ВалерійКовтун Гра самураїв: чому всім так сподобався серіал «Шьоґун»
Новини про намір каналу FX випустити нову екранізацію роман «Шьоґун» Джеймса Клавелла здивували: подібний проєкт вибивався з типової лінійки контенту цієї мережі. Ще більше здивувало, коли серіал отримав понад 9 балів на IMDB, майже 100% від критиків та 90% від глядачів на агрегаторі Rotten Tomatoes. Його почали називати новою “Грою престолів”, втім цим титулом зараз наділяють кожну якісну костюмовану драму про інтриги й боротьбу за владу.
Редакція Flashforward Magazine розбиралась, чому серіал спровокував таку хвилю захоплення, що зробило роман-першоджерело настільки унікальним та чим нова адаптація відрізняється від першої.
Про книгу
Не буде надто пафосним сказати, що роман «Шьоґун» – це золота класика історико-пригодницького жанру. Книга розповідає про початок 17 століття, коли Іспанська імперія була єдиною європейською державою, яка торгувала з Китаєм і Японією, що приносило їй просто казкові багатства. Тому й маршрут до Азії через Магелланову протоку ретельно охоронявся як державна таємниця. Однак штурману Джону Блекторну вдається його роздобути і разом з нідерландською експедицією дістатися берегів Країни висхідного сонця.
Майже одразу він опиняється у вирі місцевого переділу влади, в якій переплелись інтереси місцевих феодалів та впливового португальского лоббі єзуїтів, що просувають колоніальні інтереси своєї держави як вірою, так і золотою монетою. Саме через це події до встановлення шьоґунату Токуґави й порівнюють з «Грою престолів», яка, була заснована на британському міжусобному конфлікті – «Війні Червоної та Білої троянд».
Найцікавіше те, що історія Блекторна не є повністю вигаданою: він мав реального історичного прототипа в особі Вільяма Адамса, першого англійця, що відвідав Японію. Само собою, що такий благодатний матеріал неодноразово використовувався в художній літературі й навіть відеоіграх – рольовому екшені Nioh.
Середнє паперове видання «Шьоґуна» налічує понад 1000 сторінок, але це не якась монументальна тягомотина а-ля «Война і мір» Толстого. Роман читається дуже легко й невимушено завдяки динаміці подій, яка майже не просідає, та прекрасному зануренню в епоху, місце й менталітет мешканців батьківщини самураїв. З темою Клавелл був знайомий безпосередньо, адже в молодості воював на Тихоокеанському фронті Другої світової та на декілька років потрапив до японського табору військовополонених. Єдиним явним промахом було тиражування популярного хибного стереотипу, що в ті роки в Європі царювала повальна антисанітарія. Всього лиш майже повальна.
Як не дивно, але «Шьоґун» досі немає українського видання. Сподіваємось, що після хайпу довкола серіалу цю прикру обставину виправлять.
Про першу екранізацію
Книга стала бестселером, й перша екранізація була оперативно випущена 1980 року в форматі мінісеріалу для каналу NBC. Джеймс Клавелл і телемережа дуже хотіли отримати на головну роль Шона Коннері, але той після досвіду з «007: Живеш тільки двічі» не горів бажанням знову зніматись в Японії. Зрештою, роль отримав Річард Чемберлен, який в наших краях в основному відомий як виконавець ролі шукача пригод Алана Квотермейна чи пастора Дебрікасара з «Тих, що співають у терні».
Роль лорда Торонаги (реальний прототип Токуґава Ієясу) отримав улюбленець Акіри Куросави і найвідоміший японський актор того часу Тоширо Міфуне. В Європі та Японії його стискали до формату 3-годинного фільму й в такому вигляді випускали в прокат. Проєкт отримав схвальні відгуки від критиків і глядачів, зокрема «Еммі» й «Золотий глобус» за акторську гру й технічні знахідки.
«Шьоґун» 1980 року переважно точно слідував тексту книгу, але з одним винятком. Якщо в тексті були розділи, що давали подивитись на події очима персонажів-японців, то серіал подавав все виключно з ракурсу Джона Блекторна. І такий підхід був зрозумілий: американський глядач, на якого проєкт був розрахований, міг чути про самураїв, гейш і ніндзя, але навряд чи хотів сильно заглиблюватись у хитросплетіння японської політики й історії тих часів. Загалом, це непоганий пригодницький серіал для свого часу, який служив містком до самурайського кіно для західного глядача. Для пострадянських глядачів епохи 90-х і ранніх нульових він взагалі став першим фільмом на тему феодальної Японії.
