Evil Russians і знущання з диктатури: п'ять найкращих антиросійських фільмів

Один з перших зразків антирадянської сатири від Голлівуду. Вона оформлена у вигляді романтичної комедії на вічну тему зустрічі людей з двох різних світів. І це все приправлено щедрою іронією над ідеологічними установками і кліше комуністичної пропаганди на кшталт «п’ятирічок» і «капіталістичній цивілізації скоро гаплик». Головна героїня –  переконана комуністка –  поступово змінює свій світогляд під впливом кохання і розуміння того, що побачене на Заході сильно відрізняється від розповідей партії. Пізніше цей сюжетний троп буде неодноразово використано в інших антирадянських фільмах.

З прокатом фільму теж відбулась цікава історія. Хоча «Ніночка» вийшла вже після початку Другої світової, вона показала прекрасні касові збори в США і світі (в СРСР його, само собою, змогли подивитись тільки напередодні розвалу) та отримала 4 номінації на «Оскар». Коли пізніше фільм хотіли випустити в повторний прокат, цьому завадили чиновники: на той момент США і СРСР вже стали партнерами по антигітлерівській коаліції, тож показ фільму, який дискредитує союзника, знайшли недоречним. Зате з початком Холодної війни «Ніночка» отримала друге життя і повноцінний рімейк.

Фільм і зараз стабільно потрапляє в різноманітні рейтинги кращих ретро-комедій. Не в останню чергу це заслуга Грети Гарбо і особливо Біллі Вайлдера. – того самого автора «У джазі тільки дівчата» та інших стрічок, які анітрохи не застаріли.

Ще кілька місяців військову драму Кевіна Рейнольдса можна було розглядати виключно як артефакт голлівудської пропаганди часів Холодної війни. Тут радянські солдати з допомогою танків і авіації знищують мирне село, давлять гусеницями полонених, займаються грабунками, масово розстрілюють свійську худобу та застосовують хімічну зброю – і це тільки перші 20 хв фільму. Ще більш на їх демонізацію працює контраст з опонентами –  афганськими моджахедами, яких тут зобразили прекраснодушними тубільцями, що продовжують користуватись мушкетами і не знають, як ремонтувати гранатомет.

Стрічка вийшла в 1988 році та обернулась великим касовим провалом: при бюджеті в $8 млн її збори склали менш як $200 тис. Доки картина дібралась до кінотеатрів, політична кон’юнктура змінилась: оскільки СРСР анонсував вивід військ із Афганістану, на заході втратили інтерес до цієї теми. Плюс, через розрядку стосунків з США Голлівуд перейшов з фільмів про Bad Russians на фільми про good Russians.

Різноманітні продовжувачі справи Bad Comedian’а дуже полюбляли робити огляд на цей фільм з подачею «ну дивіться яку «клюкву» раніше про нас знімали американці». Однак в самій російській армії, судячи з останніх подій, показане в фільмі сприйняли як інструкцію до виконання.

Якщо говорити виключно про художні особливості «Звіра війни», то це хороше мілітарі-кіно про екіпаж танку. Із схожого можна пригадати хіба що «Сахару», «Лють» Девіда Ейра та нещодавній ізраїльський мінісеріал «Долина сліз». Також тут є надзвичайно фактурний прапорщик у виконанні актора українського походження Джорджа Дзундзи. А фінальний монолог протагоніста можна без будь-яких змін транслювати російським солдатам.

Про те, що ключову роль в провалі радянської інтервенції в Афганістан зіграло постачання зброї США моджахедам знають всі. А ось тому, як ЦРУ організувала цю операцію, шукала фінансування та налагоджувала стабільні канали цього постачання, присвячена історична драма Майка Ніколса.

Оформлено це все в типовий для Тома Генкса based on the true story байопік. Головний герой чесний, хоч і не позбавлений певних недоліків. Американець який береться за, на перший погляд, неможливу справу,  долає непрості перепони і пожинає лаври переможця. Додайте сюди трішки елементів еротики, комедії, яскраві перфоманси Джулії Робертс, Емі Адамс, Філіпа Сеймура Хофмана та Емілі Блант – і отримаєте «Війну Чарлі Вілсона».

В РФ стрічку очікувано заборонили. За найбільш скромними підрахунками за час інтервенції СРСР в Афганістані сумарно загинуло понад 1 млн людей, а про використання відверто каральних говорять навіть колишні «воїни-інтернаціоналісти». Російським чиновникам, очевидно, не сподобались сцени з демонстрацією жорстокості радянських солдатів. Зрештою, там просто не люблять згадувати свої поразки.

Цікаво, що в Україні «Війна Чарлі Вілсона» не тільки отримала прокат, але й зайняла третю сходинку касових зборів року. Для українського глядача зараз фільм буде актуальним тому, що наочно показує, чому механізм військової допомоги від США (та й інших західних країн) працює не так швидко і потужно, як нам би того хотілось. Спойлер – справа в бюрократії, і не тільки в ній.

Антитоталітарна комедія Армандо Іануччі –  найсильніший за останні роки приклад того, що суспільний резонанс працює на просування фільму краще за старання цілих армій спеців з маркетингу. У РФ стрічку прирівняли до політичної провокації та відверто недружнього кроку.

Іншої реакції там і не могло бути. І справа не тільки в тому, що реабілітація і навіть повернення до культу «вождя народів» стала ключовим елементом ідеології путінського режиму. А тут виходить фільм, який, з одного боку, демонструє всі криваві «принади» життя в СРСР сталінської епохи, а з іншого –  відверто іронізує над диктатором і вибудованою ним людиноненависницькою системою.

«Смерть Сталіна» робить дещо страшніше –  показує помилковість припущення, що в керівництві країни сидять найбільш достойні і розумні люди. Насправді нерозумні, дріб’язкові, жадібні та боягузливі персонажі, з якими ми перетинаємося щодня, можуть сидіти у високих кабінетах і приймати доленосності рішення. А якщо ця «сірість» стане на чолі великої держави, світ рано чи пізно спіткає катастрофа.

Зрештою, чиновники РФ на підсвідомому рівні розуміють, що після смерті нинішнього мешканця кремлівського бункера їх чекають такі ж самі пацючі перегони. В яких виграш –  можливість зберегти свою шкуру і захопити владу, а програш – оприлюднення злочинів та квиток у в’язницю. В кращому випадку.

Після того, як Росія анексувала Крим і розв’язала війну на Донбасі, у повітрі відчутно запахло новою Холодною війною. А після низки скандалів с російськими шпигунами на Заході було виключно питанням часу, коли американський кінопром зніме щось на цю тему.

Як і у випадку зі «Смертю Сталіна», просуванню фільму багато в чому допомогли істерики на Росії. Було іронічно читати огляди російських оглядачів штибу – «ну дивіться яку маячню зняли – шпигунки-повії». Хоча «медова пастка» – вербування агентів через зваблення – один з найбільш старих і дієвих методів в арсеналі спецслужб багатьох країн, і КДБ не було винятком. Чого тільки вартують історії шпигунок Чапман і Бутіної – диму без вогню не буває.

«Червоний горобець» все ж ближче до романів Джона Ле Карре, ніж до глянцевих пригод Єна Флемінга. Глядачу показують, що розвідка – надзвичайно брудна гра про маніпуляції, жорстокість і підлість як єдину запоруку виживання. Без низки ну дуже тупих стереотипів не обійшлось, але у підсумку ми отримали напружений трилер, який відкрито показує людину з обличчям Путіна як головного антагоніста.