Неглибоке горло: горор «Х» Тая Веста як візуально багата, але поверхнева ревізія жанру

Буде порно
6/10

Минулого місяця вийшов новий фільм однієї з наших найулюбленіших кіностудій – горор «Х» Ті Веста. Редакція Flashforward Magazine подивилася його і розповідає, чому в режисера, який давно набив руку в жанрі, не вийшло нічого видатного, проте кіно все ж приємно дивитися – і порно тут взагалі не до чого.

Група молодих людей вирушає до фермерської глушини Техасу, щоб зняти порнофільм, який зможе потенційно зірвати касу. За вікном 70-ті, епоха «порношику», а це значить, що план може спрацювати.  Однак майстри жанру  «туди-сюди і знову туди»навіть не уявляють собі, яким у результаті моторошним кошмаром обернеться їхнє подальше перебування на антуражній фермі півдня США.

Американський постановник Ті Вест ніколи не був прихильником відстоювання чистих форм горору. І це нормально: його колеги Джо Сванберг, Саймон Барретт, Девід Брукнер, Адам Вінгард і т.д. теж працюють на перетині жанрів, та й популярність фільмів Арі Астера говорить сама за себе.

Картина «Оселя диявола» 2009 року, після якої Ті Веста помітили як глядачі, так і великі кінофестивалі, не так надихалася «Дитиною Розмарі» та «Сяйвом», як переосмислювала в межах мамблкору (з якого і вийшов Ті Вест) всі існуючі сюжети про сатаністів у сучасному постсекулярному суспільстві.  «Таємниці старого готелю» за видимою простотою форми таїли в собі іронічний погляд на клішований сюжет про будинки з привидами, попутно будучи ще й чудовим синефільським анекдотом, на яких у результаті набив руку Ті Вест донині.  Нарешті мокументарі «Таїнство» підвело жирну риску під бумом псевдодокументальних фільмів жахів у Голлівуді нульових як своєю авторською безкомпромісністю (з явним натяком на роботи Мікеле Соаві та Руджеро Деодато), так і найсильнішою соціальною навантаженістю.

Нова ж робота Ті Веста «Х», здається, повертає глядача як до його повнометражного дебюту 2005 року – горору «Гніздо» – так і безумовної класики кривавих слешерів, «Техаської різанини бензопилою» Тоуба Хупера.  Ріднить усі три фільми загальний сюжетний зачин, що зіштовхує вздовж і впоперек виїжджений мотив конфлікту глибинної Америки та прогресивної її частини. Міста та села, молодості та старості, зрештою: занедбана ферма, група молодих людей у ​​пошуку цікавих пригод, неминуча зустріч зі злом, яка плавно перетворюється на маскулінну криваву різанину, з якої виберуться живими далеко не всі.

Закони жанру відрізняються яскравою передбачуваністю: під ніж першими йдуть жінки, виживання ж персонажів багато в чому залежить від того, якою оптикою володіє режисер і як він з нею працює.  Ті Вест, постановник, якому близька профеміністська оптика, і в центрі ряду його картин (вищезгадані «Будинок диявола» і «Таємниці старого готелю», частково «Гніздо» та «Лихоманка 2») жінкам знаходилася аж ніяк не декоративна роль.  «Х» не став винятком. Ба більше – його можна назвати квінтесенцією відмови режисера від male gaze, і плювати, що кіно говорить про порнографію, причому підпільну.

Хоча і слешером «Х» можна назвати з натяжкою.  Дотримуючись ключових принципів жанру, перед нами все ж вельми банальний метафільм про горор як досвід трансгресивний і екзистенційний. У картини Ті Веста набагато більше спільного на рівні ідеології з диким «Сербським фільмом» Срджана Спасоєвича (наріжний фундамент сюжету там - зйомки снаффу) і  "Цензором" Прано Бейлі-Бонд.  Однак там, де Спасоєвич пускав отруйний газ політичного віктимблеймінгу, а Бейлі-Бонд напряму цитувала Кроненберга і Ардженто, Ті Вест у «Х» лише злегка посміхається над Джерардом Даміано, віддаючи ініціативу у своєму фільмі Мії Гот, Дженні Ортезі та Бріттані Сноу.  Політика тіла у фільмі Ті Веста перетворюється на політику неминучої акторської трансформації, а нібито екстремальний сюжет подається з навмисно зниженим рівнем візуальної виразності.  Жодного шоку, але й ніякого шику. На жаль.

