Артур Сумароков Балканіада: «Ковбой з Копенгагена» Рефна як фемінна оптика ультранасилля (звісно, у неоні)
5 січня на Netflix відбулася прем'єра шестисерійного мінісеріалу культового данського режисера Ніколаса Віндінґа Рефна «Ковбой з Копенгагена». Редакція Flashforward Magazine подивилася цей психоделічний нуар і пояснює чому його варто подивитися, особливо тим хто втомився від звичної однотипної продукції Netflix.
Міу – дівчина багатогранна. Вона володіє надприродними здібностями, які, втім, не приносять їй особливих привілеїв. А ще Міу опиняється в справжнісінькому репродуктивному рабстві у господині борделя в умовній східноєвропейській країні. Через деякий час стане зрозуміло, що дівчина навряд чи згодна бути безсловесною жертвою.
Другий візит Ніколаса Віндінґа Рефна на територію стрімінгів після знятого для Amazon неонуару «Занадто старий, щоб померти молодим» є ще й поверненням скандального данця до себе на батьківщину.
Жодним «чистим» жанром у «Ковбої з Копенгагена» не пахне, як не було цього в «Драйві», «Тільки Бог пробачить» чи у «Неоновому демоні». Само собою, Ніколас Віндінґ Рьофн ще з часів трилогії «Пушер» відчуває ніжну, дитячу прив'язаність до експлуатаційного і трансгресивного кінематографа, і в певний період ця режисерська адикція до фільмів класу В сягнула напрочуд нездорових форм у тому ж таки мегаломанському Too old to die young.
«Ковбой із Копенгагена» менш радикальний за своїм хронометражем (на щастя) – 5+ годин проти тринадцяти – але ще сміливіший у своїх синефільських стосунках із кіноексплуатацією. Сюжетна зав'язка з борделем надто явно шле привіти скандинавській класиці rape & revenge «Трилер: Жорстоке кіно» Бо Арве Вібеніуса, а далі Рьофн і зовсім злітає з котушок у гарному розумінні цього слова, перетворюючи свій серіал на справжнісіньку подорож до серця темряви lowbrow кінематографа.
Глядач, для якого, припустімо, найкращою кіноподією в житті стали нещодавні паскудно невдалі «Венздей» і «Аватар: Шлях води», має всі шанси отримати від «Ковбоя з Копенгагена» безліч хворобливих і неприємних відчуттів, оскільки Ніколас Віндінґ Рефн чесно стверджує, що сприймає глядача за ідіота, з якого гріх не познущатися (до критиків він ставиться аналогічно).
Режисер, який і раніше не обтяжував себе прямолінійністю і наративною простотою, останніми роками зовсім відмовляється від усякої необхідності бути зрозумілим, і в цьому плані «Ковбой з Копенгагена» вчергове формулює його специфічні стосунки з глядачем і форматом стримінгового перегляду. Якщо «Занадто старий, щоб померти молодим» був близький до відеоарту і набагато краще сприймався як нескінченне потокове відео в якійсь галереї сучасного мистецтва, то «Ковбой з Копенгагена» має вигляд компіляції сюжетів з усієї тієї прірви світового експлуатаційного кіно, в яку так полюбляє дивитися Рефн. Однак ця сюжетна компілятивність не робить серіал вторсировиною.
Рефн, навіть неодноразово повторюючись, все ще залишається автором, який не регресує. Симптоматично, що постановнику довелося закільцювати свою кар'єру, повернувшись де-факто до Данії, але вже в зовсім іншому статусі: куратора і медіахудожника.
Втім, Данія як місце дії нового пульсуючого кров'ю, абсурдом і фемінізмом міні-серіалу накреслена легкими штрихами. Рефна насправді мало цікавлять якісь чіткі географічні прив'язки, оскільки в його тб-шоу густо намішана гримуча суміш мультинаціонального і мультикультурного. До балканської естетики, яка домінує в серіалі, Рефн ставиться так само, як до тайської в «Тільки Бог пробачить»: без явної карнавальної екзотизації, хоча і з іронією, яку важко приховати.
Йому як відстороненому спостерігачеві, набагато легше висвічувати різнорідну проблематику країн Східної Європи, уникаючи надмірного дикого пафосу або вбивчої чорнухи. При цьому, так би мовити, соціальний контекст «Ковбоя з Копенгагена» охоплює, серед іншого, торгівлю людьми, репродуктивне насильство і наркобізнес. Але над усім цим хвилюючим колажем із кримінальної хроніки височіє відверто гендерно нейтральна Міу, яка відповідає не стільки за репрезентацію «жіночого», скільки універсально людського, хоча вся флюїдність героїні радше робить її такою собі трансцендентною істотою, основною метою якої є повалення звичного світу та занурення його з чистилища в пекло.
Для Рефна Міу всього лише третя головна героїня в його винятково гіпермаскулінному кіносвіті після розіп'ятого феміністками «Неонового демона та нещодавнього короткого метру для Prada (у «Тільки Бог пробачить» героїня Крістін Скотт Томас викликала жах). І здається, що Міу стає для Рефна квінтесенцією всієї жіночої репрезентації в його фільмографії. Вона буквально поєднує в собі безліч жіночих ідентичностей, жодна з яких не пригнічує її мінливу, ризикову індивідуальність.
Її невеликий зріст компенсується навіть не внутрішньою силою, а самим відчуттям власної суб'єктності, яку, звісно, треба відвойовувати. Але тим приємнішим це є як факт, який не вимагає заперечування з боку режисера.
«Вона дійсно з тієї ж дуже туманної, загадкової сім'ї, що й Одноокий, Водій і лейтенант Чанг. Свого роду альтер-его, до якого я люблю повертатися час від часу. І оскільки мені дуже сподобалося працювати з Елль Фаннінг у «Неоновому демоні», я відчув, що настав час представити жіноче сузір'я в цьому конкретному всесвіті. Моя команда сценаристів також складається здебільшого з жінок» - так сам Рефн в інтерв'ю Cineuropa пояснив феміністський дискурс своєї нової роботи.
Проте у «Неоновому демоні» світ топ-моделей ледь не дорівнює світу наркоторгівлі чи тайських кублів. У «Ковбої з Копенгагена» навмисний глянець лише підсилює ефект зіткнення зі злочинним світом, де стираються всі грані людського.
Чоловічі персонажі у серіалі щонайменше викликають огиду – хоча чоловічий світ серіалу Рефн показує все ж таки з великим захопленням і, зізнатися, з чорним гумором. Брутальність метафор, звісно, може здатися відштовхуючою, хоча, за мірками режисера, не зовсім дистильовано трансгресивною.
І раніше було очевидно, що у Рефна специфічне почуття гумору. Проте саме в "Ковбої з Копенгагена" це стало помітно особливо гостро. І весь свій інструментарій чорного гумору Рефн спрямовує в бік чоловіків, яких він, м'яко кажучи, дегуманізує. Справедливо це чи ні – питання інше, але його герої несуть або тотальну загрозу, або тотальну ахінею. Третього не дано, та й не треба, мабуть.
