Ми викарбовуємо власних героїв: 10 запитань про війну та кіно до Павла Алдошина, «Снайпер: Білий Ворон»

24 серпня, у перший День Незалежності в умовах повномасштабної війни з Росією, у вітчизняний прокат виходить фільм «Снайпер: Білий Ворон» –фільм режисера Мар’яна Бушана. Чинного українського військового Миколу Вороніна втілив Павло Алдошин – який після 24 лютого теж долучився до лав ЗСУ. Редакції Flashforward Magazine вдалося поспілкуватися з ним і дізнатися, яким має бути український кіногерой та чи дивляться військові українське кіно про них.

У «Білому вороні» ти граєш військового, снайпера, а зараз, коли в Україні почалася війна, то опинився на фронті. До чого тебе фільм морально (і контекстно) підготував, а що стало новим?

Так, дійсно, завдяки підготовці до зйомок фільму, я підготувався до того, аби поповнити лави ЗСУ. Я завжди питаю себе, що було першим — чи то я собі наврочив таку долю, чи я просто її передбачив. Я зараз не готовий на цю тему міркувати і просто скажу, що до зйомок цього фільму я готувався, і зараз ці навички для мене дуже важливі, бо вони рятують мені життя. І не припиняю готуватися й тренуватися надалі: вивчати нові дисципліни, здобувати нові навички. Тому що це моє життя. Якщо ти не вчишся — ти тупієш і деградуєш. Зараз, коли у мене є вільна хвилина, я не валяюся на карематі в частині, а витрачаю її на тренування: зі стрільби, тактики, стратегії і ще багатьох дисциплін.

Зважаючи на цей новий досвід, ти можеш сказати, що «Білий ворон» - достовірне кіно? (наскільки достовірним може взагалі бути художній фільм)

Авжеж, коли військовий консультант погоджувався на співпрацю з режисеом (він, до речі, брав безпосередню участь у написанні сценарію — консультував режисера щодо військових питань). Чому він в принципі зголосився консультувати кіно: вони з режисером домовилися, що це буде правдиве кіно, максимально «трушне». Тому ми, на скільки це можливо (звичайно декілька сцен були відзняті суто тому, що це красиво, але вони мінімізовані) зробили його «трушним», для нас це було в пріоритеті. Думаю, у нас це вийшло.

Консультантами фільму були реальні спеціалісти-снайпери. Не буду питати, чи став ти снайпером, але наскільки корисними на фронті для тебе були стрілецькі скіли з фільму?

Настільки корисними, наскільки це можливо. Я навчився стріляти. І вже їдучи на завдання на фронті, я це все вмів. Тому, авжеж, вони мені знадобилися, були в нагоді кожного разу, коли я виходив вночі з автоматом у руках. Я намагаюсь опанувати навички багатьох військових спеціальностей для того, щоб бути максимально «мультивійськовим»: якщо я кулеметник, то я кулеметник; якщо мені треба бути борцем з ножем, то я боєць з ножем; якщо мені треба влучно стріляти з пістолета, то я роблю й таке.

Це широкий спектр навичок, яким ти маєш володіти, щоб впевнено почувати себе у воєнних умовах. Упевнено, наскільки це, звісно, можливо, адже від прильоту 155-ї міни тобі піздєц в будь-якому випадку, хоч ти 300 навичок опануй (прим. редактора — сміється). Але якщо ти виконуєш завдання і твій ворог це така сама людина як і ти, то чим ширше твій спектр навичок і чим якісніше ці навички укорінилися, тим ефективніший ти від свого ворога. Тому, авжеж…Стрілецькі навички мені стали в нагоді.

Чи дивляться військові українське кіно про армію? І як на нього реагують?

У нас не так багато суто військових стрічок. Не буду перераховувати ці фільми, бо ми всі і так їх знаємо, а якщо раптом хтось не в курсі — просто введіть в «гуглі» і подивіться військове кіно в Україні після 2014 року, тому що саме тоді воно почало існувати.

