АртурСумароков Тетраедр болю: «Безмежний басейн» Брендона Кроненберґа як нарешті оригінальне кіно на тему «eat the rich»
14 лютого на кількох стрімінгових платформах (Amazon Prime, Vudu) з'явився новий сатиричний триллер Брендона Кроненберга «Безмежний басейн». Редакція Flashforward Magazine подивилася картину і розповідає, як режисер зняв справжнісінький шокер на актуальну тему привілейованості та дійсно вийшов із тіні батька.
Джеймс Фостер — невдаха-письменник у пошуках натхнення для свого другого роману — відпочиває разом із дружиною Ем на закритому курорті в якійсь умовній балканській країні під назвою Ла Толка. Відпочинок міг би стати зразково похмурим, якби не випадкове знайомство з іншою парою — акторкою Ґабі та її чоловіком, архітектором Албаном. Досить скоро Джеймс дізнається, що, по-перше, Ґабі є фанаткою його дебютного роману, а по-друге, вона відкриває для нудьгуючого белетриста все таємне життя у країні, де можна чинити все — якщо є постійна індульгенція у вигляді грошей і впливу.
«Білий лотос» зустрічає «Хостел»? «Кумедні ігри» у тандемі з «Автокатастрофою»? «Безмежний басейн» Брендона Кроненберга, безумовно, відкритий до безлічі потенційних інтерпретацій свого сюжету, однак насамперед цей по-хорошому несамовитий фільм вдало вбудовується в загальний сучасний тренд критики людей із привілеями. Головна його відмінність від інших — його історія реально працює.
Стрічка куди більш самоіроїчна, аніж може здатися спершу. Наприкінці минулого року тривалу суспільну дискусію викликала стаття Vulture про nepo babies — дітей привілейованих батьків, завдяки яким перші мають більше можливостей для старту в шоу-бізнесі. У непотизмі немає насправді нічого поганого, проте навряд чи це зупиняє деяких журналістів і громадських діячів, для яких чужі привілеї як кістка в горлі.
У контексті цієї дискусії в країнах першого світу «Безмежний басейн» має вигляд ауторефлексії на тему, хто такі nepo babies як самостійні творчі одиниці. Безумовно, за основною трійцею, що формують смисловий кістяк картини, тягнеться довгий шлейф їхніх батьків або прямих родичів:
- Брендон Кроненберг - син Девіда Кроненберга, який до свого третього повнометражного фільму нарешті розігнався не на жарт, видавши грандіозне (без жартів) трансгресивне кіно, яке абсолютно не боїться бути максимально дискомфортним для глядачів; ʼ
- Александр Скарсгард із кожною новою своєю роллю доводить, що він схильний братися за найризикованіші проєкти не менше, ніж його знаменитий батько Стеллан;
- Міа Ґот, нарешті, яка з юних років була присутня на знімальних майданчиках, буквально за рік перетворилася на найефектнішу «королеву крику» сучасності.
«Безмежний басейн» відповідає на дискусію про nepo babies ще більш дискусійними питаннями. До якого ступеня дегуманізації можуть довести власні привілеї? Що гірше: бути білою багатою людиною, яка безкарно чинить будь-які злочини, або бідним із країни третього світу, який часто завжди приречений бути жертвою, прислугою або просто безтілесною тінню?
Характерно, як із фільму в фільм Брендон Кроненберг тягне свою улюблену тему втрати суб'єктності. У дебютній картині «Антивірус» 2012 року йшлося про той ступінь фанатської захопленості особистостями кумирів, коли вона буквально ставала невиліковною патологією. У «Поневолювачі» 2020 року втрата власної суб'єктності була надзвичайно екстремальним досвідом у суспільстві майбутнього з його унормованим насильством та мімікрією буденності. У «Безмежному басейні» 2023 року втрата суб'єктності супроводжується клонуванням суб'єкта, тільки з неодмінною умовою — клон від початку приречений на насильницьку смерть. Зі свого боку оригінал до кінця не усвідомлює, що з кожною смертю нового клона він сам позбавляється частини самого себе, неминуче перетворюючись на порожню оболонку, яку можна з легкістю заповнити як невимовними задоволеннями, так і садистськими стражданнями.
