ЄлизаветаСушко
Останні дні фестивалю були пекельними. Настільки, що цей щоденник, який охоплює майже три дні переглядів виходить після повернення нашої авторки в Україну. Зате зважено та на післясмаку. А відчуття від фільмів залишилися дійсно яскраві. Чого тільки вартують українські премʼєри? Але саме в цьому щоденнику зібрався ТОП-3 цьогорічного Берлінале Єлизавети Сушко.
Чорно-біла та досить передбачувана детективна історія, яка постійно нагадує щось інше: то «Справжнього детектива», то «Три білборди під Еббінґом, Міссурі». А все тому, що сюжет ми точно багато де вже бачили. Детектив Тревіс (Сімон Бейкер, якого не впізнати) приїжджає в маленьке австралійське містечко, щоб розкрити справу 12-річної давнини про зниклу дівчинку . Розкопувати такі далекі спогади у памʼяті рідних вдається складно, зате виходить відкрити затягнуті часом рани.
З камерного детектива фільм перетворюється на сімейну мелодраму, в якій старші брат та сестра зниклої тримають один на одного образи, а від того мають проблеми у стосунках з партнер(к)ами, дітьми та іншими родичами. На середині фільму забуваєш про жертву, яку за дванадцять років так і не знайшли, зате в подробицях споглядаєш за сумними обличчями двох героїв, яких намагається помирити шляхетний детектив зі зламаним автомобілем.
Цей режисер вміє дивувати. Так, в змісті його фільмів рідко щось змінюється: герої завжди пʼють та їдять щось автентично корейське, розмовляють про мистецтво та роль митця у ньому та неплинно пересуваються. Але хто б міг знати, що його новий фільм буде увесь у розфокусі? На відпочинку біля моря юнак вирішує, що хоче зняти короткометражний фільм за участі своїх двох друзів, що приїхали з ним. Вони пʼють соджу і колу, їдять сашимі, піццу та сендвічі, відчуваючи потребу у рисі та дискутують про режисуру, акторство, свої внутрішні потреби та світ навколо. Ідеальний Хонг Сан Су.
Цей короткий фільм на 61 хвилину викликає багато приємних емоцій. Відчуєваться приємний шок від картинки, що супроводжується спогадами з дитинства, коли батьки фільмували ваш відпочинок на мильницю і фотки виходили нечіткими. Занурення в діалоги про роль мистецтва, про філософію, і при цьому відчуття легкості буття.
Не знаю як сприймати людей, що виходили з сеансу на сьомій чи, навпаки, на сороковій хвилині. Це контекстуально типовий для режисера твір, який він робить майже кожен рік, лише у новій формі.
Найгучніший фільм Берлінале, на сеансах якого авдиторія заливалася сміхом та навіть коментувала те, що відбувається на екрані. Це кіно змонтовано з вирізок більше ніж сотні піратських фільмів та розкриває стан та думки американського суспільства часу президентства Трампа. «Це хибний приміський мюзикл, який свідчить про психотропне культурне видовище періоду 2016-2021 років», – коментують авторки.
Фільм починається з повної версії реклами Пепсі, а потім веде свою оповідь в главах по хронології розвитку трампізму. Зомбі апокаліпсис, гік комедія, грецька трагедія, серіал «Ейфорія» та «Повний розковбас» злились в одне ціле, щоб стати гучним політичним меседжем.
Переможець конкурсної програми, почесний власник срібного ведмедя за режисуру – фільм всім відомого і вже достатньо старого французького режисера Філіппа Герреля, що складається з:
Такий вибір Берлінале, коли в програмі були цікаві та тематично актуальні режисерські дебюти, неприємно дивує. Знаний режисер вкотре зняв зрозумілу для всіх європейців історію про свою родину, порефлексував над різними типами стосунків у ній та отримує Ведмедя 74-му році життя. Нагорода йому та Спілберґу за вислугу років справляє враження комсомолу.
Загалом фільм і правда приємний, особливо для старшого покоління спокійних європейців, які різко починають сміятися, коли треба й так само різко плачуть, коли це заплановано. Красунчик Гаррель-молодший та сестри Гаррель трохи витягує увагу з цього будинку шани престарілих, але навіть його краса не тримає дві години. Один момент дійсно потішив: команда фільму точно знає, що таке Україна та вдало акцентує на цьому в одній чудовій сцені-розмові, де одна з сестер показує бабусі себе у газеті під час феміністичного мітингу на Єлисейських полях. На питання бабусі чи це російський рух, онучка впевнено відповіла: «Ні, український».
Українського в цьому році на Берлінале було багато. Я вже писала про фільми, де про нашу війну кінематографісти розповідають зі сторони Польщі чи ще далі, приїжджаючи з Штатів. Але найцінніше документальне фільмування війни зараз – це погляд зсередини подій. Українська режисерка Аліса Коваленко, що зараз захищає Україну зі зброєю в руках, до повномасштабного вторгнення зробила дуже теплу картину про підлітків з Донбасу.
Маючи мрії та прагнення – стати незалежною жінкою чи сконструювати мотоцикл – герої, що з дітей стали дорослими в умовах війни, продовжують територіально жити в межах, наближених військових дій, містах Золоте та Станиця. Андрій, Руслан, Ілля, Ліза та Лєра долучаються до марафону відомого спортивного коментатора України Валентина, щоб досягнути мети, що видається космосом – експедиції в Гімалаї.
Фільм мав робочу назву «Експедиція 49», але наразі набагато важливішими є герої фільму, які ніколи не згаснуть. Після окупації міст в умовах повномасштабного вторгнення з деякими з героїв фільму втрачено звʼязок. Сподіваємося, не назавжди.
Ще один український фільм – гібридний док, побудований на архівних даних з елементами ігрових сцен, танцю, перфомансу, що розповідає істину трагедії МН-17. Особисто для мене – це найкращий український документальний фільм. І побачити його в Берліні після премʼєри на Sundance було честю.
Структура розповіді з міксів телефонних розмов окупантів про переміщення того самого БУКу та телевізійними репортажами російської меблевої компанії, що виробляє дитячі ліжка у вигляді «оборонної техніки БУК» – пробирає до мурах.
Це кіно, що відкриває очі та охоплює велику цільову аудиторію, яка не бачить злочинів, які коїть росія з 2014 року. Це кіно і для українців, і для іноземців, і для «хороших русских» , які сиділи на показі в Берліні та думали, що вони все розуміють та що вони солідарні. А потім нарешті бачить абсурд, що відбувається в світі руками їх країни.
Новий фільм Тоні Ноябрьової набагато більше схожий на неї, ніж всі попередні. Чуттєвий, особистий, по-дитячому наївний, він розкриває зовсім не рік до розпаду Радянського союзу, а етап дорослішання підлітка, батьки якої розлучаються. Політика тут немає ніякого значення, але багато грає Тоніна любов до кіно, до своїх героїв та особистих спогадів.
Як і героїня Кіра, в кадрі зростає акторка. Після другопланової ролі в «Королях репу» Каріна Кримчук дебютує в ролі молодої дівчини, що навчається в акторській майстерні, закохується та стає жінкою. Її гра бажає кращого першу третину фільму, як і багато чого в цьому фільмі. Але потім щирість перемагає, занурює у світ барахолок на залізничних коліях, поїдання бурульок та життя в комуналці зі значно старшим коханим. І це точно те, що зможе закохати в себе українських глядачів.