Марина Кошкіна, «Із зав’язаними очима»: про ММА, образ «жінки, яка чекає» у кіно та переживання горя

Завтра в український прокат виходить фільм «Із зав’язаними очима» / Blindfold. Ігровий дебют режисера Тараса Дроня, який переміг на Варшавському кінофестивалі, розповідає історію бійчині ММА, яка намагається налагодити життя після втрати близької людини. Редакція Flashforward Magazine поспілкувалася з виконавицею головної ролі Мариною Кошкіною після української прем’єри фільму на Одеському кінофестивалі. Вона розповіла нам про розробку непростого образу, рефлексію навколо пострадянського образу жінки та вміння переживати горе втрати.

Сеттинг, на який багато хто одразу зверне увагу – це жіноче ММА. У вас був бекграунд у цьому спорті? Ви займалися якимось бойовими мистецтвами у дитинстві чи у підлітковому віці?

Взагалі не була знайома з темою, ніколи не займалася спортом. Вперше в житті я пішла до спортзалу, коли мене затвердили на роль. І з того часу у мене було півроку на підготовку. Готуватися довелося серйозно: ми займалися шість разів на тиждень, з трьома тренерами. Один в спортзалі, а інші дві - Каріна та Вероніка, які були моїми партнерками у фільмі. Вони професійні каскадерки, з ними ми працювали над хореографією боїв.

Тобто дівчина, з якою ви б'єтеся у фільмі - це одна з ваших тренерок?

І перший бій на рингу, і другий нелегальний - обидві супротивниці мене тренували. Треба було не тільки увійти в форму, а й познайомитися зі світом ММА: вивчити найвідоміших бійчинь, які є у світі. Найбільше мені були близькі історії Роуз Намаюнас та Ронди Роузі. Я передивилася дуже багато їхніх боїв під час підготовки до ролі. Бо одна справа, коли ти можеш вивчити хореографію, всі рухи, а зовсім інша історія – психофізика. У професійних спортсменів вона все одно відрізняється від інших людей. Це хода, погляди, міміка, жести. Саме ці дві бійчині – Роуз і Ронда – були для мене головним джерелом образу, який я формувала, старалася перейняти їхні характерні елементи та перенести на екран.

Марина Кошкіна

А що було перенести найскладніше? Спробую вгадати: той момент з шоком під час бою? Це було дуже схоже на реальну емоцію.

Щось конкретне виділити не можу, це взагалі був складний образ, у якому багато речей треба було зрозуміти з нуля. Після всієї підготовки я не могла виділити щось одне - факапити було не можна в цілому.

Мабуть, єдине, що було дійсно складно – це час. У нас було лише п'ять годин на знімання сцени нелегальних боїв. Планували по-іншому, але у нас вимкнулося світло і довелося знімати в полі. Для сцени боїв на рингу взагалі було лише чотири години, тому було постійне відчуття, що ми щось не встигнемо, а якщо зробимо щось не так, то доведеться переробляти.

Я дуже вдячна Саші Позднякову (оператор фільму «Із зав'язаними очима» – ред) і Тарасу (Тарас Дронь, режисер фільму – ред) за те, що вони змогли зібрати, організувати всіх і встигнути все зробити за чотири години. Чесно: під кінець я вже не думала, я просто працювала (сміється).

Чи було відчуття під час епізоду з нелегальним боєм, що треба буде тримати реальний удар? Не було відчуття «ось зараз як прилетить від тренера»?

Було, звісно, причому в обидва боки. Дівчата – професійні каскадерки, вони до цього ставляться по іншому – спокійно. Перед знімальним днем нелегальних боїв у нас була остання репетиція вночі.

Бої - це завжди дистанція. Вероніка і я цю дистанцію трошки не зберегли. Там є момент, коли з ноги б'ю її по голові. Під час цього «удару» я зачепила їй ніс. В один момент вона за цього береться, у неї сльози, і я розумію, що я щось зробила не те.

Я нічого їй не зламала, але на ранок у неї був опухлий ніс – так вона й знімалася. На травму наклали трохи гриму, але від того образ вийшов ще більш переконливим – бо всі бійчині ММА під час бою не виглядають як на афіші.

До речі, про образ – на пострадянському просторі існує популярний стереотип чи скоріше збірний образ «жінки, яка чекає». Хтось чекає чоловіка з тюрми, а хтось або чоловіка або сина з війни. Наскільки розвиток вашого персонажу допоміг вийти за рамки такого образу?

Таке питання, що одразу і не скажеш. Такий образ точно є, і я б не сказала, що це 100% поганий стереотип – бо, по-чесному, до чоловіка таких вимог не ставлять зазвичай.

