Жах, що (не)дивиться з екрану: «Ноу» Джордана Піла як критика сучасних медіа

Претензійність і біль
7/10

Джордан Піл випустив третій фільм «Ноу» у своєму вже майже звичному соціальному хоррор-стилі. Якщо «Пастка» дала йому славу, а «Ми» змусило деяких сумніватись у здатності  режисера повторити успіх, то що скаже про Піла «Ноу»? Багато в чому це продовження попередньої традиції глибокого культурологічного дослідження ролі чорношкірих у суспільстві, але також і питання ролі самого кіно для афро-американської спільноти. В кращих традиціях «Джанґо вільний», фільм показує подолання пригніченого статусу чорношкірого американця на «Дикому Заході кінематографа». У рецензії редакція Flashforward Magazine розповідає, чи вдалося Пілу не перетворити новий фільм на звичайну моралізаторську картину або низькосортний кітч.

Редакція Flashforward Magazine переконана, що спойлерів не існує. Втім, якщо вони є проблемою для вас, попереджуємо: у тексті розбираються деталі сюжету.

Кінематограф

Фільм починається з аудіозапису, а потім і відео, жахливого випадку на шоу «Дім Горді!» та цитування книги пророка Наума: «І кину на тебе огиди, і погордженою вчиню Я тебе, і зроблю Я тебе, мов позорище (a spectacle)!» (Наум 3:6).

Цей подвійний вступ робить особливий акцент на спогляданні та насильстві. А у випадку Наума, це ще й частина пророцтва про покарання Ніневії – древньої кровожерливої імперії. Нам натякають, що фільм про споглядання та відплату.

«Ноу» вибудовує велику метафору кінематографа/серіалів/шоу, що існують поглинаючи життя тих, хто їх дивиться. Також персонажі ілюструють різні категорії «жертв» продакшену/індустрії: тварини, діти, кіносноби, влогери і прості міщани-глядачі.

Гроші теж мають важливу роль у візуальній семантиці картини. Батько головних героїв Отіса Гейвуда Молодшого «OJ» (Денієл Калуя) та Емералд Гейвуд «Ем» (Кеке Палмер) гине від монети. Такі ж монети дозволяють досягнути мрії і врятувати сімейний бізнес наприкінці. Монетизація вбиває та рятує, але є досить небезпечним звіром. Майже усе в фільмі крутиться навколо бажання заробити багато грошей на видовищі, від зйомок на зеленому тлі в студії на початку, до бізнеса сусіда «Юпа» (Стівен Ян), що здає свою кімнату з колекцією страшного дня «Дім Горді!».

Іронія з чорношкірим вершником продовжується не лише всередині диво-істоти – «Джинсовий піджак» (Jean Jacket), але й з відтворенням старої реальності. До речі, таке ім’я монстра не лише є згадкою про коня, котрого тренував «OJ», але й натяком на робочий одяг, «просту людину».  Мотоцикліст в дзеркальному шоломі, що намагається вкрасти «кадр на мільйон» можливо є нащадком оператора того самого відео з їздецем, бо обоє  мають прізвище Майбрідж. Наші герої можуть знову зіграти роль, та не стати бенефіціарами від цього.

Візуально «Ноу» побудований навколо зображень вершника та різноманітних камер, які є певним образом клітки, в котру потрапляють люди, що дивляться у відповідь на явлення «Джинсового піджаку». Фільм протиставляє погляд у око/екран та погляд у очі іншої людини. Екран може дарувати досвід «поганого чуда», а ближній – може дарувати життя. Стрічка, по суті, є антифільмом. Вона ніби натякає, «не дивись…» але ж ти сам дивишся і потрапляєш в оте око/лоно з екраном в центрі.

Втім, є певна іронія, що камера, яка знімає монстра, теж схожа на велике око, що дивиться в небо. Вона майже відображає «око» самого монстра, котрий в той момент являє себе в іншому образі – ангела/метелика.

