Соціальний компас, який працює: «Тар» Тодда Філда як нищівна критика woke- культури

Карта Тар
7/10

Пару тижнів тому відбувся мережевий реліз фільму «Тар» Тодда Філда – драми про вигаданого диригента, який говорить з аудиторією про реальні проблеми сучасного мистецтва. Тріумфальне повернення режисера у велике кіно після 16-річної перерви стало не тільки сильним музичним та візуальним висловом, а ще й жорстко пройшлося по cancel culture та іншим деструктивним явищам «культури першого світу». Про це у своїй рецензії розповідає автор Flashforward Magazine Артур Сумароков.  

Лідія Тар - знаменитий диригент подивившись фільм, ви зрозумієте, чому фемінітив до неї застосовувати не треба , що відрізняється максимально поганим характером.  Втім, це є навіть перевагою у виключно чоловічому світі класичної музики, особливо у світлі призначення Тар головним диригентом Берлінського філармонічного оркестру.  Однак це призначення досить скоро тягне за собою викриття Лідії Тар як авторитарної, схильної до насильства та аб'юзу людини.  Начебто ідеальна репутація починає поступово руйнуватися, як і її кар'єра.

Американський актор Тодд Філд як режисер прогримів у середині нульових психологічною драмою «Як малі діти» (це був його другий повний метр після дебютної кримінальної драми «У спальні» 2001 року). Картина фіксувала тривожні тенденції американського суспільства, що стосуються сімейних стосунків та їх вбудованості у політику.  «Як малі діти» був фільмом політичним фільмом у найбільш концентрованому вигляді, оскільки режисер проводив досить ясні паралелі між кризою особистості / ідентичності та політичними процесами всередині США після 11 вересня.

Драма «Тар» 2022 року знаменує собою камбек Тодда Філда у велику режисуру, стаючи для нього маніфестаційним майданчиком для коментування найактуальніших питань сучасності в діапазоні від видимості жінок у мистецтві, суспільства після Me Too до авторитарної суті мистецтва як такого.

У стрічці особливо помітно, як Філд набрався режисерської мускулатури.  Попередні стрічки режисера відрізнялися холодністю та відстороненістю авторської інтонації, візуальною стриманістю та виключнис акцентом на акторські можливості.  «Тар», у свою чергу, виглядає фільмом надмірним, навмисно претензійним.  Якщо раніше творчість постановника тяжіла до аскетизму Джона Кассаветіса і багато в чому була його побічним продуктом (плюс ще більша чуттєвість, ніж у Кассаветіса), то його новий фільм виявляється найближчим до кінематографу Стенлі Кубріка і Кена Рассела, причому з останнім у фільма Філда про авторитарного диригента, що ніколи не існувала, спільного набагато більше, ніж може здатися спочатку.

Варто нагадати, що культовий англійський режисер Кен Рассел зняв чимало дикуватих музичних байопиків, у яких суттєвим ідеологічним фундаментом були емансипаторські практики в найширшому сенсі.  І «Тар», будучи, безумовно, фільмом нинішнього часу, так само легко римується з кількома яскравими роботами Кена Рассела: Серед них:

  • «Готика»: тема здобуття жіночого голосу в агресивному патріархальному середовищі;
  • «Малер» та «Листоманія»: деміфологізація класичної музики та видатних композиторів.

До речі, про деміфологізацію в «Тар», яка в картині ілюструється часом буквально: Лідія Тар, будучи лекторкою, вступає в полеміку з одним із студентів, який відкрито висловлюється проти Йоганна Себастьяна Баха як женоненависника, чий авторитет і, відповідно, музична спадщина перебільшена.  Сама ця сцена для фільму має двояке значення, тому що глядач бачить як Тар виглядає одночасно зачепленою і надзвичайно вразливою, оскільки удар у бік Баха вона сприймає як особистий випад і спробу знецінити вже її саму та її місце у музиці.  Їй важко насправді прийняти той факт, що геніальність будь-кого не може бути в жодному разі індульгенцією. Звинувачення Баха в мізогінії б'ють і по ній самій, яка повна тої самої внутрішної мізогінії та віри у власну непогрішність.

