fbpx

Бунт тіла: «Злочини майбутнього» Девіда Кроненберга як найкраща екскурсія у боді-хоррор

Останнє слово
7/10

Минулого тижня відбувся мережевий реліз одного з найбільших фестивальних хітів цього року – боді-хоррору «Злочини майбутнього» від творця цього жанру Девіда Кроненберга. Редакція Flashforward Magazine, звісно, не могла його пропустити. Революції у жанрі не вийшло, але ми все ж розповімо, чому нова робота Кроненберга все ж найкраще розкриває суть жанру – і точно робить це краще, аніж «Титан». 

Перформансист Сол Тенсер, який працює в парі зі своєю коханою Капріс, перебуває в глибокій екзистенційній кризі: на потіху публіці він продовжує диким чином взаємодіяти зі своїм тілом.  Уточнення: Сол і Капріс живуть у недалекому майбутньому, де стало можливим вирощувати на заміну нові людські органи. Солу, однак, хочеться все гостріших відчуттів. Але вийти за межу можливого у світі, де вже немає нічого неможливого, постійного та нормального – погана ідея.

Перерва в кар'єрі Девіда Кроненберга, що тривала  цілих вісім років, нарешті перервалася. «Злочини майбутнього» - класичне «поверення до витоків»: сама назва і навіть скелет нарративу перегукуються з його середньометражним фільмом 1970 року.  У «Злочинах майбутнього» сімдесятих років Кроненберг лише намацував ґрунт боді-хорору, але ще остаточно не впадав у естетику мінливої ​​тілесності.

Але щось спільне між фільмами все ж є. В першу чергу це головні герої, для яких пошук трансгресивного досвіду стає у тому чи іншому вигляді сенсом життя.  І в цьому плані Едріан Руж, дерматолог-психопат 1970-го, успадковує депресивного перформансиста Сола з фільму 2022-го. Саме в останньому Кроненберг через призму фатальної трансформації тіла говорить – до речі, уперше у своїй фільмографії – про специфіку сучасного мистецтва,  побудованого на увазі до тілесності, розвитку суб'єктності та сприйнятті будь-якої нової оптики як такої.

Останнім фільмом Кроненберга до його тривалої перерви була чорнушна сатирична драма «Зоряна карта». Екранізація однойменного автобіографічного роману Брюса Вагнера відверто висміювала голлівудський істеблішмент – і, враховуючи таку перерву, когось з продюсерів це точно зачепило.

Згадали ми його не просто так: «Злочини майбутнього», де Кроненберг повернувся до теми тілесного жаху, насправді виявляються ідейно близькими не до «Скаженої», «Виводку» або «Мухи», а саме до «Зоряної карти» або «Автокатастрофи» з їхнім поглядом навиворіть на ком'юніті, об'єднані як потягом до слави, так і суто фатальним  потягом до нових відчуттів.

Цей потяг виражається не лише на рівні емоцій, а й досвіду чутливого, контактного і найчастіше фізіологічно мерзенного, швидше на сексуальному рівні.  Нерідко ці ком'юніті на якомусь етапі свого існування починають у буквальному сенсі пожирати самі себе і всіх навколо, і Сол Тенсер - найяскравіша ілюстрація цієї думки. На рівні ідей та їх реалізації Тенсер – лінивий і креативно нікчемний сучасний художник, який у своїй творчій  еволюції недалеко пішов від безлічі різних експлуататорів гарячих і трендових тем, чи це війна чи гендерно обумовлене насильство.

Звичайно, індустрія кіно і світ сучасного мистецтва – надто легкі цілі для критичного погляду, і Кроненберг ні в «Зоряній карті», ні в «Злочинах майбутнього» не приховує, що працює з вторсировиною. Тим не менш, він ставить чи не найважливіше питання сучасного мистецтва: а що, якщо використання тіла як об'єкта в сучасному мистецтві занадто переоцінене?

Тенсер застряг на одному рівні своєї репрезентації, і навіть не має виразно зартиктульованих бажань змінити дискурс.  Людське тіло це, зрештою, постійно відтворюваний культурний конструкт, одночасно об'єкт і суб'єкт. І на прикладі Сола Тенсера та його взаємин з самим собою, а також з Капріс і Тімлін (саме з вуст героїні Крістен Стюарт глядач чує сакраментальне «хірургія – новий секс») Кроненберг продукує весь масив внутрішнього і зовнішнього конфліктів, які притаманні Тенсеру.

Його тіло виявляється не рівним його розуму, а запропонувати якийсь консенсус – яким би він не був у тутешніх сюрреалістичних та фізіологічних обставинах – Сол не в змозі. Тим часом суспільство починають роздирати куди більш лякаючі конфлікти, де основою всього стає протиставлення старої і нової людини. Людей, для яких і так умовні норми зрушили в бік ще більшої трансгресії, нехай і вираженої в поїданні пластику. А там вже чутні гучні дзвони громадянської війни.

Втім, Сол Тенсер як діяч сучасного мистецтва, що цілком відбувся, у якого є купа привілеїв і практично повна свобода самовираження, загнав себе як у моральну, так і фізичну безвихідь.  Він де-факто пересичений усім, але у своєму прагненні пізнати себе на тілесному рівні ще глибше і сильніше перетворюється на по-справжньому одержиму людину. І найгірше те, що одержимий Сол виключно самим собою і своєю політикою тіла, яка й так спочатку була для нього суто тоталітарною.

«Злочини майбутнього» дуже зрозуміло постулюють, що мало відвоювати собі своє право розпоряджатися тілом – треба ще вміти не стати для себе диктатором, навіть у постнуклеарному суспільстві, що представлений на екрані у всій фізіологічній надмірності.  Особливо якщо враховувати, що смерть у фільмі це все ще існуюча категорія буття.

Кроненберг, з одного боку, намагається оскаржити думку про те, що будь-який тактильний розтин та розчленування тіла є фактом деструктивним по відношенню до крихкої природи тіла і плоті. Але з іншого боку режисер не порушує домінуючу норму існування людини як смертної істоти, для якої будь-який вхід у вічність може дарувати лише мистецтво.  Можливість швидко регенерувати частини тіла зовсім не означає шлях до безсмертя, як і постійні хірургічні маніпуляції, які розширили спектр сексуальних практик, не зроблять його щасливим.

Так, режисер цього раз не сказав нічого нового. «Злочини майбутнього» не стверджують нічого нового у боді-хоррорі, не роблять революцію Але при цьому це найкраща ревізія жанру і найбільш влучне висловлювання на тему, а не просте паразитування, як минулорічний «Титан» Жюлі Дюкорно.

Кроненберг здається диким песимістом в оцінці того, як людина реагує на нові реалії, що стосуються особистої репрезентації на рівні тіла.  Якщо вірити йому, то навіть найпрогресивніші кола легко можуть бути загнані в кут, особливо якщо їм нема чого запропонувати новому поколінню.  І Сол Тенсер зрештою починає виглядати як малохольний мазохіст, якому важливіше виростити в собі комплекс мученика.  Але цього занадто мало для тієї реальності та його оточення, що бачать лише себе в навколишньому світі, але не навколишній світ у самих собі.

Артур Сумароков Страница автора в интернете

Демон трасгрессивного искусства