Брендон Кроненберг ніби спеціально поміщає своїх героїв у простір неіснуючої країни, у такий спосіб знімаючи з себе відповідальність за будь-які звинувачення в колоніальній оптиці та расизмі. Це, однак, анітрохи не скасовує ідеологічної схожості «Нескінченного басейну» з «Хостелом». Але там де Елай Рот діяв грубо і максимально декоративно, схематично спрощуючи наратив свого фільму і зводячи критику капіталізму середини нульових лише до інструментарію тупого насильства (багатий = убивця), Брендон Кроненберг діє по-іншому.
Він вважає за краще детально розкривати мотивації своїх персонажів, у кожному відкриваючи нові грані їхнього персонального внутрішнього пекла. Той самий Джеймс спочатку має досить бляклий вигляд, а після допиту в поліцейській дільниці і зовсім жалюгідний. Зламати його морально виявилося дуже просто, адже Джеймс завжди жив у надто комфортних умовах, без яких він виявився нездатним до таких життєвих досвідів. Але тільки після того, як Джеймсу вдається уникнути покарання за ненавмисно скоєний ним злочин, він поступово входить у смак, остаточно знімаючи з себе всі існуючі морально-етичні бар'єри.
Ґабі — персонаж куди більш зловісний і дикий. Помітно як Кроненберг використовує класичні тропи Femme Fatale, для акторського втілення яких Міа Гот знаходить несподівані, часто гротескні фарби.
Її Ґабі - це образ жінки, яка усвідомлює свою владу (нехай і на обмеженій території) і вміє цією владою користуватися. Режисер загалом не боїться вдаватися до бульварного фрейдизму в найубивчіших сценах фільму, пов'язаних із Ґабі: мова як несподіваний хенджоб Джеймсу, так і годування його грудьми. Ґабі не хоче бути просто дружиною, коханкою, фанаткою, актрисою, соціопаткою, зрештою. Для неї важливо перекручувати такі усталені соціальні ролі, як мати або подруга, причому перекручувати по максимуму, виходячи не просто за рамки, а руйнуючи ці рамки дощенту.
Французький філософ Рене Жирар у своїй книжці «Я бачу Сатану, що падає, як блискавка» писав:
«Ритуалізація вбивства є першою і найфундаментальнішою інституцією, матір'ю всіх інших інституцій, вирішальним моментом у винайденні людської культури».
На Ла Толка ритуалізація (та ініціація, відповідно) присутня в усьому — від сніданку до смертної кари. Це формує її суспільство, і тут цікаво, як ці вигадані реалії неіснуючої держави лягають на конкретні реалії багатьох реальних країн Східної Європи і Балкан. Ми як ніхто знаємо, що для деяких дотепер є чимось нормальним культ особистості та цілковитий політичний інфантилізм. Саме в таких державах злочини легко можуть бути приховані, адже жертви часто не мають навіть тієї крихітної частки суб'єктності, яка є у злочинців. Саме до цих держав підходять слова Гегеля з його «Феноменології духу»:
«Відносно тих, хто залишається рабами, не чиниться жодної абсолютної несправедливості; бо хто не має мужності ризикнути життям для досягнення своєї свободи, той заслуговує бути рабом, і, навпаки, якщо якийсь народ не лише уявлятиме, що він бажає бути вільним, а й справді матиме енергійну волю до свободи, то жодне людське насильство не зможе втримати його в рабстві як у стані суто пасивної керованості».
Злочинна так чи інакше сама держава, якою керують ті, хто не має до неї жодного стосунку. Розмірковуючи про мерзенні розваги білих привілейованих не-європейців, Брендон Кроненберг однаково скептично ставиться і до «місцевих», які дозволяють так із собою чинити. Точка кипіння в умовній Ла Толці неминуче станеться, коли цей закритий курорт VIP-класу буде просто знесено до біса, і настане там новий порядок. І далеко не факт, що він буде кращим за попередній.
