«Громадянська війна» Алекса Гарленда як пророцтво, пересторога і сатира для США

11 квітня у прокат вийшов, певно, найгучніший фільм цього року - політичний бойовик Алекса Гарленда «Громадянська війна». Після дуже великої перерви редакція Flashforward Magazine намагається повернутися до роботи з аналізом стрічки, яка очікувано підняла хвилю полеміки в США. Чому словосполучення «громадянська війна» майже заборонене в українському та російському дискурсі та чим історія може зацікавити суспільство, яке більше двох років переживає екзистенційну війну на виживання – читайте далі.

Пророцтво

Недалеке американське майбутнє, в якому вирує нова Громадянська війна через те що одного разу президент США вирішив узурпувати владу на третій термін. Журналістка Лі разом зі своїм колегою Джоелом відправляється у подорож до Вашингтону, щоб встигнути взяти інтерв'ю у поки що живого президента, але у воюючій країні це виявиться геть не легкою справою.

«Громадянська війна» малює відносно жахливу (порівняно з повномасштабною війною в Україні, звісно) картину того, до чого може призвести подальша радикалізація нинішніх тенденцій американського суспільства.

Про які тендеції ж говорить Гарленд?

Зростаюча політична поляризація: Два табори стають дедалі більш ворожими один до одного, не бажаючи йти на компроміс або розуміти інші погляди. Ця поляризація по флангам «правий»/»лівий» (республіканці проти демократів, авдиторія Тейлор Свіфт проти авдиторії Моргана Воллена) призводить до глибокої недовіри та ворожнечі, створюючи сприятливе середовище для насильства усіх проти усіх. Потрібен лише якійсь тригер.One single spark to start the flame.

Озброєння населення: Лояльне збройове законодавство завдяки другій поправці Конституції США робить спалах насильства більш імовірним та руйнівним, особливо у тих штатах, які перебувають у стані сталої економічної кризи та стикаються з навалою мігрантів з Мексики, Куби чи то пак арабських країн. У фільмі зображується, як озброєні сторони конфлікту з обох сторін завдають жахливих руйнувань і жертв, хоча саме про політичний аспект війни Гарленд скромно замовчує, мабуть, вважаючи що і так усе зрозуміло, зважаючи на час виходу фільму. Це все дуже нагадує вихід сиквелу «Бората», тільки замість несмішних жартів та відкритого демократичного лоббі ми маємо вбивства, жорстокість та ненависть.

Недовіра до урядових інституцій: У фільмі зображується уряд, який стає все більш авторитарним, та президент-узурпатор, що врешті-решт призводить до втрати довіри з боку населення. Ця недовіра робить людей більш сприйнятливими до екстремістських груп та ідеологій, які обіцяють порядок і безпеку, навіть ціною великих жертв.

Пересторога

Ці фактори вже присутні в американському суспільстві, і «Громадянська війна» слугує жорстоким нагадуванням про те, до чого вони потенційно можуть призвести не через 50 чи 100 років, а зовсім скоро. Майже зараз. Фільм змушує винести думки про «священну війну» та «консервативну революцію» альтрайтів з площини маргінесу і серйозно задуматися: а чи дійсно США знаходяться на роздоріжжі, де один вибір може призвести до тотального суспільного роз'єднання та насильства.

Втім, не виходячи за межі простого політичного коментаря, Гарленд як людина зі сторони також робить гострі соціальні зауваження про американське суспільство. Він досліджує розпад соціальної тканини та втрати спільної ідентичності, тим паче що фільм слідує великій традиції американського роуд-муві. «Громадянська війна» показує суспільство, де люди дедалі більше віддаляються один від одного. Спільні інституції – релігія, suburban neighborhood стиль життя та громадське самоуправління – послаблюються, що робить людей більш сприйнятливими до екстремістських ідеологій та вищезгаданої поляризації суспільства.

Періодично історія зловживає як відверто лобовим символізмом, так і гротеском на межі здорового глузду, особливо в третьому акті, де стрічка заходить кудись зовсім на територію бойовиків класу В з Джерардом Батлером. І, здається, з боку Гарленда це виглядає як несвідомий хід, бо режисер – і це стає зрозуміло саме у сценах екшену – страшенно боїться бути радикальним та жорстким до своїх глядачів.

Хоча радикалізм у цьому випадку є не фантастикою, а майже чистою документалістикою. Починаючи з 2016 року, поляризація в американському суспільстві проявляється в різних формах і за багатьма вимірами. Це і судові процеси щодо імпічменту Трампа (2019 і 2021 роки), що продемонстрували різкі розбіжності, причому більшість республіканців і демократів рішуче протистояли поглядам один одного.

До цього треба додати суперечливий характер виборів, заяви про їх фальсифікацію (незважаючи на відсутність доказів, як показали численні суди та перерахунки голосів), а також революційний акціонізм в Капітолії 6 січня. Все це продемонструвало надзвичайний політичний розкол. Зверху накладається «повільна бомба» США у вигляді значної мобілізації навколо расової справедливості після ВLM. Це супроводжувалося зустрічними рухами та дебатами щодо ролі поліції, системного расизму та історичних пам'ятників. Гарленд жодним чином не підкреслює цей історичний контекст, але всередині США стрічка зчитується цілком зрозуміло, стаючи такою собі варіацією культової «Дзети» Коста Гавраса.

Сатира

«Громадянська війна» ставить питання про те, що означає бути американцем. Американська мрія, колись потужний об'єднуючий фактор, здається розбитою вщент, бо вона виявилася ефективною ціллю тільки для білих. Люди більше зосереджені на своїй груповій належності, ніж на спільній національній ідентичності. Найбільш яскравою ілюстрацією цього служить епізод з героєм Джессі Племонса, для якого важливим є лише одне питання: «Який ти американець». Саме тут фільм починає поступово мати риси сатири, хоча ця інтенція здається найбільш лінивою, бо під масований обстріл режисера попадають найбільш очевидні персонажі, списані з MAGA, QANON, Boogaloo Bois та інших представників радикальних сил, але от ліберальні сили режисером взагалі не критикуються, хоча зрозуміло що з обох боків є ті, хто заслуговує бути показаним у найменш виграшному вигляді.

«Громадянську війну» Алекса Гарленда важко назвати по-справжньому поганим фільмом, врешті-решт, це доволі типове сучасне політичне кіно, яке дуже хоче говорити з глядачами по-дорослому. Однак ця важлива розмова чомусь відбувається з деякою самоцензурою, яка так чи інакше пом'якшує усі необхідні акценти в стрічці. І таке бажання сильно контрастує з важливою думкою режисера у фільмі – якщо хочеш, аби тебе почула екзальтована людина, то треба навчитися говорити голосніше.

Артур Сумароков Страница автора в интернете

Демон трасгрессивного искусства