Причина такого успіху вже у першій сцені «Дороги гніву», вимірювання тиску після якої зробило б нещасними багатьох кардіологів. Темпоритм історії, постійна зміна частоти кадрів – все це викликало у глядача почуття, наче йому поставили крапельницю з енергетиком і з усієї сили здавили пакет з рідиною для максимальної подачі по венах. Куля в голову, ніж у спину, намотати кишки на колеса, спалити живцем! Good old ultraviolence.
Простіше кажучи, «Дорога гніву» – ідеальний постапокаліптичний бойовик. Дві години були зав’язку накачені адреналіном, тестостероном та божевіллям, причому погоні (а це десь 70% хронометражу) були виконані без хромакея, а на справжніх кастомних авто. Жодної пустої сцени, жодних довгих монологів – фільм нісся на дикій швидкості, після якої вихід з кінотеатру проходив наче у слоу-мо.
Культ швидкості сторітерінгу – це головна фішка Джорджа Міллера. Нам на льоту показали візуально оновлений та максимально яскравий світ Пустки – і після перших емоцій від перегляду багатьом хотілося поринути у нього глибоко. Дізнатися деталі, зрозуміти, як усе влаштовано, розширити його.
Саме цю роль виконує «Фуріоза» – фільм яскравий, вдалий, але абсолютно не обов’язковий, і ось чому.
Жарт, розказаний двічі
«Дорога люті» багато в чому була історією не про Макса Рокатанскі, а про воїтельку Фуріозу та її план помсти довжиною у пів життя. Ліва рука Несмертного Джо вловили іронію? стала одним з найвдаліших образів сильних жінок у кіно і встигла розкрилася як персонаж. Власне, саме тому багато кінокритиків вважають її справжнім протагоністом фільму, а Макса – всього лише культовим, але перехідним персонажем для transition of power. Нова «Фуріоза» переповідає ту ж історію, тільки не у вигляді кислотного концентрату, а безпечного порційного напою.
Замінник Шаленого Макса на місці Фуріози
Йдеться, звісно, про Преторіанця Джека. Його екіп максимально нагадує костюм Мела Гібсона і Тома Харді, він багато мовчить, найкращий воїн дороги, намагається викинути Фуріозу з тягача, однак не є жорстокою оскотиненою подобою людини. Бляха, в нього навіть є обріз двостволки!
Словом, всі елементи на місці, тільки тепер Джек вчить Фуріозу дорожнім війнам, а не навпаки. Зіграти коротку, але яскраву роль Медмаксозамміника доручили дуже талановитому, але маловідомому в нас британцю Тому Берку – але, на жаль, йому не дали реалізувати потенціал ані союзника,а ні любовного інтересу героїні. Але головна іронія в тому, що Джек – справжнє серце фільму – все ще потрібний історії, яка начебто будувалася навколо Фуріози.
Зеркальний сюжет
«Фуріоза» працює як антипод «Дороги люті» на багатьох рівнях. Якщо Fury Road це одна дика поїздочка на пару днів, то «Фуріоза» це заїзд довжиною в життя, від матріархальної колиски дитинства до могили дорослості у Цитаделі.
Якщо фільм 2015 року складав історію світу Mad Max зі старих і нових мініатюр, то кожна сцена «Фуріози» – це «Дорога люті» в мініатюрі. Не епічна погоня, а безліч маленьких копій оригіналу в мініатюрі. Однак на добре знайомій глядачу дорозі гніву складно здивувати повторенням трюків, навіть показаними з інших ракурсів.
І це стосується не тільки візуалу. Одного погляду на антагоністів достатньо, аби зрозуміти різницю: Несмертний Джо був усособленням раціональної, а тому небезпечної диктатури мовчання, а Дементуса, навпаки, зробили харизматом з ораторськими талантами, але без здібностей управлінця. Цей образ складніший, а тому, якби його довірили дійсно хорошому актору, а не Крісу Хемсворту, то його love-hate-daddy-issues стосунки з Фуріосою набули б нової глибини.
І ось тут починається головна проблема. Джордж Міллер захотів загнати майже тактильний світ іржавого важкого металу в рамки канонів лінійної драматургії. Дати глядачу можливість повільно оглянути Пустку, але в цьому ж режисер пішов проти власної концепції – бо окрім швидкості та динаміки в ній нічого немає. На те вона й Пустка.
Сюжет в рамках «культу швидкості» Міллера не рудиментарний, однак подається яскравими широкими мазками. Гучними тезами, а не довгими поясненнями (як-от ця рецензія, наприклад).
Найкраще це зрозуміло саме на прикладі Фуріози. Режисер вирішив максимально деталізувати те, що «Дорога люті» показала вдалим лаконічним уривком: юність Фуріози, міф про Зелену землю та оазу з водою, квітучими персиками та матріархатом. У цьому був основний шарм – земля настільки гарна, що не можу бути правдою поруч з містами мародерів, ґвалтівників чи канібалів, через які дують гарячі піщано-оранжеві вітри Пустки. Через все це деякі сцени перетворюються у нав’язливе повторення: череп/шолом на межі екрану, загибель близьких, полон, спроба втечі.
Екшен-сцени поставлені майстерно. Так, вони вже не викликають ті емоції, які були 10 років тому, адже вони дуже схожі, але це все ще одні з найкращих сцен бійні, які можна згадати. Ба більше – частина з них доповнена майже анімешною епічністю та гіперболізацією (чого вартий лише велетенський чорний повітряний змій), від чого виникає думка, що десь там постарався давній друг Міллера та головний геній ігробуду Хідео Коджіма.
Вплив епічного аніме відчувається в основних емоційних сценах. Наприклад, епізод зі стратою матері Фуріози візуально посилається і «300 спартанців» Зака Снайдера, і на аніме «Берсерк» .
Та й сама «Фуріоза» спочатку задумувалася як аніме, над яким працював дизайнер Neon Genesis Evangelion Махіро Маеда. Тому так, біблійські референси з хрестом у вогні існують не просто так.
Проте майже всі недоліки «Фуріози» помітні лише якщо тримати у голові практично геніальну «Дорогу люті» – стрічку з мінімумом умовностей і максимумом лору, без історії в сценарії, зате з історією в дії. Без них «Фуріоза» є дуже потужним та обов'язковим до перегляду літнім блокбастером.
Однак Джордж Міллер і двигун його світу працюють на максимумі потужностей саме в описаних вище умовах. Коли ж він додав у свій бензак багато присадок традиційного кіно, «Фуріоза» починає здавати. Але його запах все ж змушує сказати «what a day, what a lovely day».
МаксимСорокин 