Я, мабуть, передивився усі ці стрічки і зараз не буду коментувати щось конкретно, якщо коротко, вважаю їх нецікавими, усі вони так звані «покабудки» з дитячої лексики – не по-справжньому, несерйозно — у цьому є певна лубочність. Рівень спеціальних навичок акторів у кадрі настільки мінімальний, сценарій військової драми, військового фільму як такого настільки не адаптований до військової реальності, що це військовим просто не цікаво.

Враховуючи це, я готувався до цього фільму. Мені було дуже важливо, що цей фільм будуть дивитися військові — я собі це уявляв, особливо, коли працював на майданчику з хлопцями, яких я знаю, із «Дикого поля» так, аби мені перед ними потім не було соромно, що я якось там лажово це виконав.

Українські військові фільми до «Ворона» мають низький профіль консультації. Режисери, коли знімали ці фільми, взагалі не розумілися на військовій справі. Принаймні у мене склалося таке враження, хоча я не знаю чи насправді так і є. Вибачте, я коли дивився «Покоління вбивць» — ось це рівень, це фахівці. Ці актори, я впевнений, якщо вступатимуть до ВМС США, будуть майже готовими бійцями, готова спєцура. Те, як вони існують в кадрі, це піздєц – «комар носа не підточить». Це так потужно!

І на додачу до того, що це круто знято, у такому проєкті хороший сценарій. А чому так? Тому що у студій масштабу HBO високі вимоги до акторів як фахівців цієї справи. Вони актори і плюс вони мають бути військово навчені, аби у кадрі була достовірність. Для нашого кіно досить довго це було не важливо. Ми граємося в якесь уявлення про армію, про конфлікт на Донбасі, у якесь уявлення про те, як існують військові між собою. Це сумно, на жаль, але так є….І тому військове кіно в Україні частіша за все нецікаве. Треба підвищувати планку, треба осягати нові простори якості. А коли немає такої задачі у режисера, у продюсера — то таке і кіно…

Українське кіно про війну - це майже завжди ідеалізація та героїзація більшості персонажів. І такий підхід часто обмежує глибину характерів, навіть робить їх примітивними. Твій персонаж - generic герой чи lone ranger?

Чесно? Я не бачив героя в українському кіно. Його немає! Ми його загубили десь…У мене таке враження, що ми цього героя починаємо вже у відзнятому фільмі шукати, а його треба шукати під час написання сценарію, під час задуму. А коли героя починають шукати на монтажному столі —нічого з того не вийде. Тому в українському кіно я поки не бачив героя, того героя, який надихає і запалює…героя, який викарбовується в серці нації. Ми в пошуку такого героя.

Ми ідеалізуємо цей образ. І це прекрасно, у цьому є потреба: щось ідеалізувати, щоб його осягнути, щоб до цього спрямувати віру, надію, потуги, своє розуміння життя. Це правильно. Ми створюємо пантеон героїв, щось те, що існує на рівні мрії.

Ось тому ми й не знаємо свого героя. От зараз війна нам трошки в цьому, якби це цинічно не звучало, допомагає. Є чорне і є біле. Є кацап, а є українець. Є мерзота, яка прийшла не на свою землю топтати її своїми брудними чоботами. А є українець, який ахуєвший стоїть  і питає «Та якого ти хуя приперся до мене?». Він просто стоїть і каже «Та нахуй мені непотрібна твоя земля, нахуя ти, сука, за моєю прийшов?». Це герой, який озвучує, скажімо так, голос нації. Ми всі ахуєвші стоїмо і думаємо «Та піздуйте нахуй звідси».

І оце от «піздуйте нахуй звідси» уособлює собою ЗСУ. Вони втілюють оцю фразу, вони ВИДВОРЯЮТЬ цю мерзоту з нашої землі, яку ми дуже любимо. У нас є колективний герой. Ми його вирощуємо. Це ЗСУ. Це бренд, який вимальовується, це всесвітній бренд. Але у ньому ще треба знайти душу, певну «одиницю», що втілює у собі все те, про що я говорив вище. Це дуже глобальна тема, щодо героїв.

