Два роки тому стало відомо про плани екранізувати книгу на батьківщині письменника. І німецькі кінороби в найгіршому сні не могли уявити, що актуальність прози Ремарка і їх фільму багатократно зросте через імперські фантазії одного бункерного діда та відсутність мізків у більшості його підданих.
Між Кубриком та Мендесом
При створенні нової адаптації класичного твору перед її авторами обов’язково виникне проблема: вам не вдасться заінтригувати глядача сюжетом, адже він вже знає всі основні повороти. Тож потрібно або робити акцент на інших елементах, або радикально перезбирати історію. У випадку нової версії «На Західному фронті без змін» ставку зробили на другий варіант.
Від оригінального тексту Ремарка тут в основному лишилась зав’язка: група німецьких випускників школи, наслухавшись пафосних патріотичних промов вчителя, їде добровольцями воювати на Західний фронт в 1917 році. Однак суворі реалії війни наздоганяють хлопців дуже швидко: перші втрати їх загін починає нести ще до остаточного прибуття на передову. Після цього сюжет переноситься в листопад 1918, коли до завершення війни лишались лічені дні.
За своєю формою «Західний фронт» представляє калейдоскоп різних епізодів фронтового життя. Солдати крадуть у фермера гусака, щоб нарешті нормально поїсти, радіють листам від близьких, мріють про життя після повернення додому, залицяються до селянських дівчат і все в такому ж дусі. За майже дві з гаком години хронометражу ми так нічого і не дізнаємось про головних героїв фільму, окрім їх імен.
Очевидно, що режисер фільму Едвард Берґер надихався, серед іншого, і класичною антивоєнною драмою «Стежки слави» Стенлі Кубрика. У своєму фільмі він теж полюбляє проводити контраст між важкими солдатськими буднями і сценами з життя чинів.
Німецькі генерали в розкішній обстановці продовжують згадувати славу минулого і фантазувати про те, як свіжі призивники допоможуть переломити хід війни (нікого не нагадує). Єдиним голосом розуму виступає керівник переговорників Матіас Ерцбергер у виконані Даніеля Брюля, який прекрасно розуміє, що війна вже програна і питання тільки в тому, скільки ще солдат загине з обох боків. Це досить іронічно з урахуванням того, що Брюль зіграв розпалювача Першої світової в недогулому приквелі «Кінгсмена».
Батальні сцени «На західному фронті без змін» нічим не поступаються нещодавньому «1917» Сема Мендеса.
Так, до генія операторської роботи Роджера Дікінса не дотягує, але компенсує цен правдоподібністю. Весь жах і жорстокість війни підкреслюється не емоціями і надривом героїв, а окремими мазками. Чого варта сцена, де французькі солдати зачищають окопи після відступу німців. Не менш добре на це працює і сцена переговорів, де маршал Фош байдуже заявляє, що проблеми переможених переможців не турбують, навіть якщо першим загрожує голод.
У фільмі добре витримана атмосфера прийдешнього невідворотнього краху, як самої німецької армії, так й імперії загалом. При цьому її солдати, чиї душі безповоротне випалила війна, з байдужою апатією продовжують раз за разом ходити в безглузді штурми.
Дивитися чи ні?
В останні роки на Заході все більш помітна зацікавленість темою Першої світової війни та її наслідками для Європи. На цю тему цікаво висловився французький кінематограф з «До побачення, там нагорі», британський з «1917», а тепер естафету підхопили й німці, які показали, що їм теж є що сказати на цю тему.
Їх «На Західному фронті без змін» задумувалася як технічно і якісно зроблена стрічка – і тут вона виконує свою функцію. Але претендентом на Оскар та віральним кіно його зробила війна Росії проти України. Тисячі молодих людей у всьому світі, дивлячись на страждання солдатів через імперські амбіції, будуть бачити у цих кадрах не страх, а силу. Силу протистояти злу, превалювати над ним через власну стійкість та волю. І в цьому питанні будь-яка антивоєнна риторика фільму Берґера буде працювати навпаки – закликаючи до боротьби зі злом.
Валерій Ковтун 
