Вогонь запеклих не пече: рецензія на аніме «Promare»

Вогонь запеклих не пече
7/10

Студія Trigger за період ще близького, але вже минулого десятиліття стала справжнім гігантом індустрії. Але, що важливіше, їй вдалося виробити унікальний впізнаваний стиль. І йдеться не про авторський почерк, як то у Шінкая, Юаси чи Хосоди, а саме цілої студії. На це досі спромоглося небагато й абсолютним тріумфатором можна вважати студію Ghibli, роботи якої розпізнає будь-хто. Trigger до цього рівня підступаються щораз ближче. 

Читайте також:

Пригадуємо аніме, які дивилися у 2019 році.

Перший проєкт став міцною заявою про себе та одним із найгучніших тайтлів сучасного аніме — історія дівчини з половиною ножиць, без батька, у дуже говіркій, та не менш вузькій уніформі. Далі були космічний патруль зі школярами, підлітки, зв’язані колективними шрамами, болем та емоціями, наївна юна відьма з подругами на шляху до мрії й справжньої магії, пубертатні стосунки та формування сексуальності в мехах і, нарешті, класичне токусацу з неодмінними кайдзю. Так закріплювався статус студії, за якою треба слідкувати. 

Проте для поступу в сторону великих бракувало лиш одного. Потрібен був вихід з серіального формату — повнометражний театральний реліз. Ним якраз і став «Promare». Якщо дивитися на нього як на проєкт іміджу студійного і пристрасті творця, то зрозуміло чому він так довго розроблявся, ледь не від початку існування студії тримаючись у голові засновника Хіроюкі Імаїші. У результаті маємо щось близьке до апогею діяльности Trigger. Що ж там такого, розбиратимемося нижче.

Планету охоплює глобальна катастрофа. Частина населення піддається мутації неясної природи, що дозволяє їм керувати вогнем. Спалахує протистояння між тими, хто залишився «звичайним», й так званими «опалимими» В англійському перекладі — Burnish. Минають десятки років і ситуація стабілізується, але ціна миру — свобода опалимих. Тому залишається їх радикальна група, остання іскра опору, націлена на руйнування Промеполісу. Їм протидіють спецпризначенці та загони пожежників. І це лише перші п’ять хвилин! Імаїші довго возитися не стане, не його це фішка. Він прожогом йде зі своїх козирів, кидаючись у вир екшену, в якому одразу ж зводить головних героїв: найпалкішого пожежника Ґало Тімоса й лідера опалимих Ліо Фотіо. Тут же починають витискатися максимуми з попередніх тайтлів Імаїші та сценариста Кадзукі Накашіми, силами яких високий темп стає визначальним для «Promare». Це формує дивну структуру історії, коли жодне затишшя не може тривати надто довго, а кожна наступна битва відчувається кульмінаційною. Як і ядро Землі, за сюжетом вкрай нестабільне, усе у сценарії «Promare» просочене цим відчуттям — от-от рвоне.

У такому поспіху є ризик розгубити персонажів. Нічим крити — Імаїші та Накашіму цікавлять лише два центральні герої. Щодо решти, то на якусь глибину від них чекати не доводиться. Все би так і лишилося, якби не річ, яку Trigger не завалювало ніколи — дизайн персонажів. Свідомий того, що витрачання часу на краще розкриття героїв фатально позначиться на динаміці подій, Імаїші від початку розраховує на візуальну виразність кожного. Відштовхуючись від базових правил використання форм, геометрії та кольору, дизайн персонажів у «Promare» видатним чином досягає своєї мети — чистий, позбавлений надлишковості, він закладає в усіх героїв характери, що пізнаються з одного погляду. 

Так, фільм повністю оперує архетипними для аніме образами, але як же добре в нього це виходить. Яскравим тому прикладом є перша людина Промеполісу Крей Форсайт. Владна постава, переважання білого, супергеройська тілобудова — перед нами особа з репутацією рятівника світу. Тут і назва проєкту Крея доречна. «Парнас» — улюблена місцина Аполлона, від якого Форсайт успадкував богоподібну статуру та золоте волосся. Тріґґерівцям узагалі завжди були симпатичні посилання на грецьку міфологію чи у неймінгу, чи у візуалі. Та хай там що, а найбільш показовими у тому як Trigger працює зі своїми персонажами залишаються двоє головних героїв.

