше, ніж здається Лукасу. Але останній не здатен цього зрозуміти.
Лукас тяжіє до усього фемінного, що можна прослідкувати на прикладі усіх його відносин, та проявляє фізичну, емоційну та моральну слабкість. Окрім того, Лукас досить швидко повертається до туги за Данією та небажанням по-справжньому адаптуватись під світ та людей Ісландії. Раґнар навпаки, шукає зближення з Лукасом та чесно описує свій неідеальний стан і являє певну брутальність прямоти яка недоступна Лукасу.
В певному розумінні датська імперскість явлена в фільмі як фемінне начало, а «колонізована» Ісландія – як маскулінна країна, земля хаосу та насильства, яка ніколи насправді не була колонізована.
Але «Земля Бога» має й інше розуміння Ісландії. На відміну від Анни, Іда любить свою землю і цінує її. Вона також показана, як «чиста душа», що насправді хвилюється за Лукаса і єдина, що бажає йому блага та здатна сказати про вічну приналежність квітучій землі Ісландії.
Релігія
Насправді Ісландія майже зразу після європейської реформації інтегрувалась в лютеранську церкву, і більшість її населення є її прихожанами. Але Палмасон створює певну міфологізовану історію про навернення ісландців у християнську віру, що більше схожа на образи просвітництва і майже іронічно наслідує головні теми Ларса фон Трієра. Певний іконоклазм буквально – боротьба з зображеннями, з релігійних міркувань, але також – ідеологічна деконструкція/розвінчання певних традицій, ідей, очікувань, часто через маніпуляції з візуальними образами Палмасон наслідує не лише від Трієра, але й від Карла Теодора Дреєра, майже відтворюючи частини його тематики та естетики.
З Трієра «Земля Бога» запозичує деяку «заземлену» естетику Тарковського (з майже цитатами в кількох сценах). Але, на відміну від юродивості Дреєра, Тарковського та Трієра, у Палмасона прослідковується певна контр-релігійність, навіть відкритий нігілізм. Це добре підсумовують Карл та Іда в своїх коротких останніх міркуваннях.
Лукас повторює впродовж фільму одну богослужебну молитву, а з його вуст спонтанно виривається лише благання до Бога – повернутись в Данію. Шлях Лукаса є певною деміфологізацією його віри, яка, зустрівшись з реальністю, що не вписується в неї, вдається до ігнорування, або намагання побороти цю реальність. Лукас вірить лише в Данію, і вона є головним його бажанням. Це видно в мові, молитвах, хотіннях, та почутті провини.
Цікаво, що певними носіями благодаті в стрічці є Іда з її прямими розмовами та собака Раґнара, що перетворюється і на буквальне нагадування гріха на останньому богослужінні.
Але основний образ релігії в стрічці, як той хрест з сіна, — це буквальний образ насильно «імпортованої» данської релігії як культурно-політичного впливу. Коли виникає криза культурна, то з’являється й релігійна. Саме тому для Лукаса важливо добудувати приміщення церкви для вінчання, а без приміщення він не може проводити обряд. Дуже іронічно виглядає незавершене приміщення, в якому вирує життя, що протиставлене завершеному, де чути лише плач і виття.
Лукас поганий місіонер, бо він не любить Ісландію. Він хоче її «приручити», а не почути. Тому, коли він розуміє свою нездатність цього досягти, то намагається утікати. І його не зовсім «ортодоксальні» відносини з Анною це теж ілюструють, бо в них все більше про нелюбов, ніж любов.
«Земля Бога» є буквальним коментарем на «лінзу» сприйняття ісландської ідентичності. І в цьому розумінні фільм самоіронічно критикує будь яке зображення реальності як заангажоване.
Як явлення релігійної історії стрічка Палмасона є швидше пізньою модерною критикою культурно-політичних інституцій, до якої відносять і лютеранську церкву Ісландії та її колоніальний вимір. Але в основному це певне поклоніння силі природи з досить скептичним і нігілістичним сприйняттям ролі людини і її релігійних поглядів.
Це візуально витончена ода Ісландії та певному святкуванню дохристиянського бунтівного-мускулінного духу. І тут Палмасон продовжує теми своїх попередніх фільмів де пошуки ідентичності персонажів чоловіків перепліталися з насильством та красою.