Максим Сорокін 5 причин подивитися «Я працюю на цвинтарі» – чи не першу українську комедію, яка «змогла» у чорний гумор
15 вересня в український прокат вийшов один з найбільш очікуваних українських фільмів цього року – трагікомедія Олексія Тараненка «Я працюю на цвинтарі». Розповідає вона – яка несподіванка – про людину, яка працює на цвинтарі, а точніше про архітектора ритуальної служби, який не дуже хоче жити.
Редакція Flashforward Magazine бачила цей фільм ще на «Молодості» і рекомендує сходити на нього в кіно – не тільки тому, що українські фільми під час війни треба підтримувати гривнею, а й тому, що стрічка того варта. На це у нас є традиційні п’ять причин.
Сценарій, який працює
«Я працюю на цвинтарі» екранізує локально відому збірку оповідань Павла «Паштета» Білянського – дуже колоритну роботу, стиль та tone of voice якої було дуже легко втратити під час адаптації. Тому режисер-дебютант (у повному метрі) Олексій Тараненко зробив максимально правильну річ – писав сценарій разом з автором першоджерела.
Завдяки цьому, не дивлячись на провисання другорядних сюжетних ліній, створена для фільму арка головного героя дійсно працює за всіма канонами драмеді: від зав’язки до роздратування, розкриття мотиву та розв’язки, яка викликає розуміння та співчуття. Фільм агресивний і цинічний, де це необхідно та емпатичний – де цього вимагають правила хеппі-енду. Йому не завжди вдається завершити всі сюжетні лінії органічно, але завдяки концентрованій атмосфері «бізнесу на костях та людському горі» у події на екрані віриш одразу – особливо якщо хоч раз мав справу з ритуальними послугами.
Гумор, який смішить (але робить боляче)
Режисер добре розуміє, що таке чорний гумор і як він має працювати з глядачем: зображати на екрані те, що зазвичай змушує людей плакати, але ефект спостерігача та ідіотизм ситуації змусить над цим сміятися.
Пару років тому вийшли «Мої думки тихі», в яких Антоніо Лукіч зміг адаптувати формат awckward comedy та естетико-культурні нарративи сучасної України. Фільм Тараненка робить те ж саме – створює живу історію, де комічне виникає з глибини персонажів та їх переживань у складних ситуаціях, а не з образливих стереотипів про українців чи жартів рівня КВК 1998 року. Саме тому «Я працюю на цвинтарі» – хороша комедія, а «Любов і блогери», «Найкращі вихідні» і т.д. – шлак, на який соромно витратити навіть гривню грошей платників податків.
Цією складною ситуацією буде все: від показового цинізму протагоніста і до глибинної травми, яка ховається за ним та світу похоронного бізнесу, який отримує надприбутки на людському горі і бачить у цих людях обридлу рутину.
«Я працюю на цвинтарі» створює гумор саме з ситуацій, у яких ми зазвичай хотіли б сховати обличчя від крінжу чи просто уникали б їх як етично неоднозначних. Тим не менш, ці ситуації знайомі нам з реального життя. Вони можуть бути болючими чи навіть трагічними – але саме принцип «боляче, але смішно», як і у випадку Лукіча, робить комедію по-справжньому живою та зрозумілою для українського глядача.
Персонажі, які не зроблені з картону
Для реалізації описаного задуму режисер та сценарист створюють героя на межі Брюса Робертсона (Filth), Лі Чендлера («Манчестер у моря») та збірного образу українця-містянина середнього віку, який страждає від перманентної зайобанності. Саші у дійсно майстерному виконанні Віталія Салія не хочеться співчувати або бачити у ньому рольову модель. Хтось впізнає у фільмі себе, хтось побачить свого друга/сусіда, а хтось буде обурено вигукувати «ХІБА Ж МОЖНА?!». Але ніхто не залишиться абсолютно байдужим.
Стрічка не робить зі свого головного героя чи другорядних персонажів одноклітинні функції з очевидними рішеннями. Завдяки правильним акцентам сценарію та акторам, якій дійсно працювали над ролями, герої одночасно виглядають драматургічно карикатурними, але при цьому надзвичайно достовірними на побутовому рівні. Як і кожен з нас, вони складаються з правильних та хибних рішень, з егоїзму та альтруїзму, з моментів слабкості та раптової внутрішньої сили. Таке в українському кіно буває настільки рідко, що мимоволі здається, що вперше.
Атмосфера корупції, якій віриш
Корупція в Україні є частиною нашого життя. Проте чомусь у більшості українських комедій ця тема схожа на червоні шаровари чи козаків-характерників з голим торсом: несправжня, бо створена для клоунади, а не серйозного висловлювання.
Фільм Тараненка робить з неї чи не найголовнішого персонажа і дійсно переконливого антагоніста. Саме корупція змушує людей прикопати власне горе жадібністю, експлуатувати інших, зраджувати та зневажати. На відміну від буфонадних депутатів-корупціонерів з «Слузі народу», у цьому фільмі проблемам віриш. Так, це не зчитується одразу, але фільм і не бажає тримати свого глядача за ідіота. Вам би теж цього не хотілося б, правда?
Це перша українська «чорнушна» комедія
«Я працюю на цвинтарі» робить надважливу штуку – забиває важкий цвях у труну жлобської української комедії, рецептом успіху якої було напхати побільше селебріті та продактплейсменту, а замість сценарію використати книгу застільних анекдотів. Не дивлячись на очевидні недоліки історії та надто стерильну операторську роботу, стрічка Олексія Тараненка перетворює комедію з умовної viber-листівки від родичів на те, що викликає багато спірних емоцій. Але за жодну з них вже не соромно.
