Соціальний ліфт та токсичні стосунки: рецензія на фільм «Елегія Хіллбіллі» від Netflix

Проблема усвідомленості
6/10

Netflix спродюсував екранізацію досить популярних мемуарів Джей Ді Венса «Елегія Хіллбіллі» (або «Сільська елегія» в адаптованому перекладі), а режисером обрали Рона Говарда. Фільм вийшов цікавий, хоч і отримав негативні відгуки в багатьох американських кінокритиків. Можливо, політична ситуація не на часі, проте і сам фільм не без недоліків. Розповідаємо про хороше і погане у, на перший погляд, очевидному оскарівському номінанті.

Токсичне батьківство

Основна історія розвивається навколо стосунків Джеймса Ванса (Гебріел Бассо) та його матері Беверлі «Дев» Ванс (Емі Адамс). Ми взнаємо персонажів через два часових зрізи: 2011 рік, з успішним студентом Єля та його матір'ю-наркоманкою, та підлітковий 1997-й, коли всі разом жили в Огайо. Дев намагається виховувати двох дітей, але її життя – це постійні зміни чоловіків, переїзди, та поступове спускання в діру наркотичної залежності. Саме останній пункт найбільше впливає на постійні перепади настрою, від яких страждають діти, та поступову втрату зв'язку з реальністю. Джеймс любить свою матір, але імпульсивні спалахи насильства та некерованість її емоцій впливають на його з сестрою життя.

Батьки Дев приходять на допомогу, і періодично виручають її, але після смерті батька стає очевидно, що вона не може себе контролювати і для Джеймса залишатися з нею стає небезпечно. Саме в цей період бабуся Бонні «Момо» (Гленн Клоуз) стає лідером сім'ї і виховує Джеймса.

Не дивлячись на американський white trash контекст, «Елегія Хіллбіллі» дуже зрозуміла вітчизняному глядачу. Чому? Бо ситуація в сім'ї Джеймса виглядає як типова українська сім'я 90-х, коли багато дітей росли не з батьками. Хтось заробляв гроші, хтось бухав, хтось шукав себе і свого місця в світі, але багато хто просто «зливав» своє життя, як Дев. Багато людей що були виховані в таких обставинах, так і не навчившись вирішувати свої проблеми, а тому й  перетворились на прошарок патерналістського населення з надією на когось, хто вирішить усі проблеми. Багато хто сам створив проблеми які вплинули на всю країну. Тому історія про простого хлопця Джеймса з робітничого містечка та його сім'ю – це й про Україну. Токсичні батьки виховують токсичне суспільство. Без рамок, кордонів і відповідальності. Суспільство яке постійно тоне і надіється на чудо, зовнішню допомогу, хоча насправді просто шукає ще одну дозу в своїй незалежності.

Відповідальність

Історія Джеймса досить емоційна, за великим рахунком, завдяки грі Адамс та Клоуз. Але найголовніше послання стрічки – ти сам маєш брати відповідальність за своє життя. Момо кидає виклик Джеймсу, а пізніше й він прямо каже своїй матері: я не залишусь з тобою, і не втрачу всі можливості просто щоб догодити твоїм слабкостям. Бо це не любов.

На жаль, сьогодні не багато хто хоче чути правду, а вона в тому, що маніпуляції і «обнімашки» не заплатять за житло, не виведуть життя з прірви і не повернуть втрачені можливості. Вихід лише один – важко працювати, інколи харчуючись їжею, що жертвують християнські організації та служби соціальної підтримки. Тільки особиста відповідальність, та вдячність тим, хто нас любить без маніпулювання, може створити ту саму «американську мрію». Немає якихось «золотих квитків» у щасливе життя. Бо у здоровому соціумі працюють ліфти, а не телепорти.

Здорові рамки і жертви

«Елегія Хіллбіллі» говорить просто і ясно: неможливо змінити життя без жертв, і неможливо змінитись без допомоги тих, хто в тебе вірить. І особиста віра, і присутність Момо зробили більше для життя Джеймса, ніж можливість легкого фінансового старту або безвідповідальні сюсюкання його матері. Джеймс навчився ще дечому, він навчився зв'язувати своє життя з такими людьми як Уша (Фріда Пінто), які мають свою гідність і здатні будувати стосунки не на маніпуляціях. На жаль, багато людей не бажають вийти із токсичних стосунків співзалежності і можливості примарного порятунку. Саме таку модель нав'язувала усім Дев. Сама Дев стає здатна зустрітись з фактом своєї залежності як раз завдяки емоційному дорослішанню своїх дітей, що більше не рятують її від насідків її вибору. Але й не кидають напризволяще.

Іронія в тому, що жертви приносять усі, але деякі з них приводять нас до кращого становища, конструктивних відносин, а деякі віднімають навіть те, що є.

То дивитися чи ні?

Це не геніальний, але дуже потрібний фільм. «Елегія Хіллбіллі» звертає увагу на травмування дітей, проблеми залежностей та психічних захворювань, які часто ігноруються на фоні інших соціальних викликів. Історія також вчить емоційному дорослішанню, і цей урок ще багатьом з нас потрібно вивчити. В чомусь перекликаючись з мінісеріалом «Я знаю, що це правда», він нагадує про важливість сім'ї, подолання травм минулого, та кроків до вибудови нового майбутнього, а не повторень старих помилок.