Божевілля та стиль: «Перл» Ті Веста як історія американської естетики у хоррор-форматі

Красиво, але пусто
5/10

Минулого тижня відбувся мережевий реліз фільму «Перл» – сіквелу історії Ті Веста, в якій він проводить естетичну ревізію хоррору навколо жіночих персонажів на межі нервового зриву. Автор Flashforward Magazine Артур Сумароков подивився новий фільм і детально розписав, чому за візуальним кітчем у новій стрічці немає того драйву та іронії, яка була у «Х».

1918 рік.  Тінейджерка Перл живе на фермі.  Живе нудно і не дуже благополучно.  Мріє дівчина тільки про те, як би їй скоріше вирватися з замкнутого кола навколишньої безнадії і зневіри, проте її мріям судилося здійснитися зовсім не так, як вона передбачає.

Чи має сенс створення приквелу до торішнього досить успішного фільму жахів «Х», знятого режисером Ті Вестом для студії А24?  Навряд чи, оскільки «Х» спочатку позиціонувався як метаслешер, тобто експлуатаційне кіно, яке займається деконструкцією мови експлуатації та трансгресії. Подібні кіновисловлювання – ефектні, але одноразові кейси, а тому не потребують жодних особливих доповнень і виносок, та й ще настільки поспішно.

Як ми писали у своєму огляді, «Х» – стильний і не позбавлений бравурної жорстокості фільм – був також вичерпним коментарем про владу кінематографа як такого та про його здатність ставати політичним чи соціальним стейтментом.  За фільмами жахів (принаймні в США і лише недавно в Європі) можна чітко судити про стан суспільства в той чи інший історичний період часу, особливо якщо цей період характеризується економічними кризами і війнами різного ступеня інтенсивності.  Проте стрічку «Х», на превеликий жаль, спіткала доля левової частки будь-яких успішних хоррорів – доля подальшої експлуатації, вже без будь-якої прихованої іронії чи кінематографічної сміливості. Те, що мало бути обнулено, повертається у нову точку відліку.  Однак цей новий відлік вже не таке вражає і викликає значно менше захоплення.

Ті Уеста, втім, ніхто особливо і не відносив до справжніх жанрових провокаторів, до яких, наприклад, належать Роберт Еггерс або Арі Астер, зайняті дослідженнями матерії кіно з більшою ефектністю.  Хоча спільне між ними легко вирахувати:

  • Використання прийомів «повільного кіно»
  • Вдумливий психологізм, що дозволяє створювати об'ємних, по-справжньому живих персонажів
  • Витончена стилізація під олдскул, тільки з урахуванням усієї сучасної адженди.

Причому якщо тліюче відчуття жаху Ті Вестом може ігноруватися в деяких його фільмах (як у «Х» і тепер ось у «Перл», де спалахи насильства не виглядають несподіваними та шокуючими), то витончена стилізація остаточно перетворює режисера на синефільського фетишиста, для якого форма набагато важливіша за зміст.

Чи можна у такому разі назвати режисера заручником власного концепту?  І так, і ні.  Ті Уест створює свій кіновсесвіт жаху, як свого часу класики жанру – Тоуб Хупер, Даріо Ардженто, Уес Крейвен – і це не можна не назвати похвальним ходом.  Але у розкодуванні цього авторського концепту Уест досягає лише якоїсь гротескної плакатності, витісняючи в «Перл» те, без чого просто не можна уявити експлуатаційне кіно – трансгресивність, вихід за межі дозволеного, відмову від будь яких табуйованих тем.

«Перл» – прозоре за змістом кіно, в якому жертва неминуче перетворюється на хижака.  Але всю занудну банальність цієї трансформації викуповує нюансована і гранично експресивна гра Мії Ґот, для якої роль Перл сприймається як справжній бенефіс. Для неї це кіно стало першим у кар'єрі, де актриса задіяна у головній ролі, і Ті Вест зацікавлений повніше розкрити весь потенціал актриси.

Перл – сенсоутворюючий центр кіновсесвіту Тая Веста, через призму якої постановник здійснює екскурсію для глядача не лише з історії американського хорору, а й з історії американського кіно загалом.  Ретроспекція як ключовий авторський метод постановника зумовлює надалі весь подальший процес реміфологізації американського кіно і, насамперед, його жіночих архетипів, позбавлених будь-якої суб'єктності аж до початку шістдесятих.

Кіномова базується на римуванні двох полярних один одному американських режисерів ХХ століття: Дугласа Сірка та Расса Мейєра.  Від кінематографа Сірка «Перл» отримала навмисну візуальну надмірність та естетику Technicolor технологія отримання кольорового зображення, що активно використовувалась з 30-х до 60-х років ХХ століття.