Травма як «рейтинг»

Мабуть, найбільш підступним та загубленим персонажем є Рікі «Юп» Парк, що заробляє на своєму травматичному досвіді. Втім, він не осмислює подію та її зміст, а вважає себе «щасливчиком», що має імунітет до неприємностей і може їх монетизувати. Як ми дізнаємось, він згодовує коней «Джинсовому піджаку», щоб перетворити це видовище на шоу та брати за це гроші. Хтось згадав «Парк юрського періоду», хтось «Кінг-Конга», але факт у тому, що парк розваг «Юпа» – це не просто загравання з монстрами заради грошей. Це створення жорсткого видовища майже в дусі Колізея. Для «Юпа» травма та небезпека є просто можливістю багатіти, і ці спрощення реальності та віра в свою винятковість призводять до його загибелі.

Сім’я Гейвудів також експлуатують свого прадіда, що відомий, але анонімний, і зміг лише розводити коней для Голівуду, а не стати його повноцінним учасником. Але ж для нащадків цей образ добре продається, і вони його не зрікаються, а монетизують. Втім, вже не так успішно, як раніше. Тому «Джинсовий піджак» буквально поглинає їх бізнес, кінь за конем.

Фактично, «Ноу» будується на тому, що двоє афроамериканців обдурюють «фабрику-мрій», щоб не бути поглинутими нею, а заробити на ній. Бо істина проста – «не дивися». Паралелі з «Джанґо вільний» місцями не просто тематичні, а навіть візуальні. Втім, тут немає Кінга Шульца, бо він не потрібен «OJ» та «Ем». У них є помічник Ангел (Брендон Переа). Цей Ангел є провісником доброго, на відміну від летючого створіння.

Минуле в минулому

Майже всі персонажі намагаються досягнути успіху з минулого. У них «ретро-культ», бо ж «Юп» все ще живе і монетизує «Дім Горді!», і його «Парк Юпітера», з досить символічною назвою титана-пожирателя, продовжує заробляти на трагедії і видовищі. Антлерс Голста (Майкл Вінкотт) женеться за особливою можливістю зняти найбільшого хижака в форматі IMAX, намагаючись пережити захват своїх минулих пригод, і про це досить прямо говорить його монтування відео вдома. Навіть «OJ» намагається повернути стару славу сімейному ранчо, знявши «кадр Опри».

Лише Ангел Торрес та «Ем» майже нічого не хочуть, крім їх щирої цікавості до самих подій. Саме вони готові просто втекти та залишити все позаду, коли розуміють масштаб того, що відбувається. «OJ» теж проходить трансформацію, бо коли все виглядає втраченим – він піклується про сестру, а не про відео. А сестра здатна зробити те, що жоден не зміг, бо вона просто рятує життя, втім заодно вдало сфотографувавши істоту. Що натякає на те, що «прокляття» Гейвудів бути в кіно, але не мати з нього прибутку – в минулому.

Гейвуди долають минуле, бо відмовляються, хоч на якийсь час, грати за правилами медіаринку-монстра, і не хочуть приносити йому в жертву чиєсь життя. «Ем» перемагає віддавши символ ретро-життя – повітряну кулю-ковбоя. Минуле вбиває монстра, щоб могло статись майбутнє. Це все іронічно підкреслюється останньою сценою, що певним чином робить «OJ» дуже схожим на прадіда, але одночасно радикально іншим. Він вільний від «Джинсового піджака»/ока/екрану, а саме того короткого відео, що визначало їх рід до цього моменту.

Про що ж було кіно?

Помітно, що Піл потрохи починає повторюватись, та й важко здивувати глядача продовжуючи знімати фільми майже в одному стилі. «Ноу». –  далеко не ідеальна історія але в ній достатньо неочікуваних поворотів та багатогранних образів/метафор. Він добре експлуатує традиції фільмів про НЛО, та манеру Спілберга, і трохи висміює сучасне намагання «приручити» звіра-медіа.  У чомусь він схожий на «Щелепи», бо так само розповідає не про монстра, а про соціум та людські стосунки. І хто взагалі сказав, що це НЛО, а не кара Божа на медіажерів та ловців хайпу? І це підводить нас до того, що насправді «Ноу» ближче до сюрреалістичних творів Девіда Лінча з його метафоричною критикою Голлівуду та медіа («Твін Пікс», «Малголленд Драйв»та інші), а не фільмів про НЛО.

«Ноу» не стає кітчем, хоч і починає тонути в стилі режисера. Це все та ж історія про афроамериканців, що долають виклики долі та досягають успіху там, де інші не змогли – і самоіронія тут не просто не зайва, а навіть корисна.