Артур Сумароков Багаті теж трахаються: «Коханець леді Чаттерлей» як несподівано вдала екранізація у часи самоцензури
2 грудня на Netflix відбулася прем'єра еротичної костюмної мелодрами «Коханець леді Чаттерлей» з Еммою Коррін та Джеком О'Коннеллом у головних ролях. Редакція Flashforward Magazine подивилася цю вже одинадцяту (!) за рахунком екранізацію однойменного роману Давида Герберта Лоуренса і визнала, що фільм точно не можна назвати безглуздим проведенням часу, на відміну від «Бріджертонів» або нових «Небезпечних зв'язків».
22-річна Констанс Райт виходить заміж за баронета Кліффорда Чаттерлея. Через півроку після весілля внаслідок поранення під час бою Кліффорд виявляється прикутим до інвалідного крісла. Незабаром Кліффорд і Констанс повертаються в Регбі – родовий маєток Чаттерлєїв, де Констанс, завдяки своєму чоловікові, знайомиться з Олівером Меллорсом – похмурим єгерем, ветераном Першої Світової, до якого вона починає відчувати спочатку просто сексуальний потяг, а пізніше і справжнє кохання.
Еротичний роман Девіда Герберта Лоуренса, що вийшов майже 95 років тому, на момент своєї публікації був одночасно книгою скандальною і революційною. Причому скандальність і революційність обумовлені, в першу по-справжньому профеміністським настроєм твору для свого часу. Оптика письменника фокусувалася на важливості жіночої сексуальності і жіночої суб'єктності, тоді як адюльтер з присмаком соціальної нерівності сприймався письменником як єдине вірне рішення для героїні, шлюб якої перетворився на суцільну рутину та муку. Реакція пильної громадськості на роман була, на жаль, передбачуваною – повна заборона. Аж до 1960 року «Коханець леді Чаттерлей» у Великій Британії не видавався.
Вперше книга була екранізована в 1955 році французом Марком Аллегре і нічим особливим не зуміла запам'ятатися глядачам якраз з вини суттєвих тогочасних цензурних обмежень.
Одна з передостанніх версій роману Девіда Герберта Лоуренса була представлена публіці в 2015 році, і за ці 60 років європейське та американське суспільство пройшло через три хвилі фемінізму та велику кількість суспільних потрясінь.
Зараз еротика і секс-позитивізм стикаються з засудженням як з боку прогресивної частини суспільства, що переживає четверту хвилю фемінізму, так і найбільш консервативної її частини, що застрягла, здається, у Середньовіччі зі «скрєпами» та тотальним жіночим безправ'ям чому прикладом є Іран режиму аятолл чи Польща з її диким антиабортним законодавством.
До 2022 року книга Лоуренса успішно пережила десяток екранізацій, серед яких особливо виділяються софт-порно французького режисера Жюста Жакена з Сільвією Крістель 1981 року та міні-серіал Кена Рассела 1993 року, повний типового для британського постановника маньєризму і пишно присмачений соціальною сатирою на звичаї багатіїв.
Нова ж екранізація роману від Netflix з Еммою Коррін і Джеком О'Коннеллом виявляється максимально насиченою сексом, дивним чином римуючись з куди легшою ідеологічно екранізацією Жюста Жакена, де основною думкою була «займайтеся сексом заради задоволення, навіть якщо навколо один суцільний Апокаліпсис».
Фільм ще більше співзвучний сучасності, особливо якщо взяти до уваги, що «Коханець леді Чаттерлей» 2022 року вперше екранізується жінкою - французькою режисеркою Лаурою де Клермон-Тоннер, яка у своєму недавньому інтерв'ю журналістці Елізабет Стентон наголосила, що вважає свій фільм «політичним».
Власне, говорячи про будь-яку версію «Коханця леді Чаттерлей», неможливо не зачіпати політику. Книга Девіда Герберта Лоуренса спочатку стикала різні політичні світогляди героїв та їх класові відмінності, невблаганно переводячи любовний роман у площину політичного памфлету. У картині Лаури де Клермон-Тоннер політичні інтонації оригінального роману якщо не викручені до максимуму, то принаймні жирно підкреслені і більш ніж прямо проговорені, що виражається навіть у зовнішньому протиставленні Олівера Меллорса і Кліффорда Чаттерлея. Джек О'Коннелл виглядає максимально зухвало сексуальним, відігруючи образ вельми одновимірного пролетарія, що страждає соціалізмом.
В ряді минулих екранізацій (особливо це виявлялося у режисерів Кена Рассела та Алана Робертса) Кліффорд Чаттерлей виводився часом чи не як образлива карикатура на всю англійську аристократію після Першої Світової війни, а його інвалідність, власне, як і неможливість задовольнити усі сексуальні потреби молодої дружини, зрівнювалася з імперською імпотентністю самої Великобританії. Сценарист Девід Магі і режисерка діють тонше і глибше, роблячи Кліффорда Чаттерлея у виконанні Меттью Дакетта все-таки персонажем глибоко трагічним, що так само має колоніальну травму, як і Олівер Меллорс. Втім, Кліффорд Чаттерлей у фільмі 2022 року все ж таки є суто другорядним персонажем.
Олівер Меллорс, у свою чергу, спершу зводиться просто до об'єкта, за яким жінка спочатку захоплено спостерігає, і далеко не відразу герой з типового порнокліше перетворюється на когось, який може перехопити ініціативу в кадрі. Можна, звичайно, відзначити, що з погляду сучасного порядку денного Олівер Меллорс виглядає швидше як наочна ілюстрація токсичної маскулінності, яку прийнято швидше засуджувати, ніж заохочувати, та й фінал книги, як і фільму, може викликати певну частку обурення у феміністок. З іншого боку, відмова від зміни фіналу книги Лоуренса виглядає цілком вірним рішенням, оскільки роман Девіда Герберта Лоуренса був ще й документом своєї епохи, в якій жіноча свобода ще не дорівнювала повній свободі відносин і критичному погляду на суто патріархальний інститут шлюбу.
Вуайєризм – невід'ємна частина еротичного кіно, і навіть найпрогресивніші його зразки (у тому числі й вищезгаданий фільм, що спирається на фемоптику) неминуче стикаються з необхідністю об'єктивації тіла персонажів. Оператор стрічки – знаменитий Бенуа Деломм – однаково детально знімає як Коррін, так і О'Коннелла, часом навіть роблячи їх спільні еротичні сцени дещо відстороненими. Цьому значною мірою сприяє сіра, похмура кольорова гама фільму, велика кількість зеленого і сірого кадру, що буквально «приземлює» еротичні сцени, роблячи їх чуттєвими, але й не надто награно-кіношними. Саме реалістичними, особливо в демонстрації жіночої тілесності і знімаючи певні табу до чоловічої, яка певний час сприймалась як щось агресивне.
Взагалі «Коханець леді Чаттерлей» – кіно в першу чергу акторське, й справді цікаво слідкувати за тим, як поступово розкриваються персонажі, незважаючи на те, що сама стрічка страждає від затягнутості там, де не завадив би гостріший монтаж та більш чіткий сценарій. Звісно, режисерка хоче максимально занурити глядача у внутрішній світ героїв, зробити їх ближчими і зрозумілішими, а не звести їх до умовних архетипів, за якими не видно повноцінного життя. Проте ця оповідальна ґрунтовність на другій годині хронометражу починає дещо буксувати, оскільки глядачеві пережовується все раніше побачене, а драматургічне напруження різко знижується. Однак навіть така занудність дозволяє відчути глядачеві, як це не жити, а існувати в шлюбі без майбутнього.
