АртурСумароков Роман з островом: «Загублене місто» від Netflix як постіронічна пародія
Минулого тижня на Netflix вийшла пригодницька пародія братів Ні «Загублене місто» з Сандрою Баллок, Ченнігом Татутом і навіть Бредом Піттом. Редакція Flashforward Magazine чекала від фільму глобального ідіотизму, а отримала непогану постіронічну пародію. Розповідаємо про неї в огляді.
У модної письменниці, а за сумісництвом і вдови Лоретти Сейдж вийшов новий бестселер – це один з її циклу любовно-пригодницьких романів для домогосподарок про сучасну супергероїню Анджелу Лавмор. Під час пафосної презентації книги Лоретту викрадає не цілком розсудливий мільярдер Ебігейл Ферфакс, якому конче необхідно відшукати гробницю зі скарбом на якомусь острові, глибоко захованому в тропічних лісах. Рятувати Лоретту кинеться Алан – модель з обкладинок численних книг Лоретти, озброєний тактичними масками від набряків обличчя та маслом від екземи. Читається як ідіотизм, але якимось чином «Загублене місто» все ж працює як постіронічна комедія на декількох рівнях.
Пригодницька комедія братів Ні не боїться озиратися на минуле і там мати натхнення, свідомо при цьому не паразитуючи на рівні ностальгічного фетишу, чим, наприклад, зловживало недавнє «Червоне повідомлення» від Netflix. У довгій низці порівнянь і оммажів, якими повниться «Загублене місто», найчастіше фігурує знаменитий фільм вісімдесятих «Роман з каменем» та його не менш успішний сіквел «Перлина Нілу». Ці два фільми свого часу задали жанровий стандарт стрічкам, які одночасно намагаються бути і пригодницькими, і мелодраматичними, і ще не бозна-якими, не втрачаючи балансу, ритму і тривіальної концептуальності.
З погляду сучасного глядача – особливо юного часу – «Роман з каменем» і «Перлина Нілу» множать купу гендерних стереотипів і не пройшли б навіть банальний тест Бекдел. Втім, навіть із цими кліше і всюдисущою архаїкою дилогія з Майклом Дугласом і Кетлін Тернер не втратила свого кінематографічного шарму, ставши майже через 40 років одним з тих артефактів епохи «рейганоміки», про які не соромно згадувати.
Беручи на озброєння знайомий сюжет про пригоди стервозної белетристки в джунглях (вже після виходу «Роману з каменем» деякі реальні автореси любовних романів середньої якості перетворили це сюжет на субжанр), «Загублене місто» не вивертає радикально звичні гендерні кліше, але певною мірою від них відмовляється, не перетворюючись на маніфест без жодної виразної думки в кадрі або ефектного шоустоперу.
Ні, фільм братів Ні не складається із задерикуватого екшену вкупі з романтичною комедією. Проте стрічка примудряється не провисати в жодному епізоді, порожніх безглуздих сцен і величезних сценарних дірок набагато менше, аніж могло бути, а між Сандрою Баллок і Ченнінгом Татумом є горезвісна хімія, яка змушує слідкувати за їхнім квестом, який рухається всіма знайомими стежками, оскільки неминучий присмак дежа-вю глядача переслідуватиме аж до фіналу.
Але на фоні того, що зняти цікавий фільм, у якому жанрові кліше працюють як треба, а навантаження фемінізмом 4-ї хвилі та рефлексією про постколоніальні відносини не викликає роздратування, є надзавданням, «Загублене місто» робить все як треба. І це при тому, що Netflix останнім часом регулярно провалює це завдання На тлі якихось «355» або «8 подруг Оушена», що безславно провалилися, з тією ж Сандрою Баллок, «Загубленому місту» вдається бути одночасно і шалено дурним видовищем, і непоганою розвагою на один раз, і в міру вдалим коментарем нинішнього часу, де навіть self-made woman піддається критичній ревізії.
Її ж партнер по нещастю Алан глядачеві підноситься з ще більшою іронією, змушуючи згадати при цьому одну з останніх по-справжньому вдалих пригодницьких комедій кінця дев'яностих – «6 днів, 7 ночей» Айвена Райтмана, в якій Харрісон Форд де-факто грав пародію на самого себе. У такій же пародійній, часом на межі фолу, манері й існує в кадрі Ченнінг Татум, якого з одного боку регулярно піддають всій можливій об'єктивації без інтелекту, не йдучи далі за різні сексистські стереотипи. З іншого боку, Алана більшою мірою необхідно сприймати в руслі переосмислення колись нав'язливих образів «білих рятівників» різного штибу (хоч того ж Індіани Джонса), які в минулі часи не могли собі дозволити ні секунди екранних сентиментів, проявів своїх почуттів і всього того, з чого складалася їхня токсична маскулінність і внутрішнє наповнення персонажа за практично постійної зовнішньої незворушності.
Ченнінг Татум виглядає виключно вдалим кастинговим рішенням, оскільки роль Алана доповнює фільмографію актора ще одним героєм, з яким відбувається горезвісна деконструкція маскулінності, яка спостерігалася і в «Дорогому Джоні», і в «СуперМайку», і в «Клятві», і в «Мисливці на лис» врешті-решт. Деніел Редкліфф зовсім упивається ексцентрикою свого героя - мільярдера Ебігейла Ферфакса, доводячи свою акторську палітру до абсурду.
«Загублене місто» – кіно з тих, яке точно не може здивувати. Однак і всяка відсутність оригінальності насправді не є вироком картині, яка лише дозволяє на дві години забути про навколишню жахливу реальність. Чи це не той самий ескапізм, для багатьох поки що недоступний?