Якщо ми й вийшли за рамки жінки, яка чекає, то точно не робили це навмисне. Ми – всі люди – звикли до думки, що оточення має жити якось так, а ми маємо право давати їй або йому якісь поради, як треба робити – просили нас про це чи ні. Якщо у тебе хтось помер – ходи заплакана, не дивись на іншого чоловіка, і боронь боже лагодити сімейне життя.

Ще треба голову попелом посипати ...

Так-так, саме про це. І тому я вважаю, що наш фільм дає змогу побачити самих себе збоку і зрозуміти, що кожна людина має право жити, горювати або радіти як сама відчуває, а не за якимись правилами чи у встановлені строки.

Тому ми не робили це навмисне. Але треба розуміти: Юля чекала свого хлопця. Але його вже рік немає і, можливо, вона б його чекала й далі, але саме оцей тиск оточуючих – з боку його мами, тренера, друзів – підштовхнув щось робити зі своїм життям. Бо вони бачать Юлю лише поруч з Денисом, а не як окрему людину, як особистість. Їм не те, що нецікаво, що у цієї особистості відбувається всередині, а скоріше вони вже мають собі уявлення, що там повинно відбуватися. Так їх зрозуміліше і спокійніше. Це їй робить боляче, тому вона й каже «ви мене з ним теж поховали. А я тут, я жива!».

Навіть ось цей Макс, з яким вона зустрічається – це ж не любов з першого погляду, а просто щось нове (хтось новий), що прийшло у її життя. Він сприймає Юлю не як спортсменку, а просто як людину. Без медалей, без нічого – просто як Юлю.

Але якщо тренер та хлопці бачать в Юлі «дівчину Дениса» і, можливо, називали б її так, а не за ім'ям, то Макс теж бачить в ній «майбутню дружину», бо вже все собі напланував. Він силовик і потребує не людину, а суспільного схвалення, того, що він «статечна людина». Чи правильний вибір вона робить?

Звісно, якби вона цього не розуміла, то не пішла б з цієї вечірки.

І знову про жінок, які чекають: ваша роль в «Із зав'язаними очима» схожа на роль в «Забутих», бо там ваша героїня чекає завершення війни, а тут - коли повернеться її хлопець. Де цей образ у вас як актриси вийшов глибше та більш розкритим?

Ці історії зовсім різні...

Це так, але для обох героїнь час зупинився. В одному випадку це смерть хлопця, в іншому – під час того, як ваша героїня знаходиться в окупованому Луганську, стрілки годинника не рухаються. Часу не існує. 

І знову таке питання, що одразу не скажеш. Ці дві ролі для мене дуже особисті, я не можу сказати, хто чекає більше, Ніна чи Юля. Але Юля тікає від усіх, хто пов'язаний з її «чеканням», а Ніна чекає того, щоб повернутися у нормальну систему координат.

Що сильніше за все змінює вашу героїню в кінці фільму? Те, що вона зустріла нову людину чи той відчайдушний нелегальний бій, коли Юля виходить битися, аби зібрати грошей для мами Дениса, прекрасно розуміючи, що це не допоможе?

І те, й інше. Якби не було зустрічі з Максом і вона не пройшла б цей етап чогось нового, яке виявилось ще одним бажанням підв'язки під стереотип – як не вдови, то дружини, як ви сказали, «статечного чоловіка» – то вона не пішла б до мами Дениса.

Юля не наївна, ні. Але саме на цій вечірці з друзями Макса вона нарешті побачила, що абсолютно самотня у своєму горі та що нікому не треба її проблеми. Але ось тут я з вами не згодна, що вона розуміє, що її бій не допоможе. Чому? Бо не було б тієї сцени у лікарні, де вона отямилась і одразу запитана про смску. У неї була надія, коли вона пішла на цей бій і коли пішла по палатах шукати Дениса після слів «тебе солдат шукає».

Вона програла у тому нелегальному бою не тому, що суперниця була сильніша, а тому що дозволила себе забити. Юля побачила себе на повному дні.

Звідти, як кажуть, дорога лише нагору. В останній сцені, коли ваша героїня знову вийшла на ринг - вона піднялася нагору?

Я більш ніж впевнена, що це так. Бо Юля могла піти зі спорту, як і сказала: тренувати дітей, бути далі з тим Максом – ніхто не знає. Але вона повернулася і буде далі займатися улюбленою справою. Вона вже не тікає від себе чи від минулого. Воно десь поруч з нею, але не лякає, а допомагає Юлі. І тому вона буде перемагати.