Denis Kondyuk Умиротворення агресора: як фільм «Мюнхен: на порозі війни» виправдовує історію
21 січня на платформі Netflix відбулася прем’єра історичної драми «Мюнхен: на порозі війни». Події фільму відбуваються навколо історичного підписання мирної угоди у Мюнхені, яка стала причиною анексії Судетської області та початку агресивних дій Третього Рейху. З часом ці події призвели до Другої світової війни. Сама стрічка є британським проектом з залученням багатьох німецьких акторів. Редакція Flashforward Magazine подивилась цей кінотвір Крістіана Швохова та зробила деякі спостереження про те, як фільм намагається пояснити та навіть виправдати одне з найбільш спірних рішень ХХ століття.
Надія
У фільмі є декілька розмов про надію та її оманливий вплив в часи кризи. «Надія є, але краще б її не було», – говорить Поль фон Хартманн (Янніс Нівенер). Г’ю Легат (Джордж Маккей) потім повторить цю фразу. Але чому головні персонажі фільму так зневажають надію?
Майже з самого початку фільму ми розуміємо до чого призведуть зусилля Поля та Г’ю, бо ми знаємо історію. Тому в сюжетному розвитку та невідворотності війни немає ніякого сюжетного твісту – це ж не фільм Тарантіно. Проте нам не відома доля головних персонажів, а значить можна похвилюватись за них. Ця частина сюжету досить переконливо обіграна, не дивлячись на малий простір для історичних сюрпризів. З глядачем також грають в надію, і робота з макро/мікро світом фільму проведена непогана.
Втім, автори намагаються нам донести зрозумілий кожному українцю урок – шукаючи миру, потрібно готуватись до війни. Стрічка однозначно показує, що надія на мир перед лицем серйозної загрози є самообманом. Нам показують досить холодний та негуманний факт: рятуючи тисячі, ми можемо втратити мільйони і навпаки – жертвуючи тисячами можливо врятувати мільйони. Такі розмови балансують ситуаціями, де людськість може бути проявлена до нелюдей, і особиста жертовність компенсує безлад та насилля навколо.
Війна та мир
Джеремі Айронс, який останнім часом був у образі Альфреда на підхваті у Бетмана-Аффлека, а також з’являвся в різноманітних серіалах, нарешті отримав достойну роль та ідеально попав в образ Невілла Чемберлена. Чемберлен показаний багатогранно не лише завдяки чудовій грі Айронса, але й досить цікаво прописаному сценарію. У традиційному для нас історичному трактуванні (з позиції Черчилля) Чемберлен є просто «слабаком», проте «Мюнхен: на порозі війни» хоче занурити нас у контекст його політики «умиротворення агресора».
Чемберлен дає чітко зрозуміти, що його бажання миру прийшло не з високих ідей, а з досвіду Першої світової, повторення якої він усіляко хоче позбутись. Так само чітко показано, що хоча Чемберлен і сподівається на слово Адольфа Гітлера (Мартін Вуттке), проте не вважає, що війна неможлива. Іншими словами, Чемберлен не виглядає «корисним ідіотом», як люблять його описувати патріотичні українці. Він виглядає людиною, помилка якої не була однозначним програшем.
Так само, як і Чемберлен, Гітлер не показаний карикатурним тираном. Перед нами теж людина, яка сумнівається, має слабкості. Це ніяк не виправдовує його ідеології чи справ, але й не перетворює його на звичайного «Доктора Зло».
Короткі сцени з Чемберленом та Гітлером – двома людьми на чолі поранених Великою війною націй – ілюструють два світогляди: війни та миру у Європі. Обидва лідери та народ, який їх обрав, пережили Першу світову. Проте кожен зробив свої висновки.
«Мюнхен: на порозі війни» не намагається напряму обілити правду. «Угода з дияволом» була зрадою Чехії, але вона дійсно дала час на підготовку до війни для тих, хто не був такими оптимістами як Чемберлен. Тож «голуби миру» все ж можуть принести користь «шулікам війни». Це демонструє усю складність історичних процесів та неможливість єдиних «правильних рішень», про які так люблять фантазувати любителі альтернативної історії. Такої багатогранності подачі історичного матеріалу варто повчитись вітчизняним кіномитцям, що все ще періодично страждають від радянської ідеологічної тотальності наративів, яка перетворює будь-який історичний фільм на нудну пропаганду.
Що робити?
В кращих традиціях гарної історичної драми ми дивимось на великі події очами майже простих випускників Оксфорду. «Мюнхен: на порозі війни» чудово починається з їх безтурботних веселощів, і цими ж кадрами і закінчується. І це важливий акцент стрічки, бо безтурботність не врятує від тоталітаризму, воєн та вибору перед лицем смерті. Нам кажуть: «Ми надіємось, що все зроблять за нас», що і стає основним викликом фільму.
Ми не можемо постійно зберігати статус кво – як людина, так і держава. Ліна (Лів Ліза Фрайс) втрачає своє життя через статус кво в німецькому суспільстві. Наші друзі і знайомі, а з часом і ми заплатимо ціну за вибір чи небажання його робити. Але реальність не терпить статусу кво, і вона нагадає про це.
«Рано чи пізно настане день коли ми будемо змушені воювати» – ще одна думка, що лунає у стрічці. Вона чудово нагадує, що серйозні проблеми неможливо вирішити без конфліктів, а «просто перестати стріляти» означає капітуляцію.
Пошуки миру вимагають готовності до війни, і це гірка правда реального світу. Втім, фільм не є мілітаристським памфлетом та не знецінює мирні переговори як такі. Він каже, що будь-яке суспільне благо без механізму захисту приречене на те, що обіцяв Черчилль кожному британцю: кров, піт і сльози.
Дивитися чи ні?
Фільм не є ідеальним, інколи гра акторів та сцени все ж видають не найбільший бюджет та нагадують деякі серіали BBC. Втім, завдяки ідеям та акцентам «Мюнхен: на порозі війни» - еталонне «хороше» кіно. Воно не здивує вас нічим новим, але й не розчарує, бо є частиною більшого.
З моменту релізу «Дюнкерка» Крістофера Нолана кіно Великої Британії пробуджує у підданих королівства (і не лише у них) почуття патріотизму через гуманістичне осмислення історії. І цей фільм – черговий прояв такої тенденції, яка має сміливість говорити про ганебну для багатьох сторінку історії через оптику розуміння. Стрічка є наочним прикладом того, як можна говорити про складне питання без штампів пропаганди та змушувати глядача співпереживати тим, кого вони звикли зневажати. І це важливо, адже історія та рішення того часу сьогодні актуальні як ніколи.