FlashforwardMagazine Краще, але не ідеально: Flashforward Magazine обирає улюблений епізод третього сезону Love, Death + Robots
20 травня Netflix випустив третій сезон анімаційної короткометражної антології Love, Death & Robots. Редакція Flashforward Magazine раніше не писала рецензій на цей серіал - бо у звичайному огляді на збірку короткометражок просто немає сенсу. Натомість більшість редакції обрали улюблений епізод і розповіли, чому вони вважають його найкращим.
Максим Сорокін – епізод 9: Jibaro
Після майже провального другого сезону, який не запам'ятався майже нічим, окрім розчарування, Love, Death & Robots у третьому сезоні вирішили повернутися до того, що зробило перший справжньою подією:
- Тяжкі моральні дилеми в сюжеті
- Еротизм персонажів
- Стабільний рейтинг R
- Акцент на фотореалістичну анімацію в найдовших епізодах
Саме тому в третьому сезоні набагато важче виділити улюблений епізод – зате доволі легко виділити провальний. Це, як на мене, Three Robots: Exit Strategies – продовження історії про трьох роботів майбутнього, які подорожують спустошеним світом після вимирання людства і дають в’їдливі зауваження про сучасність. Нова історія не принесла нічого нового, тільки посилила те, що уже було: очевидні ліво-ліберальні соціальні коментарі, бюджетні референси на Ілона Маска та критика традиційної американської культури.
Але два епізоди все ж відповідають «золотому стандарту» Love, Death & Robots. Перший – Bad Travelling від Девіда Фінчера та сценариста фільму Se7en Ендрю Кевіна Уокера. А другий – це, звісно, Jibaro від Альберто Мієльго та pinkman.tv. Саме він створив надривний кіберпанк-детектив The Witness для першого сезону, який вирізнявся оригінальним стилем анімації. Відкинувши об’єктивність стосовно роботи Фінчера – для мене це найсильніша робота третього сезону. Глухий жадібний конкістадор роздирає обвішану золотом сирену, яка не могла його вбити своїм голосом, а тому полюбила – це щось дійсно оригінальне. Порваний монтаж, поєднання реальних кадрів та анімації, передача світу глухої людини через ASMR-based саунд-дизайн – це щось на стику сюжетів Террі Гілліама, монтажу Едгара Райта і арт-дирекшену Тарсела Сінгха. Дуже круто.
P.S. У мене була велика надія на Swarm – екранізацію оповідання 1982 року від одного із засновників кіберпанку Брюса Стерлінга. Але його дуже спростили, додали референсів на Старкрафт і, звісно, завезли дайверсіті. Тому поки будь-яка спроба переплюнути шедевральний епізод Beyond The Aquila Rift не має успіху.
Єлизавета Сушко – епізод 3: The Very Pulse of the Machine
Може й круто, але у мене Jibaro викликав лише нервовий тік лівого ока. Набагато більше мені сподобалася екранізація твору Майкла Свонвіка від Емілі Дін, яку ви можливо знаєте як авторку книги «Всі померли і я завела собаку». Оповідання, яке отримало сайфай-премію «Хьюго», розповідає глядачеві досить поетичну історія кохання, смерті і життя. Це дебют не тільки для режисерки: Polygon pictures, японська анімаційна студія, яка створила цей епізод, вперше створила продукт не в з аніме сегменту. І так, це зовсім не схоже на аніме, скоріш на франко-бельгійську школу коміксу. Такий тандем вже викликає багато цікавості.
Космічна історія двох астронавток, одна з який помирає в першу хвилину епізоду, в той самий момент стає дуже чуттєвим одкровенням тієї, яка вижила. Тепер їй треба дістатися до рятувального корабля, щоб мати більше шансів на життя . Ще коли жінка забирає тіло загиблої подруги та підключає себе до її кисню, розумієш, що їх в неї небагато. А морфій, подача якого має забезпечити витривалість організму, тільки викликає надто емоційні галюцинації.
