Вигадана несвобода: як «Найгірша людина на Землі» став вироком поколінню

Проблеми білих людей
7/10

В українських кінотеатрах стартував прокат романтичної драми норвезького режисера Йоакіма Трієра «Найгірша людина на Землі».  Редакція Flashforward Magazine подивилася фільм і детально пояснює, що в цій картині вийшло просто чудово, а що не дуже.

Молода мешканка Осло Юлія у свої тридцять років досі не знає, ким їй стати: фотографом чи психологом.  Ця стереотипна життєва невизначеність стала причиною того, що Юлія встигла багато, але нічого конкретного.  Втім, і на особистому фронті у Юлії не без змін, але до одруження справа ніяк не доходить.  Однак виникає резонне питання: а чи потрібно Юлії мати хоча б примару стабільності або її все влаштовує?

«Найгірша людина на Землі» Йоакіма Трієра небезпідставно була названа «гімном» для покоління мілленіалів.  Хоча взагалі дивно і навіть парадоксально називати цю уїдливу стрічку гімном щодо покоління, яке звикло пишатися власною легковажністю. При цьому портрет цього покоління сучасних тридцятирічних вийшов у Трієра далеко за рамками будь-якої компліментарності.

Режисер, який набив руку на драмах про становлення людей тієї чи іншої соціальної приналежності («Реприза», «Тельма» і навіть «Осло, 31 серпня»), у своїй новій стрічці фокусується на ключовому почутті, характерному для мілленіалів – розчаруванні: самим собою, навколишнім світом,  політикою і навіть найпростішими побутовими питаннями. Саме це розчарування стає основною причиною тотального життєвого дисбалансу і, зрештою, колапсу для Юлії та всього її малохольного оточення, яке боїться навіть самим собі зізнатися, що їхнє існування не те щоб не має жодного виразного сенсу,  але позбавлене усієї повноти відчуттів.

Здавалося б, у житті Юлії вистачало подій, яких не можна назвати нудними: чого варта спроба стати літератором, наприклад.  Але Йоаким Трієр аж ніяк не схильний надмірно милуватися навмисне інфантильною Юлією, яка не має достатнього таланту, щоб стати справжньою частиною культурної тусовки, але недостатньо бездарна, щоб не пробувати себе в інших інтелектуальних і культурних дисциплінах. І тут є все, включаючи обов'язковий,  хоч і надзвичайно виснажливий роман із професором.

Перехід межі у тридцять років для Трієра зовсім не означає зростання та велику усвідомленість.  Виявляється, що нинішнє покоління тридцятирічних (у Європі і США вже точно) застрягли на підлітковому рівні розвитку і звикли нічим особливо не займатися, прикриваючись тим, що в їхньому житті немає рутини.  Є лише один істотний нюанс – героїні, подібні до Юлії, навряд чи належать до людей з низьким соціальним статусом, а отже приреченим на постійне виживання.  Check your privileges, dear Julia!

Але усвідомити свої привілеї і відмовитися від них – це зовсім не те саме. І напрочуд смішним на тлі цього стає програмне есе головної героїні стрічки, присвячене фемінізму (в самому його поп-ліберальному вигляді) та оральному сексу.  Безумовно, коли ти дівчина із цілком забезпеченої сім'ї і в твоєму житті ніколи не траплялося жодних глобальних катастроф, природно, саме час поговорити про оральний секс у дискурсах сучасного європейського фемінізму.

До чоловічих персонажів Йоакім Трієр виявляє не меншу жорсткість оптики.  Автор коміксів Аксель виглядає одночасно карикатурою на токсичну маскулінність та найбільш яскравим її втіленням. Справою всього його життя став вульгарний як за формою, так і за змістом комікс про кота Бобкета, з яким Аксель себе асоціює і знаходить причини насправді жахливої​​ гордості. Але суть не в коміксі, а у тому, наскільки посередньо він зроблений.  Тому, якщо нікому не вистачає сміливості чесно сказати Акселю, що він витрачає своє життя на повну хрінь, то цією повною хрінню стає саме життя Акселя.

Йоакім Трієр, уподібнюючись до свого далекого родича Ларса, дробить структуру своєї стрічки на розділи з прологом та епілогом.  І якщо спочатку такий прийом здається претензійним і дещо невиправданим, додатково ускладнюючи досить простий наратив картини, на екваторі сюжету поділ на розділи дозволяє хоча б упорядкувати той внутрішній і зовнішній хаос, в якому живуть герої фільму. З одного боку, цей хаос, обумовлений відсутністю будь-яких чітких життєвих планів, діє на Юлію та її оточення протверезно, адже гіршими людьми Землі, навіть жартома, головні герої називають себе самі.  З іншого боку, хаотичне сприйняття дійсності та нездатність до серйозних рішень призводить Юлію до стану дереалізації: хаос починає буквально диктувати логіку її подальших вчинків.

«Найгірша людина на Землі» вибудовує для глядача логічний ланцюжок подій у житті героїні, яка сама не знає чого хоче і чому в неї все відбувається саме так, а не якось інакше – тобто максимально гарно.  За рахунок поділу на згадані іронічні розділи життя Юлії мимоволі перетворюється з метушливого набору випадковостей, непорозумінь і безглуздя в якийсь осмислений шлях, який стає так чи інакше універсальним для безлічі схожих людей у ​​реальному житті. Тих самих людей, які так і не зуміли до неї адаптуватися, а тому неминуче опиняються за бортом будь-якої нормальності.

Втім, Йоакім Трієр сумнівається в тому, чим, власне, є ця нормальність і чи є вона взагалі.  Тим більше, що Юлія не дозволяє собі виходити за межі дозволеного. Вона – класичний типаж буржуа, здатного лише на короткочасні прояви бунту, і то часом із виключно прагматичних цілей.  Але й той бунт Юлії у різні моменти її життя виглядає його імітацією: не прагненням обвалити звичний світ, а лише трохи його зачепити.  І криза самоідентифікації таких унікальних сніжинок неминуче перетворюється на поколінську кризу, виходів з якої не так уже й багато.  Добре, якщо не у вікно, але й погано, коли просто в нікуди.

Артур Сумароков Страница автора в интернете

Демон трасгрессивного искусства