Холодний спокій і розпач вигнанця Ліо протиставлені наївній прямоті й запалу рятівника Ґало всіма можливими візуально-звуковими засобами. Це просто, це впадає в очі, проте в цьому і є весь «Promare». Ґало постійно необдумано рветься на рожен, є джерелом пафосу та нісенітниць і до пори до часу перебуває в полоні нав’язаних ілюзій, яким судилося бути зруйнованими саме його опалимим антагоністом. Ліо — фігура іншого штибу, на кшталт справедливого терориста, який «ніколи не вбиває просто так», що їх японська анімація ніколи не соромилася ставити в центр, розбирати суперечливу мораль і виявляти їм співчуття (взяти хоча б блискучий «Резонанс терору» Ватанабе). Взаємодія цих двох красиво повторює маскулінну хімію між Каміною та Віралом — одне з багатьох запозичень з «Gurren Lagann», які можна тут зустріти. Тільки з поправкою на фінальний поворот, який штовхає їх стосунки в бік цікавіший, ніж просто бромансу. У цьому плані можна було б усе докрутити до повної ясності, але Імаїші&Co вирішили залишитись у межах свідомої провокації. Навіть подібне виглядає дуже скромно, бо на фоні попередників «Promare» має мінімальний за мірками Trigger фансервіс.

Є така заковика — якщо бачив один сьонен, то вважай бачив усі. У «Promare» Імаїші обертає це правило собі на користь, жонглюючи тропами та референсами навіть до власних робіт. Зустріч з реінкарнацією Каміни, Йоко Головні герої аніме «Tengen Toppa Gurren Lagann», улюбленими візуальними мотивами режисера, в тому числі буром, що пробиває всі поверхні, на мить повертає в золоту еру аніме. Оповідь резонує з роботами режисера та сценариста ще під крилом Gainax, використовуючи знаний тріґґерівський сюжет із обов’язковим втручанням третьої сили та планетарним масштабом фіналу. Що справді тут виділяється, то це видовищний стиль. Він надає анімації свіжості, відкриває друге дихання зібраним в одне ціле напрацюванням студії за всі роки існування. Поєднання яскравої колірної схеми, фірмової напалмової хореографії екшену разом із  націленим на емоції саундтреком Хіроюкі Савано створює у «Promare» неповторну текстуру. Щось віддалено схоже свого часу зробив «Into the Spider-Verse». Здається, Імаїші щоразу заходить все далі, як ніхто інший примножує видовищність до безкінечності. Цей його підхід робить «Promare» унікальним для аніме зразком, існування якого в інших медіа неможливе.

Форма бере гору над змістом, але не цілковито. Є тут і спроби виходу на розмову про необхідність постійного пошуку нових рішень посталих глобальних викликів. І те якими є згубними для цілої планети невігластво в купі з тупими амбіціями й пихою у головах владних верхівок (знову актуальне, особливо для нашої країни), а також розрізненість людства на ґрунті расизму й упереджень. У порушених тем ноги ростуть ще з TTGL Tengen Toppa Gurren Lagann і певною мірою характерні для всіх антиутопій — нічого надзвичайного «Promare» не пропонує, але історію геть пустою не залишили, і на тому спасибі. 

Trigger завжди були своєрідним подразником, їх роботи безнастанно цікаво обговорювати й завжди супроводжуються бурхливою полемікою (щоб не сказати срачем) в аніме спільноті. Так, у «Promare» можна побачити просто черговий самоповтор, а можна — людей, які продовжують відтворювати й пропускати через себе те, на чому колись виросли й прийшли в індустрію. Багато з нас у дитинстві вигадували чи малювали історії, що зараз видалися б безглуздими у своєму необґрунтованому максималізмі. Імаїші зі своєю командою вдалося не розгубити вміння творити такі історії, тримати їх на єдиній вірі у можливість всього — і це безцінно. Без сумніву, вони свідомі карколомности рівня абсурду й гротеску «Promare». Навіть те, що сценарій опирається на серію випадковостей, для них є лише зайвим приводом зіронізувати над собою, наприклад, назвавши одну з мех Deus ex machina. Звісно, не всім прийдеться до душі естетика мех, що кидаються хмарочосами, позбавлених сенсу вигуків, кульгавої логіки й простих відповідей. Але Імаїші та Накашіму, як запеклих прихильників такого, це ніскільки не пече, а прийнявши їх правила гри без зайвих питань, можна отримати палкий, масштабний і просто веселий анімаційний досвід.