Сам Уест в нещодавньому інтерв'ю New York Times підкреслює, що стиль «Золотої доби» Голлівуду здавався більш підходящим для персонажки Перл. Від кінематографа Расса Мейєра ми маємо героїню, що знаходить свою суб'єктність шляхом радикальної перебудови навколишнього світу. Але одночасно вона психопатична маніячка, що втратила контроль над собою, а тому ще небезпечніша та більш непередбачувана.

Як Дуглас Сірк і Расс Мейєр, Ті Уест віддає перевагу жонглюванню звичними жанровими стежками, при цьому дозволяючи собі поглянути на них під іншою точкою зору.  Відбувається зміщення акцентів - в «Х» Перл, будучи неосудною кровожерливою старою каргою, викликала жах перемішаний з огидою.  Це досить типова реакція при зіткненні з абсолютно ірраціональним, егоцентричним божевіллям.  Тепер же Перл сама в центрі розповіді, а її трансформація в маніячку виглядає психологічно достовірно: героїня має хоча б якусь, але мотивацію своїх вчинків.

Якщо «Х», ностальгуючи за сімдесятими з їхнім порношиком і розквітом кривавих жахів, мав на увазі в тому числі ресентименти ХХІ століття, то «Перл», у свою чергу, йде вже давно второваною доріжкою розповіді про сходження соціально відчужених елементів суспільства в пітьму.  Є, втім, суттєвий етичний момент у сприйнятті образу Перл – вона є вигаданим персонажем, якоюсь сукупністю різних жінок на межі нервового зриву, а загальна гротескність того, що відбувається у стрічці, наближує цей фільм до чорної комедії Serial Mom Джона Вотерса.

Ті Уест уникає будь-якої романтизації своєї героїні, проте залишає місце для безлічі її інтерпретацій.  Кульмінацією стрічки можна вважати шестихвилинний монолог Перл, що оголює всю вразливість героїні, і те, що для неї насильство виглядає єдиною можливістю подолання нестерпних навколишніх обставин.  У цьому монолозі концентрується весь екзистенційний кантрі-жах, в якому перебуває Перл, яка боїться насправді одного – безглуздого існування, де вже не має ніякого значення чи живий ти або вже мертвий.

«Перл», втім, є фільмом необов'язковим для будь якого глядача, оскільки приквел виглядає дуже вторинно. Те ж місце дії – оманливо затишна ферма – є вже знайомою артикуляцією ідей про жахи патріархального суспільства і прагнення порвати з ним раз і назавжди. Це ми бачили у багатьох фільмах, найочевидніший оммаж – Vvitch Роберта Еггерса.  Те ж саме стосується й тези про те, що люди сприймають кінематограф та індустрію розваг у якості порятунку своєї особистості, забуваючи про те, що світ їх мрій про кінематограф і його реальність аж ніяк не збігаються.  Те ж відчуття, що Вест, працюючи з медіумом хоррору, прагне остаточно вийти за його рамки. Проте цього разу щось пішло не так.

Але головна проблема в іншому: у всьому цьому кольоровому гротеску з іронічними плювками у бік Кодексу Хейса за замовчуванням зник, власне, сам хоррор.  Ті Вест насичує «Перл» безліччю прямолінійних кіноцитат, але хоррор зводиться в основному до парочки не найбільш вражаючих кривавих сцен. Їх відсутність насправді ніяк не вплинула б на сам фільм, його драматургію і структуру – а, можливо, навіть зробила б кіно більш концептуальним.  Зрештою, закривавлена ​​сокира залишається просто закривавленою сокирою, як не намагайся знайти в ній метафори боротьби проти патріархату. Два чоловічі персонажі в «Перл» зведені до образів паралізованого батька та сексуально стурбованого солдата, хоча тут ще є третій чоловік – опудало в кукурудзі.  Поп-фемінізм і секс-позитивізм у «Х» все-таки був значно виразнішим і концептуально цікавішим.

Із саспенсом фільм також має суттєві проблеми.  Вест за бажанням може нагнітати тваринний жах у кадрі, вдаючись до мінімалістичних прийомів, але у «Перл» цей мінімалізм упирається в невпевнену пародію на «Психо» Альфреда Хічкока та «Що трапилося з Бебі Джейн» Роберта Олдріча.

Але чи справді варто витрачати свій час на «Перл», де свіжих ідей практично немає, якщо простіше просто переглянути того ж таки Крейвена, Ардженто чи Хічкока? Адекватної відповіді немає, бо, не дивлячись не недоліки, істерична експресія Мії Ґот таки чіпляє.  Можливо, треба дочекатися «Максін», щоб остаточно зрозуміти, чим же є ця кінотрилогія жаху від Ті Веста – ревізією жанрів чи просто їх нахабною експлуатацією.

Артур Сумароков Страница автора в интернете

Демон трасгрессивного искусства