Про нову версію
В плані подачу сюжету нова версія «Шьоґуна» нагадує серіал «Марко Поло» від Netflix. Як і за книгою, Джон Блекторн тут не є центральною фігурою, довкола якої все розкручується, а лише одною з важливих дійових осіб. Багато хронометражу приділяється лорду Тороназі та людям з його свити, що мають власні амбіції й переживання. Сценаристи навіть додали декілька епізодів з їх юності, покликаних краще розкрити характери.
Єдиним дивним рішенням сценаристів була подача Португалії як головної колоніальної імперії і ворога всіх протестантів. Так, королівство тоді було досить впливовим, але воно було в унії з Іспанією, і саме Мадридський двір грав головну скрипку в ній.
Власне, всіх японських персонажів грають актори з відповідним походженням (на цьому особисто наполіг Хіроюкі Санада) і в команді сценаристів теж було двоє японських авторів, щоб досягти максимальної автентичності й уникнути звинувачень у культурній експропріації від SJW-хунвейбінів.
Новий «Шьоґун» – це також дуже стильний серіал. Костюми, ламелярні обладунки самураїв (в першій екранізації їх майже не було), інтер’єри та екстер’єри, краєвиди, зброя, зачіски – в плані візуалу FX поки видала один з кращих серіалів року. Цього нагородного сезону його художники-постановники і костюмери явно не залишаться без пари позолочених статуеток. Тому «Шьоґуна» рекомендується дивитись строго на найбільшому доступному екрані.
З екшеном в серіалі все неоднозначно. Сцен небагато, але вони добре поставлені й відрізняються відвертістю: серіал не соромиться демонструвати, що з людським тілом може зробити меч чи навіть гармата. Псує загальне враження тільки бойовий епізод ближче до фіналу, в якому Блекторн аж надто швидко перезаряджає свій пістоль. Все ж таки це не “глок” чи “беретта”, а кремнієвий пістоль 16 століття. Шукачам відбірного фехтувального екшену ліпше звернути увагу на анімаційного «Блакитноокого самурая» від Netflix.
Порівняння «Шьоґуна» з «Грою престолів» цілком справедливе, і, на щастя, це паралель з першими сезонами, де головний акцент робився на політиці, інтригах і об’ємних характерах персонажів. Наприклад, у попередній версії дайме Ябушиге був другорядним персонажем, що виділявся лише фактурною зовнішністю. У серіалі від FX він більш харизматичний феодал, що постійно розривається між васальними зобов’язаннями перед Торонагою і цілком логічним бажанням зберегти свою шкуру в непростих умовах. Те ж саме й з персонажем Маріко Тодо: якщо в оригіналі це був переважно екзотичний любовний інтерес головного героя, то стараннями Анни Саваї героїня стала набагато більш драматичною й цікавою.
Про погане
Головна проблема нового «Шьоґуна» – нерівність. Перша половина сезону тримає дуже високу планку, однак далі починаються серйозні пробуксовування. Серіал фактично перетворюється у п’єсу, де є діалоги в двух-трьох локаціях. Глядача підводять до думки, що справа Торонаги вже програна, але й при цьому в нього є хитрий план, що дозволить всіх переграти. Власне, бажання дізнатись, який же козир в рукаві свого кімоно має персонаж Санади й виступає головним стимулом додивитись до кінця. Однак його розкриття майже гарантовано розчарує глядача, адже якогось виверту в фіналі не відбувається. Новий «Шьогун» взагалі немає якоїсь внятної кульмінації, що псує весь післясмак від серіалу. Хорошим варіантом було б показати битву при Секігахарі, що стала поворотною точкою японської історії, але її демонструють лише її наслідок.
Керівництво каналу FX вже заявило, що задумало зняти ще один сезон. Чи буде це екранізація іншого роману Клавелла «Гайджин», присвяченого добі кінця шьоґунату, чи пряме продовження як у випадку з «Людиною у високому замку» – поки невідомо.
Однак це ніяк не заперечує, що перед нами якісна історико-пригодницька драма, яка має всі шанси сподобатись навіть тим глядачам, що ніжно-ностальгічно люблять першу екранізацію з Міфуне і Чемберленом. Серіал цілком заслуговує перегляду, однак стати в один ряд з найкращими представниками жанру йому заважає не надто вдала друга половина сезону і відсутність катарсису в кінці.