У нас цей герой лише викарбовується. До цього його не було в принципі. Тому вони такі кострубаті у нас в кадрі й виходять….Не герой, який викарбувався, і ми його перенесли на екран, а недосліджений персонаж, на тему якого ми розмірковуємо, аби зробити героєм. Мій герой — людина, яка просто робить свою справу, без оцих незрозумілих термінів — тихо і влучно.

На які образи з якісного світового кіно/серіалів про війну ти спирався під час підготовки до ролі?

Я не можу сказати, що я конкретно на когось спирався. Мені хотілось щоб у результаті це було українське уявлення, українська людина.
Якби я тримав у себе в голові конкретного персонажа, уже існуючого, відзнятого і протрансльованого, то я б робив його схожим на зразок, а не своїм. А так, знаючи історію прототипа і знаючи його особисто, я можу сказати, що це історія взагалі не про нього. Це жива людина, дуже суперечлива, дуже цікава. Людина, за якою цікаво спостерігати. Мені оцього хотілося. Мій герой це не Тор з Марвелу чи ще там хтось. Це жива людина, людина своєї справи.

Я нічого не шукав. На що я опирався більше, то це на якість підготовки деяких акторів тих фільмів, які знімають на Заході. Це, наприклад, Марк Уолберг. Це ТАКОГО рівня фахівець з точки зору існування актора в кадрі, військової підготовки у воєнному екшені….Якщо говорити про психологічне кіно та воєнну драму, то еталоном буде Том Хенкс.

І тут, і там є певна специфіка: якщо актор виглядає в кадрі не круто, не жИво – це лажа. Тому я орієнтувався на якість, а не на певний образ.

Яких героїв в українському кіно треба позбуватися, а яких у нас категорично не вистачає?

Нам треба не соромитися своїх героїв, по-перше. Бо коли ми показуємо героя, ми ніби вибачаємось перед суспільством: «ну вибачте, що у нас такий герой». Ні! Ми маємо дослідити вподобання наших громадян. І, відштовхуючись від цього, транслювати цього героя, поступово. Якщо сказане мною не є тотожним суспільної думки, то нам треба дозовано того героя «вприскувати», втілювати його на екрані.

А героя якого? Героя, який гуртує націю. Героя, який не «село». Так, ми аграрна країна, але ми не тупорилі селюки. Героя треба будувати виходячи з того, що є наша країна, що є наш народ. Коли ми це зрозуміємо, що є наш народ і що є наша країна відносно світу, нам буде простіше зрозуміти, яким має бути наш герой.

А наш герой — це людина, яка любить землю, і яка через свою любов до землі береже цю землю заради всього світу. Тому що зараз ми відчули, що таке Україна для всього світу. Продовольча, мать її, криза — через те, що пі*араси заблокували порти в Чорному морі. Які ще можуть бути питання?
Через це може бути маса історій та сценаріїв. Нам треба зрозуміти, хто ми є. головне не соромитися цього.

Після того, коли ми припинимо це робити, ми зрозуміємо нашого героя. Ясний, закоханий, мотивуючий і живий, зі своїми вадами та минулим, але максимально загартований на те, щоб створити справжнє майбутнє для своєї країни. І, тим самим, для всього світу. Отакого героя нам треба карбувати: який витягує свою родину із забуття, який рятує українькі ліси, рятує від того, що якась мерзота незаконно переправляє людей через кордони Угорщини, рятує від корупції і т.д.

Ви бачили як «Слуга народу» йобнув по рейтингах? Тому що це наболіло людям! Людина, яка поборола корупцію або принаймні намагалася це зробити, і говорила про це відкрито. Тому оце герой. Оце мотивує людей «плескати» і не соромитися своєї державності, не соромитися своєї землі, приналежності до цієї нації і, в принципі, гуртує націю. Треба забути, що наш герой такий собі «апендицит» від «великого героя», від «большого брата» — просто слати нахуй всю цю імперську шушеру і робити СВОГО героя: неідеальним, не треба одразу його робити ідеальним, бо якщо ми це зробимо, то він провалиться. Це має бути жива людина, але людина дії, людина вчинків.