«Якщо помирати, то під кайфом» – фраза, яка найкраще характеризує сюжет цієї 17-ти хвилинної історії. Галюцинації, розмова з всесвітом і , як на мене, єдина глибока лінія серед усіх епізодів – прийняття рішення: жити чи не жити. Жіночій голос, який чує героїня у своїй голові, чи то з супутника Юпітера, на якому вона опинилася, чи то своєї загиблої подруги, читає їй вірші про кохання і сенс буття. Спочатку вона бореться з нав’язливими думками, але як і в історіях палкого кохання, пірнає в це з головою.
Це не просто скетч як Night of the mini death , бо вся поетика цієї серії дає можливість і замислитися над сенсом буття, і зловити на собі пронизуючі ніжні відчуття.
Валерій Ковтун – епізод 2, Bad Travelling
А мене Love, Death & Robots завжди чіпляла зовсім не ніжними почуттями, а моральним дискомфортом. Ось тому перше враження після «Поганої мандрівки» – це якби Джон Карпентер знімав «Піратів Карибського моря».
Він найдовший (очевидно, якщо ти куратор серіалу, то правила короткого метру тебе не стосуються) майже ідеально екранізує оповідання Ніла Ешера, у якому трохи менш як 6000 слів. Прекрасно витримана моральна дилема, в якій 20 хвилин пролітають як дві.
Автори Love, Death & Robots робили спроби зіграти на полі Лавкрафта ще в другому сезоні. Однак, якщо «Висока трава» вийшла кволою і позбавленою родзинки, то Bad Travelling – це найкращий епізод третього сезону і , можливо, один з найліпших у всій анталогії.
В ньому є майже все, що можна очікувати від хорошої фантастичної короткометражки: інтригуючий сюжет, який тримає в напрузі до кінця, добре поставлена кульмінація, густа атмосфера, небанальний сеттинг, кілька крутих сюжетних вивертів і непроста моральна дилема. Візуальна частина теж на висоті, і в ній відчуваються легкі нотки відеогри Dishonored. До речі, головного героя озвучив дуже добре знайомий геймерам Трой Бейкер.
«Погана мандрівка» знову показала, що поєднання жанру морської пригоди з надприродним створює величезний потенціал для генерування цікавих історій. За винятком еротики, то це майже концентрований ЛСР, за що ми його і любимо.
Також мені дуже вдалим зайшов епізод Mason's Rats. Починається він як брутальна доросла пародія на «Чіпа й Дейла» та інші мультфільми про розумних гризунів, а в якості протагоніста виступає колоритний шотландський дід. Майже весь хронометраж на екрані відбувається фірмове для антології фантастичне ультранасильство, однак без мімі-моменту теж не обійшлось. На перший погляд може здатись що це виключно розважальний епізод, однак пізніше виникає підозра, що за літрами розбризканої крові і залпами лазерів приховується метафора на вічну тему взаємодії людини і природи.
А якщо вже почати про лажу, то це однозначно «Ніч міні-мерців». Це навіть не короткометражка, а лінива замальовка з пародією на фільми про зомбі-апокаліпсис. Відверто кажучи, стьоб над шаблонами цього жанру вже сам давно перетворився на кліше. Тут є вдалі сцени на кшталт появи нульового зомбі чи епізоду у Ватикані, однак загальної картини вони не рятують. Зрештою, українці зараз можуть спостерігати навалу зомбі в режимі реального часу, але дехто ще живий. Тимчасово.
Якщо на титрах майже всіх епізодів другого сезону Love, Death & Robots не покидала думка «І це все», то в новому сезоні вона майже не виникає. А це вже свідчить, що антологія рухається в правильному напрямку. Залишається тільки сподіватись, що в нових сезонах буде більше цікавих епізодів на основі дійсно вдалих оповідань сучасних фантастів.