«Історія Джеффрі Дамера» зовсім не нагадує звичний для Райана Мерфі кітчевий паноптикум, і навіть на тлі нерівної «Американської історії злочинів» цей проект стоїть окремо. Райан Мерфі, що все більш очевидно перетворюється на помісь Аарона Спеллінга і Джона Уотерса, в «Ретчед» лише освоював ті чи інші трансгресивні кіномовні прийоми. Але саме у «Дамері» ця трансгресія стає домінантним елементом авторської мови.
Безумовно, і раніше – у тій же «Американській історії жахів» – було помітно, що з усього інструментарію хоррору Райан Мерфі віддає перевагу «естетиці огидного» та наголошує на візуальному шоку. «Історія Джеффрі Дамера» заходить у ньому максимально далеко для звичайних глядачів, раз у раз розкидаючи жирні натяки на некрофілію головного героя і заливаючи екран нудотною брудновато-жовтою корекцією, яка одночасно викликає асоціації з «Золотою рукавичкою» Фатіха Акіна чи «Ніжністю вовків» Уллі Ломмеля.
Неприємної фізіології в серіалі справді достатньо, проте найкращими сценами серіалу зрештою виявляються виключно ті, де немає ніякого «м'яса», але де є вдосталь психології. Епізоди «Стаючи Джеффрі Дамером» і «Лайонел» дозволяють розкрити з різних сторін не тільки самого маніяка, але і його батьків. Особливий акцент Мерфі робить на фігурі батька. З одного боку, той винний у придушенні сексуальності сина, але з іншого – він не побоявся зізнатися про свої аналогічні девіантні думки, які у сина посилилися багаторазово.
Очевидна скандальність серіалу для американської кінокритики та твіттер-публіки криється в амбівалентності серіалу. «Історія Джеффрі Дамера» виглядає не як маніфест на захист маргіналізованих груп, а скоріше як бадьорий експлотейшн з болісною атмосферою з практично повною відсутністю моралізаторства на тему «як небезпечно жити в Америці». Само собою, соціальний коментар у серіалі є, але дозовано і без однобокості. Авторський фокус теж далеко не завжди фіксується на самому Дамері: історії його жертв виявляються не менш важливими, ніж лінія серійного вбивці, який ближче до фіналу вже нахабно насолоджується власною медійністю.
Але Мерфі дозволяє собі дивне для сьогодення: не робити з жертв Джеффрі Дамера невинних овечок. Він бажає показувати їх більш-менш об'єктивно – наскільки це можливо з тими, хто був садистськи вбитим та розчленованим. Перед глядачем постає галерея звичайнісіньких людей, з усіма їх пороками і амбіціями, зі складними стосунками з родичами і які часто перебувають у конфлікті із самими собою. Зустріч з Джеффрі Дамером для них спочатку не була чимось екстраординарним. Лише один момент у житті, ще одне побачення на одну ніч, можливо, навіть ще один шанс вирватися з бідності та постійного пригнічення. Найбільш вичерпними з погляду занурення у внутрішній світ жертв Дамера стають два епізоди: «Епізод один», в якому Дамер знімає в клубі Трейсі Едвардса, і «Мовчазний», повністю присвячений глухонімому Тоні Хьюзу.
Режисери серіалу – а серед них Дженніфер Лінч, Періс Барклай та сам Грегг Аракі – показують зсередини світ американських гей-клубів, римських лазень і дешевих квартир на одну ніч не тільки як центри миттєвої похоті, але і як місця, що наповнені відчуттям загрози та насильства. «Історія Джеффрі Дамера» практично не викликає жодних асоціацій з «Вбивством Джанні Версаче», де були явні спроби зрівняти Ендрю Кьюненена та його жертв. Набагато ближчим за духом до цього серіалу виявляється еротичний гей-трилер «Круїзинг» Вільяма Фрідкіна, з його естетикою Tom of Finland, помноженою на садизм та імморалізм.
Багато в чому історія Дамера стала бенефісом Евана Пітерса – одного з постійних акторів Райана Мерфі, який раніше грав у «Американській історії жахів» та «Позі». Численні звинувачення в романтизації образу гея-канібала Джеффрі Дамера в серіалі просто розбиваються на дрібні уламки через вкрай стриманий акторський перфоманс Пітерса. Він грає Дамера не на одній ноті, одночасно показуючи як жахливу суть свого героя, так і його звичайність. І ось це лякає найбільше.
В акторській палітрі Евана Пітерса практично немає ніяких жирних мазків або виразної нервозності, але образ сексуального хижака створюється ним ще в першому епізоді, де Дамер вже сформований як серійний вбивця з купою скелетів у шафі. Контрастом до зовні малоемоційної гри служать актори Нісі Неш і Річард Дженкінс, які грають відповідно Гленду Клівленд і Лайонела Дамера. На тлі їх часом експресивної гри помітно стає щось зовсім нелюдське, властиве Дамеру.
Зрештою, справжнім героєм серіалу виявляється навіть не Джеффрі, Гленда або численні родичі вбитих, а й сам час. Епоха, що породила не лише Дамера, а й поліцейських, які практикують системний расизм та гомофобію, чиновників різних рівнів, для яких Дамер не був занадто підозрілим типом, а шановним громадянином США та звичайних людей, для котрих є нормою ділити інших ті чи інші сорти і розпоряджатися хто з них має право жити, а хто ні. Дамер, за Райаном Мерфі, швидше за все лише симптом хвороби, ніж сама хвороба, яка і в 2022 році залишається такою ж неоперабельною.
Артур Сумароков 
