Артур Сумароков «Бенедетта» Пола Верховена: вірність творчості без компромісів з медіа-контекстом
Минулого тижня в українських кінотеатрах вийшла «Бенедетта» Пола Верховена. У своєму новому фільмі 83-річний режисер нагадав, що творчість нерідко означає провокацію і майже завжди є експериментом. Редакція Flashforward Magazine розповідає, чому цей експеримент виявився вдалим.
ХVI століття, Тоскана. В одному з тутешніх монастирів перебуває з юних років Бенедетта – черниця з гострим пронизливим поглядом, світлим волоссям та великими амбіціями. З появою в монастирі Бартоломеї – дівчини, яка обрала життя в монастирі замість коктейлю з інцесту та аб’юзу з боку батька - життя Бенедетти різко розквітне лесбійським проміскуїтетом, стигматами та богохульними (або, якщо завгодно, богоборчими) видіннями.
Монашки як фетиш
«Бенедетта» Пола Верховена, здається, ставить за мету дати короткий курс синефілії всім тим зумерам, які з об'єктивних причин не застали ані голландського тріумфу режисера, ані його американського періоду, і, тим більше, не в темі такого цікавого жанру кінематографу, як nunsploitation, пік якого припав у Європі на трансгресивні 70-ті.
Французький період у творчості Верховена, що стартував п'ять років тому з еротичним трилером «Вона» з Ізабель Юппер, є винятковим доказом того, що далеко не завжди режисери в ніжному віці 83 років можуть втрачати власну хватку і впадати у творчий маразм, як сталося це з Френсісом Фордом Копполою та Браяном де Пальмою.
В основу сценарію «Бенедетти» лягла книга Джудіт К. Браун «Нескромні вчинки: Життя черниці-лесбіянки в Італії епохи Відродження» 1986 року, присвячена дослідженню одного з перших документально зафіксованих фактів лесбійських стосунків.
Якщо б ця книга вийшла років на 15 раніше, вона була б нещадно проексплуатована вздовж і поперек у рамках жанру nunsploitation, який дав світу не тільки «Дияволів» Кена Рассела, а й не менш величних «Алюкарду» Хуана Лопеса Моктесуми та «Єретичку Флавію» Джанфранко Мінгоцці.
Релігія як фетиш
Пол Верховен, залишаючись тим же витончено іронічним постмодерністом, як і за часів «Згадати все» і «Основного інстинкту», знімає не філософську драму під брессонівським соусом, а той самий нахабний експлуатейшн, потроху відщипуючи цитати з вищеперелічених стрічок. Десь він доречно зарифмовує експозицію картин (порівняйте початок фільму Моктесуми та Верховена), а десь робить зворушливі реверанси бадьорій тілесній брутальності Мінгоцці, який свого часу зрівняв насильство над жінками як у світі християнської віри, так і мусульманської. Бенедетта, однак, меншою мірою бажає бути жертвою, на відміну від Флавії – Бога, підступів настоятельки або обставин, які не мають ніякої виразної логіки – крім логіки нічного кошмару.
«Бенедетта» – це ще й чергова варіація на знакову для Пола Верховена тему жіночої влади та набуття жінками голосу у максимально недоброзичливому соціумі. Патріархат церковний = патріархат як такий, вчимо і не плутаємо.
Бенедетта Карліні – ідейна спадкоємиця найбільш культових жіночих образів фільмографії Верховена: від Кітті з драми «Кітті-вертихвістка» через Кетрін Треммел в «Основному інстинкті» до Мішель з «Вона». Але, що більш цікаво, «Бенедетта» є дзеркальним відображенням «Шоугьорлз». Той епохально похітливий кітч теж, у першу чергу, був суто політичною картиною про сестринство у стервозному каноні на тлі казино Лас-Вегаса – тих же храмів, де свято вірять в удачу та власні амбіції за всяку ціну.
Бенедетта як фетиш
Номі Мелоун вважала за краще зневіритися. А Бенедетті Карліні зовсім не обов'язково вірити в бога, щоб стати його «нареченою». Верховен дозволяє глядачеві сумніватися в реальності видінь своєї героїні, за кожним вчинком якої починає цілком конкретно проступати жвава цілеспрямованість та здоровий логічний розрахунок. Сліпа віра не дає можливість мислити критично і жити виходячи з розуму, а не деяких симптоматичних поривів серця, душі чи всього того, що так люблять оспівувати поети-спермотоксикозники. А якщо й немає ніякого бога? Якщо вся ця віра не більше, ніж божевілля вкупі із тотальною маніпуляцією свідомістю? А якщо свята діва – звичайна повія, теж, втім, свята, тільки у своєму непогрішному прагненні «перевернути гру» і отримати те, що дає релігія – владу над іншими і, нарешті, владу над власним тілом? «Бенедетта» Пола Верховена суцільно складається з таких питань, але голландський режисер навряд чи прагне відповідати на них прямолінійно, віддаючи перевагу двозначності сюжету разом з нарративом, які анітрохи не бояться естетично антиісторичного безладу.
У «Бенедетті» вся історична фактура навмисне засмічена фільтром наркотичного сп'яніння і фанатичного божевілля. Як і у всіх своїх стрічках про минуле («Солдати королеви» або «Плоть і кров»), Пол Верховен, як і раніше, прив'язаний до сучасності, в якій завдяки cancel culture з'явилися свої святі і недоторкані. А якщо згадати, що Пол Верховен атеїст і що тема божественного (не)втручання присутня чи не в кожному його фільмі, то очевидним стає максимально антиклерикальний пафос «Бенедетти». Бог є, бог помер, бог із машини. Але чи був цей бог взагалі?
