АртурСумароков Магічна нудьга: 5 причин не дивитися стрічку «Маленька мама» Селін Ск’ямми
4 серпня до українського прокату (нарешті) дійшла мелодрама французької режисерки Селін Ск’ямми «Маленька мама». Редакція Flashforward Magazine подивилася стрічку ще на торішньому Київському тижні критики і знайшла 5 причин, чому не варто витрачати свій час на новий опус режисерки.
Самоповтори
Селін Ск’ямма у своїй фільмографії найчастіше зверталася до теми дівочого дорослішання. Багато в чому ця тема є основною для її творчості, формуючи фундамент таких її стрічок, як «Водяні лілії» та «Шибеник», але в першу чергу «Дівоцтва».
Варто сказати, що в цих фільмах тема дорослішання неповнолітніх дівчат розглядалася уважно і з великою мистецькою пристрастю – на відміну від «Маленької мами». Цей фільм грузне в авторських референсах самої себе, бувши при цьому картиною надмірно простою, навіть глибоко спрощеною: сюжетно, візуально, ідейно та на рівні сенситивного сприйняття побаченого. І це ніяк не можна списати на те, що фільм створювався за умов пандемії.
Слабка акторська гра
Скажемо чесно: робота з акторами/акторками ніколи не була сильною стороною Селін Ск’ямми. Навіть відкрита режисеркою 15 років тому актриса Адель Енель набагато краще розкривалася як серйозна драматична актриса у фільмах Бертрана Бонелло, Андре Тешине чи Кантена Дюп’є, тоді як у тих же «Водяних ліліях» або у «Портреті дівчини у вогні» анемічна, сонна гра актриси перед камерою унеможливлювала будь-яке споріднення з ії героїнями.
Левову частку і без того крихітного хронометражу займають юні виконавиці головних ролей – сестри Жозефіна та Габріель Санс, які, на жаль, максимально награно та неприродно існують в ігровому просторі картини. Де-факто граючи самих себе, у героїнь раз у раз проскакують фальшиві інтонації або просто не цілком впевнені рішення акторських завдань – якщо, звичайно, такі взагалі були.
Мізандрія
На щастя, далеко не все сучасне феміністське кіно є набором найбільш диких мізандричних стереотипів. Але це ніяк не стосується будь-якої картини Селін Ск’ямми, і «Маленька мама» винятком не стала. Якщо в її попередніх роботах чоловічі персонажі були або безсловесною і безглуздою декорацією чи втілювали собою наочну ілюстрацію про мему про ПАТРІАРХАТ, то в «Маленькій мамі» персонаж батька головної героїні прописаний максимально безглуздо і поверхово.
Це навіть не карикатурний формат минулих робіт режисерки, а за межею дегуманізації чи презирства. Безумовно, Ск’ямма має право на таку оптику. Але чи є сенс боротися зі стереотипами, у тому числі погоджуючись показувати гранично гетеросексуальну сім'ю у своїй стрічці, одночасно їх посилюючи стосовно усієї протилежної статі?
Жанрова каша
«Маленька мама» – кіно, яке міксує кілька жанрів, не добиваючись за підсумком ні цілісності, ні виразності. Для сімейної драми фільм Ск’ямми позбавлений деяких драматургічних зачіпок, які повніше розкривали б сімейну історію юної героїні. Для феміністського маніфесту тут бракує хоч якоїсь новизни висловлювання. Для дитячого ж фільму робота постановниці виглядає надмірно похмуро, без особливого сюжетного розвитку, натомість із претензією на щось більше – проте ця претензійність тане в суцільній пустоті. Для авторської фантастики «Маленька мама» йде торованими шляхами ненависті до білих цисгендерів в діапазоні від Спілберга до Нолана (чи Шейна Каррута, наприклад), але анітрохи не виграючи у них внаслідок камерності та інтимності того, що відбувається. А як стрічка в жанрі магічного реалізму, вона аж надто примітивна.
Найкраще жанрове визначення для фільму Ск’ямми – emotional porn, з огляду на те, з яким ентузіазмом той намагається маніпулювати емоціями глядачів, нахабно експлуатуючи теми смерті найближчих людей на рівні крінжових жіночих любовних романів у м'якій обкладинці.
Затягнутість (при невеликому хронометражі!)
Катастрофічна проблема «Маленької мами» – її ритм. Режисерка із чарівністю за межею здорового глузду розтягує найпростіші побутові епізоди, при тому, що стрічка не належить до найчистіших зразків «повільного кіно» на кшталт культових робіт Лав Діаса, Цай Мінляна або Апічатпонга Вірасетакула. Смислове навантаження багатьох розтягнутих епізодів мінімальне, тоді як змісту картини вичерпно вистачило б на короткометражку – десь таку ж непотрібну.