Тодд Філд спочатку створює у своїй картині «міф про Лідію Тар» лише для того щоб потім його почати жорстко деконструювати.  Безперечно, воювати з білими цисгендерними мертвими чоловіками досить легко, і в цій сцені суперечки про Баха Тодд Філд навряд чи приховує свою отруйну іронію про стан академічної освіти тут і зараз, особливо в Європі.  Втім, ця авторська іронія не перетворюється на консервативне бумерське бурчання.  Тодд Філд просто не особливо любить будь-який максималізм і радикалізм, і в цьому плані «Тар» ідейно продовжує як «У спальні» так і «Як малі діти».

Перевантажений символізмом візуальний ряд, сценарій, де основні акценти поставлені не на сюжет (хоча і його не можна назвати занадто простим), а на вдумливий психологізм героїв, «Тар» з перших кадрів прагне продемонструвати, наскільки важливо для режисера перетворити свою стрічку на висловлювання, причому в синефільському значенні слова.  Дається взнаки п'ятнадцятирічна перерва, тому Тодд Філд насолоджується граматикою сучасної кіномови настільки, наскільки це можливо, вдаючись і до різких монтажних швів, і до використання елементів актуальної цифрової реальності, і навіть врізаючи в структуру фільму концептуальний відеоарт.  Сам Філд у недавньому інтерв'ю Indiewire зізнався, що світ класичної музики для нього лише фон для створення універсального висловлювання про владні структури.  І стрічка має таку ж природу умовності, як і «Чорний лебідь» Даррена Аронофскі про світ балету, сконструйований з виморочних балетних штампів.

Тар у виконанні Кейт Бланшетт – смислове, філософське ядро ​​фільму та одночасний кивок у бік минулих яскравих ролей актриси (Вероніка Герін, Єлизавета, Шарлотта Грей, Кетрін Хепберн тощо).  У той же час Лідія Тар виглядає як набір усіх можливих кліше сучасного авторського кінематографу про феміністський емпауермент: selfmadewoman, лесбіянка, з прийомною дочкою і та, що постійно перебуває в протистоянні з чоловічим світом.  Ідеальна героїня доби #MeToo, яку легко зробити новим символом жіночого визволення.

Але поступово режисер починає руйнувати світлий образ Лідії Тар, яка стикається з cancel culture у її найбільш огидному вигляді.  Тар, для якої зловживання владою та насильство щодо інших (включаючи її партнерку) є нормою, протягом короткого терміну сама стає жертвою. І режисер, не зміщуючи фокус на інших, але змінюючи оптику щодо головної героїні, досить тверезо розмірковує про cancel culture не як акт політичний, але як акт релігійний і, врешті-решт, суто ритуальний.  Скасування Лідії Тар стає інструментом того самого архаїчного патріархального суспільства, «адвокатом диявола» якого є сам диригент.  Сила фільму Тодда Філда в тій різкості, з якою режисер говорить про суть «культури скасування» та незахищеність митців перед лінчуючим натовпом, який не може відокремити мистецтво від людини, яка його створює.  Єдина вина Лідії Тар лише в тому, що вона ще й жінка, і на її захист кидаються одиниці.  При цьому Тодд Філд нагадує всім прихильникам cancel culture про все ще існуючу презумпцію невинності та право на захист для людини, яка потрапила під тотальну тсоціальну обструкцію.

Вигадана Лідія Тар є важливою для Тодда Філда і як інструмент маніпуляції глядачем на всіх можливих рівнях, оскільки режисер регулярно дає можливість глядачеві сумніватися.  Чи маю я право засуджувати героїню?  Чи маю я право її підтримувати, попри все?  Чи маю я право ненавидіти «культуру скасування», без остраху одного разу з нею зіткнутися?  І, зрештою, чи маю право мовчати, коли всі навколо істерично кричать, таким чином доводячи свою правоту?

Артур Сумароков Страница автора в интернете

Демон трасгресивного мистецтва