Острів сумних чоловіків: «Банші Інішеріна» як трагікомічне дослідження дружби і творчості

Бадді-муві, але є нюанс
8/10

У грудні відбувся цифровий реліз одного з найочікуваніших фільмів цього року – «Банші Інішеріна» Мартіна Макдони. Головний редактор Flashforward Magazine Максим Сорокін подивився четвертий  повний метр режисера, у якому той завершив формування свого фірмового стилю, і розповідає, як фільму вдається бути схожим одночасно на комедію та на фолк-хоррор. 

Фільми Мартіна Макдони майже завжди фігурують у безлічі рейтингах умовного «іншого кіно» – тих фільмів, які ви радите, аби показати власну ерудованість і культурний розвиток, але якщо не хочете бути снобом. Разом з творчістю братів Коенів, Гаєм Річі та Квентіна Тарантіно, стрічки Макдони формували синефільські смаки аудиторії, спраглої до простих сюжетів зі складними персонажами та діалогами, які мають не рудиментарну, а ключову роль на екрані.

Тим не менш, у драматичних колах таке ставлення до Макдони-режисера завжди трохи зверхнє – адже у театральних колах він відомий в першу чергу як один з найсильніших драматургів сучасності. Саме бродвейский успіх його п’єси The Beauty Queen of Leenane 1997 року (сама п’єса була написана у 1996 році), яка отримала чимало нагород (включно з премією «Тоні), зробила його відомим і стала ключем до театральної кар’єри. Дебют у кіно з коротким метром «Шестизарядник» відбудеться майже через 10 років – у 2004-му. 

У тому ж 1996-му Макдона написав набагато більш значущий для себе текст – п’єсу «Каліка з острова Інішмаан», яка одразу була заявлена як перша частина трилогії про рідні для нього Аранські острови Ірландії. Другою частиною був «Лейтенант з острова «Інішмор», а фіналом мали б стати «Банші з острова Інішмор». Однак Макдона не опублікував цю п’єсу – а через майже два десятки років вона перетворилася на сценарій фільму. 

Достеменно не відомо, які відмінності між п’єсою та сценарієм фільму, проте перше, що впадає в око коли дивишся «Банші Інішеріна» – позачасовий характер фільму. Події у фільмі могли б відбуватися як 99 років тому (події відбуваються у 1923 році), так і зараз: неквапливий темп життя островів не змінює майже  нічого, і коли відсутність смартфона в руках та сучасної техніки вдома натякає на те, що перед нами костюмоване драмеді. 

Такі акценти роблять The Banshees of Inisherin найбільш «літературним» серед фільмів, але при цьому настільки міфологізованим, що за своєю поетичною образністю він наближається до фолк-хоррора. Кожен з цих нюансів є ключовим для розуміння фільму.

Літературний акцент стрічки відчувається як у дуже низькому темпі подій на екрані, які повторюють летаргічний спокій вигаданого Інішеріна, так і в ключовій ролі не тільки подій, так і пауз. Цим Макдона вкотре підтверджує вплив Семюела Бекета на свою творчість та осмислення світу через неї. 

Другий важливий момент літературного зв’язку – місце дії. Майже всі роботи Мартіна Макдони безпомилково впізнаються за ситуативною жорстокістю та агресивним стьобом з національних стереотипів. Проте якщо у п’єсах Макдона зображує Ірландію, то у всіх його фільмах сюжет існує в інших країнах. Особливо яскраво це проявилося у «Трьох біллбордах на межі Еббінгу, штат Міссурі», який зробив максимально детальну аутопсію американських конфліктів.

Фольклорний акцент не менш важливий. З перших кадрів «Банші Інішеріна» максимально глибоко занурюють глядача в ірландський національний колорит. Унікальна фонетика імен, пейзажі та вже згадана позачасовість темпу живуть поряд з буйністю характерів та язичницькою хтонню природи та побуту.

Драматургічні особливості Макдони з фірмовими різкими переходами від комедії до жорстокості працюють як додатковий фолк-хоррорний буст.

І ось цей перехід від комедії до драми з насиллям відчувається, наче хтонічний хрускіт поламаних кісток, що ріднить настрій нового Макдони з тогорічним Lamb Вальдімара Йоханссона.

Саме завдяки такому унікальному поєднанню «Банші Інішеріна» відчувається як перший по-справжньому особистий фільм Мартіна Макдони, у якому його драматичне зустрілося з кінематографічним. Так, фільми режисера завжди вирізнялися, але до згаданого сонму «іншого кіно» вони належали, бо:

  •   «Брюґґе» та особливо «Сім психопатів» відчувалися як суміш Квентіна Тарантіно та Гая Річі;
  •   «Три біллборди» за рахунок Френсіс Макдорманд ну дуже сильно нагадували ще один фільм братів Коен.

А от «Банші Інішеріна» цілковито його продукт. Саме тут гротескний світ з його п’єс отримав максимально повну кіноадаптацію. 

У такому дещо химерному світі Макдона проводить психологіко-філософське дослідження дружби. Персонажі його фільму спілкуються архаїчною англійською (ще один акцент на фолк-хоррорі), що спочатку дуже комічно контрастує з дуже примітивною фабулою.

Тим не менш, такий контраст дозволяє підібратися ближче до максимально складного питання, чого варта дружба та екзистенційні муки творчості, якщо їх покласти на сільські магазинні терези, куди герой Коліна Фаррелла возить молоко зі своєї ферми. Макдона робить дуже рідкісну річ для драми – він оцінює та вимірює дружбу. Режисер ставить дуже незручні та нетипові питання. Чи можуть бути друзями ті, хто не має спільних інтересів? Друзі – це ті, кого об’єднує щось більше, ніж дуже обмежене коло спілкування та нудьга? Таку оптику часто виставляти у сюжетах романтичних стосунків – але для дружби це майже новаторство. 

«Банші Інішеріна» – дійсно найбільш особисте кіно Макдони, у якому визнаний постановник ставить питання не стільки ціни творчого успіху, стільки його цінності. На тих самих терезах сільського магазину вимірюються «мистецтво за будь-яку ціну» з його жертвенною самотністю та звичайна радість від простих щоденних речей, у якій шедевральний персонаж Баррі Кеогана (якого чомусь вважають сільським дурником) бачить більше цінності. Але відповіді режисер не має – це вже на нашій совісті.