Виворіт кіновиробництва: як Official competition сміється над фестивальним кіно (на кінофестивалях!)

Здорова конкуренція
6/10

Відносно нещодавно в онлайн-просторі з’явився фільм, який мав вийти в український театральний прокат, але прем’єра якого переноситься на невизначений строк через повномасштабне вторгнення. Це Official competition двох іспанських режисерів з Пенелопою Круз, Антоніо Бандерасом і Оскаром Мартінезом в головних ролях. Редакція Flashforward Magazine подивилась фільм та готова в картинках розповісти про всі шари «Офіційного конкурсу».

Але спочатку про сюжет. Дуже заможний бізнесмен вирішує додати білого кольору в свою репутацію. Перебравши всі варіанти, він зрозумів, що зняти фільм – найпростіша інвестиція. Вони купують книгу Нобелівського лауреата для екранізації й знаходять найкращу режисерку – Лолу (Пенелопа Круз). Вимога до акторів лише одна – вони теж мають бути найкращими. Тому Лола йде на ризик та обирає двох абсолютно різних людей з різних світів на ролі братів – Фелікса (Антоніо Бандерас) і Айвана (Оскар Мартінез). 

Official competition зшитий з репетицій фільму, який згодом мають знімати. Для кожної з них ексцентрична режисерка Лола вигадує нові випробування, які перетворюють це все на один великий перфоманс. Вона майже знущається над двома акторами, які й так ненавидять і конкурують один з одним. Це протистояння в якийсь момент здається основою усього сюжету, але це тільки перша площина історії.

Другий ярус – звісно ж, самі перфоманси. Це прямий референс до стилю італійця Паоло Соррентіно та його фільмів The great beauty i Youth. Режисери «Офіційного конкурсу» ніби намагаються створити такий самий сміливий крок в абстрактне кіномистецтво. Це сміливий хід, в якому, насправді скривається новий шар фільму. Автори не намагаються скопіювати чи наслідувати фестивальне кіно, вони навмисно роблять перевернуту історію, яка насправді є сатирою. А чого ви очікували від вигаданої режисерки, найвідоміший фільм якої має до біса претензійну назву «Перевернутий дощ»?

Цей фільм, про що нам кричать останні сцени – не клішований фестивальний номінант, хоч і хоче здаватися таким на перший погляд. Навпаки, він намагається висміяти усіх учасників кіновиробництва: режиесрів(ок), які вкладають зайві сенси і тих, хто знімає неправдиве кіно, глядачів, які дивляться масове, а також тих, хто прагне знайти якусь оптику (наприклад феміністичну) тільки тому, що режисером виступає жінка. Особливо дістається акторам: і тим, хто заробляє гроші на будь-яких ролях, і тим, хто вважає себе геніями з найбільшої літери. 

Референсів у фільмі, насправді, немало, але всі вони більше на рівні натяків, ніж прямого цитування. Вся ця ідея показати внутряк кінопроцесу дуже нагадуєна «Бьордмена» Іньярріту, якийсатирично змальовує театральний котел і акторське поглинання ролі та розчинення в ній. Але «Бьордмен» своїми широкими планами і довгими кадрами, коли здається, що весь фільм знятий одним кадром, точно не конкурує «Головною роллю», який нагадує гумореску з претензією на глибину.

Актори майбутнього фільму розкриті не просто поверхнево, а стереотипно. Один з них – творчий геній-альтруїст, який і студентам викладає, і бізнес класом не літає, а другий – типовий голівудський плейбой. Хоч головна ідея усього сюжету полягає в конкуренції між ними, автори не створили новий Black Swan.

Нещодавно ми вже писали про фільм-стьоб Not Okay, але автори «Офіційного конкурсу» замахнулися на більший масштаб, вони намагаються сатирично змалювати усю кіноіндустрію: від продюсерів до глядачів, з першої до останньої сцени.  Не дивлячись на це, фільм вийшов досить прісним, бо перенасичений подіями, сенсами – як реальними, так і підставні.

По-перше, як для сатири, все надто поверхнево і очевидно. Все настільки спрощено, що виникає відчуття, ніби глядачеві показують де сміятися, де плакати, а де просто тупити в екран. Здається, що автори трохи загралися з висміювання, тому не заглибилася в корінь питання.

По-друге, перед нами найзірковіший каст, який тільки можна було уявити в іспанському фільмі, але при цьому пікові емоційні сцени більше походять на акторські потуги. По нещодавньому фільмі «Паралельні матері» ми знаємо, що Панелопа Крус не втратила хист за останні роки, але цього разу вийшло нереалістично. Як перегравати – це такий задум, то краще придумати щось краще. 

По-третє, фінальні сцени вийшли комом подій, які ніби треба було обмалювати для галочки: прем’єра, пресреліз і одкровення режисерки. Але, насправді, саме ця частина найголовніша для розуміння сенсу усього фільму. І загалом, контекстуально стрічка вийшла досить дивною. 

Дивитися чи ні?

Думаю, що так. Особливо тим, хто любить авторське фестивальне кіно, а також тим, хто його не сприймає за окремий вид кіновиробництва. Official competition активно вимагає розуміння внутряку індустрії, щоб відчути якість та актуальність цієї сатири.