У 2014-му війна вже змінила українське кіно, потім з’явився новий красивий термін «українська нова хвиля». А чого у цій хвилі кіноконтенту не вистачає саме тобі?

Я не знаю, що таке українська нова хвиля, це поняття надумане. Є французька хвиля…але хіба це означає, що в кожній країні вона має статися? Але якщо так, то окей — «українська нова хвиля». Після 2014 року кіно, авжеж, зарухалося, зарухався механізм (не без допомоги Держкіно).

Мені зараз, в цій українській новій хвилі, не вистачає глядацького кіно. Ми навчилися знімати поетичне кіно, ми це вміємо, це прекрасно. Наприклад, Васянович з «Алантидою», зараз він нове кіно вже зняв. І це прекрасно, кіно достойне, достойне, аби заявлятися на увесь світ, але цього мало. Це вже є, але цього мало. А от глядацькою кіно, окрім тупорилих комедій дуже низької якості, немає. Ідеш у кінотеатр і просто тримаєшся за голову. Я ходжу на таке кіно тільки щоб подивитись на своїх колег. Іноді це просто іспанський сором. Зараз мені не вистачає офігенного глядацького кіно. Авжеж для цього потрібні бюджети. Але нічого…Треба шукати гроші закордоном, потрібно долучатись до міжнародних фондів, до міжнародних кіноспільнот, організацій, робити колаборації. Зараз у нас буде мінімум фільмів і чекати від держави гроші на кіно — це якась утопія. Треба рухатись в сторону Європи. Там є фонди і гроші. І вони мають бути використані в Україні українцями з українськими ідеями і українськими думками щодо нації, світу , життя в цілому і любові авжеж.

Війна з Росією ведеться на багатьох фронтах, і культурний - один з найважливіших. Довгі роки Україна, будучи незалежною, мала статус «культурного васала» у музиці та особливо у кіновиробництві. Багато хто їздив зніматися у Росію або виробляв тут контент для РФ. Чи може зараз Україна повністю порвати ці зв’язки чи після війни процеси частково повернуться до «business as usual»?

Я розумію, чому в Україні знімалися російські серіали за російські гроші. Я розумію це з точки зору бізнесу. Зараз ми не можемо собі цього дозволити аж ніяк, від слова зовсім. Тому що вся пиздота, уся ця мерзота свинособача — вона має піти. І якщо ми дозволимо собі маленькою копійчиною зачепитися їхніми бюджетами, зачепити своє кіно —повірте мені, оця маленька копійчина буде годувати велику прірву, яка вже сформувалась між нашими народами. І ціль цієї копійчини — поглинути нашу націю в будь-який спосіб. І оця копійчина буде на це працювати. Це було завжди так: завуальовано, приховано. Але не для свідомих людей — свідомі люди це бачили і реагували на це. Я зараз читаю Оксану Забужко, вона дуже чітко розставляє пріоритети.

Увесь світ зараз відкритий для України (окрім отих одіозних Сирій, Венесуел — країн-побратимів русскай фєдєрации). Більшість країн світу відкриті для України — і нам треба спрямовувати свої ідеї, змісти та сенси, свої діалоги та прагнення, щоб якимось чином зачепити їх для створення кіно в нашій країні: і їхнього кіно в нашій країні, і нашого кіно в нашій країні. Нехай вони інвестують гроші в наші ідеї, уми і в нашу прекрасну українську землю.

Якщо ми собі дозволимо ще хоча б на одну гривню або на один долар торкнутися цієї мерзоти, яка на сході нашої країни називається нашим сусідом — нам пизда.

І останнє: як часто тобі кажуть, що ти схожий на актора Пілу Асбека?

Якщо чесно, то вперше чую це ім’я. Ніколи такого не говорили. Я навіть прогуглю, хто це такий.