X фільм Ті Веста

 

Як, однак, показав нещодавній перезапуск «Техаської різанини бензопилою» від Netflix, жорсткого безглуздого садизму та woke-ідеології все ж таки недостатньо щоб у сучасних умовах механізми горору працювали як слід. Особливо якщо вони не змащені ані кров'ю, потом, спермою, сльозами чи іншими фізіологічними виділеннями щиро або хоча б зі здоровим розумінням того, як фільм жахів зобов'язаний впливати на глядача, причому в першу чергу глядача обізнаного у жанровій абетці смерті.

І якщо перезапуск «Техаської різанини бензопилою» вийшов відверто вимученим, Ті Вест у «Х», застосовуючи майже ті ж вихідні дані, зняв суто кітчеве кіно про експлуатацію вологою мовою цієї самої експлуатації.  «Х» бере глядача за зашморг спочатку тим, що режисер підкреслює: його цікавить тілесність у найширшому сенсі, яка останнім часом поступово витіснена не тільки з вузьких рамок горору, а й комерційного кінематографа взагалі.

X фільм Ті Веста

«Х», перевалюючи за екватор свого хронометражу, починає буквально ілюструвати що немає жодної по суті різниці між порнографією та розчленуванням, між сексом та насиллям, між справжньою смертю та смертю в кіномистецтві. Тіло в порно і тіло у кривавих фільмах жахів перестає бути суб'єктом: людина задерикувато дегуманізується до шматка м'яса. І у цього м'яса, відповідно, не може бути жодних бажань, окрім бажання. Бажання померти зі стражданнями на вустах, з виразом жаху в очах чи бажання випробувати оргазм, не отримуючи при цьому жодного явного задоволення.  Ті Вест привласнює собі мову грайндхаусу, оголюючи її суть як помножену багаторазово експлуатацію, що вичерпала себе якраз до кінця сімдесятих.

Втім, Весту виразно не вистачає тієї авторської сміливості, яка була частиною світогляду творців і «порношику», і порножахів. В цьому плані всі гештальти по міжродинному схрещенню жорсткого порно і кривавих жахів закрив ще в 2004 році нікому особливо не відомий американський режисер з андеграунду Нік Палумбо своїм фільмом «Murder Set Pieces». Ті Вест боїться бути чесним навіть не перед самим собою, але перед глядачем, який раніше героїв розуміє, що фільм вступає на ризикову територію снаффу. На ній будь-які табу нівелюються за умовчанням, хоча камера оператора Елліота Рокетта навіть найжорстокішим сценам надає помітного нальоту естетизму на межі фолу, але не виходячи за цю межу жодної секунди екранного часу.

с

 

Експлуатація як метод вичерпується в «Х» яскравою візуальною формою (безліч цитат Кубрика присутні), але не підживлюється до кінця якісним змістом. Фільм не має жодного нового погляду ні на механізми кінозйомок, ні на індустрію порнографії, ні на експлуатацію як сенс життя.  За правдою життя про порно – до Ніндзі Тіберг та її «Задоволення».  За більшою синефілією – до Пола Томаса Андерсона та його «Ночей у стилі бугі».  За автентичною жорстокістю  – на профільні сайти про снафф або на фронт.  «Х» – вправа в жанрі від режисера, який все ще перебуває на стадії набуття своєї власної мови. І це, на жаль, не найкращий комплімент для горору про жахи на фермі.

Артур Сумароков Страница автора в интернете

Демон трасгрессивного искусства