Нова класика: «Піноккіо Ґільєрмо дель Торо» як ода батьківству та антивоєнний памфлет

і ненависть війні
8/10

Грудень – місяць прем’єр: у кінотеатральному прокаті «Аватар: Шлях води», а Netflix тішить довгоочікуваними релізами, одним з яких став «Піноккіо Ґільєрмо дель Торо». Це вже другий оригінальний проєкт режисера на стримінгу за останні півроку. Хоч ми і не писали про його серіальну антологію «Кабінет курйозів» , де він виступив шоуранером, його нову роботу ми просто не могли оминути. Тому авторка Flashforward Magazine Єлизавета Сушко підготувала рецензію: про цитування режисером самого себе, актуальність антивоєнної риторики та вишуканість анімації. 

Піноккіо – один з найвідоміших та найпопулярніших дитячих героїв не лише в Італії, а і по всьому світу. Не чіпаючи теми літературних перекладів та інтерпретацій, лише в кіно історія про ляльку, яка стає хлопчиком була екранізована 30 разів у різних формах за 82 роки. Серед останніх – дуже вдала, хоч і маловідома робота Матео Гарроне. 

В оригінальній історії столяр Джапетто виготовляє дерев’яного хлопчика, який, як тільки навчається ходити, йде від «батька» у вільне плавання, де зустрічає купу пригод та і стає справжнім. Звісно, не обходилося і без моралі для дітей: кожного разу, коли Піноккіо бреше – в нього росте ніс, а коли він допомагає людям – він все ближче до того, щоб стати живим. 

Ґільєрмо дель Торо був би не собою з усім багажем пристрасті до містики та фантастики, якби ми знову побачили аля діснеївську історію повчального характеру. Хоч його Піноккіо і має віковий рейтинг 7+ та багато чому навчить маленьких глядачів, це не одношарова історія про добро і зло та точно не обмежується дитячою аудиторією.

Його Джапетто – талановитий столяр, який втрачає сина Карло через Першу світову війну, помилкове бомбардування італійського містечка, над яким льотчики скинули кілька бомб як зайвий баласт. Забивши на роботу, чоловік починає пити та в п’яному угарі створює з сосни, яка росла над могилою сина «нового Карло» – дерев’яну ляльку з довгим носом. Вночі до бездиханої ляльки приходить богиня душ, яка вдихає в неї життя, дає ім’я Піноккіо та нарікає стати сином для доброго старця. Прямим свідком цього містичного дива стає не лише глядач, але і цвіркун Себастіан, який живе в тулубі Піноккіо на місці серця. Саме він, цвіркун письменник, стане провідником в історію та янголом-охоронцем для лялькового хлопчика. 

Піноккіо, як і в оригінальній історії, піде від батька, але задля того, щоб отримати визнання суспільства, бо не розуміє, чому всі оспівують такого ж дерев’яного Ісуса, а його цькують за інакшість.Але насправді хлопчик прагне прийняття від Джапетто, батька, який все ще вбитий горем від смерті ідеального сина Карло. Піноккіо потрапить в цирк, щоб стати зіркою та заробити для батька гроші, а потім в фашистську армію, де полюбить війну.

Всі переміщення головного героя зумовлені цікавою містичною складовою, в якій так і проглядається мексиканське походження режисера – вічним життям. Кожного разу коли Піноккіо помирає – він потрапляє в потойбіччя, де має дочекатися поки мине час – кожного разу все довший – та повертається назад. 

Окрім фігури Христа у, на перший погляд, дитячому мультфільмі з’являється Муссоліні та його відкрите висміювання режисером як зображенням (перебуваючи в українському контексті, дуже він нагадує карикатурні зображення путіна), так і контекстом – сценою, де Піноккіо співає йому пісню про гівно. Пародія на фашистську естетику армії, війни та залучення в неї молоді теж не романтизується, а момент, в якому у Піноккіо не виростає ніс, коли він каже, що любить війну, викликає мурахи по тілу. 

Ще одна деталь, яка видає Ґільєрмо дель Торо як автора-самолюбця –окрім того, що він додає у класичну італійську казку мексиканську традицію– це візуальні цитати його попередніх фільмів. Коли Піноккіо вперше потрапляє на той світ, зайці смерті, перед тим як почати партію в карти, ставлять печатку на своїх робочих картках, які виглядають так само, як у оскароносній «Формі води». 

Візуал «Піноккіо Ґільєрмо дель Торо» відрізняє цю роботу не лише від двох інших екранізацій 2022 року, але і від усіх «Піноккіо» в історії кіно. Лялькова покадрова анімація виділяється від сучасного діджитал арту, що робить її тільки краще. Історія отримала особливий вайб ручної роботи.; Всі текстури матеріалів – а в історії про дерев’яного хлопчика вони вкрай важливі – для сприйняття, додають відчуття кропіткої роботи авторів, а не конвеєрної студійної мультиплікації. А які неймовірні відчуття виникають, коли бачиш  «живу» емоційну реакцію героїв. Наприклад, посмішка – результат механічної роботи аніматорів із силіконовими обличчями ляльок. 

Цей світ створювався десятками аніматорів протягом 15 років (чим не конкурент «Аватару. Шлях води») під кропітливим наглядом дель Торро, який вимагав від творців не лише дрібної роботи над фігурками, деякі з яких   виготовлялися майже рік, але і повнорозмірних декорацій, в яких оператори працювали за принципами ігрового кіно. Це все дуже нагадує «Острів собак» Уеса Андерсона, який теж став одним з найбільш знакових релізів того року.

На відміну від італійської казки, Піноккіо не стане хлопчиком тілесно. Але герой проходить шлях змін, досягає бажаного та навіть позбавляється довгого носу брехні. А ми, глядачі, якщо зможемо заспокоїти потік щирих сліз відчуємо, що дитяча казка щось змінила в дорослих серцях.