Найкращі серіали 2022 року за версією редакції Flashforward Magazine

Будь-який серіал Тейлора Шерідана завжди є подією для тих, хто цінує його специфічний сеттинг: кримінальні екшени, події яких відбуваються в американській провінції. Після «трилогії фронтиру» Шерідан запустив для Paramount+ дуже успішний «Єллоустоун», який отримав аж два спін-оффи. Але шоураннер не зупинився на цьому. Шерідан створив «Короля Талси» – теж неовестерн, проте з більш традиційним для американського кіно мафіозним колоритом.

У багатьох були сумніви щодо спроможності підстаркуватого Сільвестра Сталлоне зіграти хоч і схематичну, проте непросту драматичну роль мафіозі після відсидки і з поламаним життям. Людини,яка застрягла у минулому і намагається звикнути до шаленого темпу сучасності. Що ж, цим «багатьом» не пощастило: «Король Талси» прекрасно балансує між ультранасиллям, сімейною (у всіх сенсах) драмою та ситуативним гумором та багато  у в чому викликає флешбеки з «Банші» – у найкращому сенсі.

Вперше у нашому топі аніме, і це відбулося з двох причин. По-перше, ми більше не запускаємо окремий текст про аніме, адже це був персональний проект людини, чия експертність у жанрі була винятковою. По-друге, за багато років ми не бачили настільки сінефільського аніме, у якому якість референсів не нижча на рівень сторітелінгу.

Мова, звісно ж, про «Людину-бензопилу» – новий хіт студії Mappa, який не тільки точно екранізує однойменну манґу, а ще й робить вражаючу роботу зі сценарієм. Авторам вдалося перетворити абсолютно типовий для жанру сюжетний троп про протагоніста-спермотоксикозника з проблемами дорослішання та загрозу світу на історію, яка цікава будь-якій аудиторії. Крім того, заставка серіалу є одним з найкращих інтро для серіалів, які виходили за останні п’ять років.

Одразу після анонсу серіал про Кассіана Андора був аутсайдером глядацьких очікувань: коли поряд з тобою «Мандалорець», історія про другорядного ноунейм-героя з Rogue One здавалася нікому не потрібним активом Disney+.

Нюанс був лише в одному: Rogue One є чи не найкращим фільмом всієї серії Star Wars, а шоураннером серіалу став Тоні Ґілрой, який відповідав за цей фільм. Після того, як до серіалу доєднався Стеллан Скарсґард і всі побачили перший трейлер, стало зрозуміло, що перед нами щось серйозне.

Уявлення про те, наскільки це серйозно, склалося вже з першої серії. Як і Rogue One, «Андор» дає всесвіту «Зоряних воєн» те, чого йому не вистачає: логіки, реалізму та «дорослої» перспективи подій. 

Тепер Імперія – не опереточне зло з дитячих казок, а цілком реальний тоталітарний режим із системою трудових таборів, тортурами та позасудовими розправами. Якщо у вас колись були питання, звідки Повстанці беруть гроші чи як працює розвідка – ви знайдете відповіді на них. 

Ще з першого сезону «Білий лотос» перебуває у центрі уваги західної преси у якості одного з основних сатир на західне суспільство пізнього капіталізму. Однак якщо першому сезону не вистачало глибини та кінематографічної винахідливості ( а в деяких персонажах він нагадував твіттер-треди екзальтованих американських лівих), то другий врахував ці помилки.

Зміна локації на Італію та оновлення акторського касту місцевими зірками ТБ дозволило не тільки дати необхідний фокус на колорит, а й зробити більшість персонажів-архетипів більш глибокими, цікавими та безпосередніми. В результаті ми отримали суміш американських соціальних коментарів та візуально-музичного шику Паоло Соррентіно.

Гнітючий, жорстокий, амбівалентний, суперечливий – всі ці епітети підходять до одного з найгучніших тру-крайм серіалів сезону.

З суто приватного людського досвіду нерідко виростає щось універсальне, узагальнююче, і «Монстр: Історія Джеффрі Дамера», не перестаючи бути натуралістичним тру-краймом, має інші акценти. З історії одного з найогидніших серійних вбивць Америки серіал перетворюється в цілісне песимістичне висловлювання про системні расизм та гомофобію в конкретну епоху. Горезвісна «адженда» вшита гранично акуратно в полотно серіалу, який переходить від трансгресивного фільму жахів до психологічної та кримінальної драми з максимальною тонкістю. До того ж «Дамер» став справжнім акторським бенефісом Евана Пітерса, для якого роль Джеффрі Дамера зараз є найкращою в його кар'єрі.

Південнокорейський міні-серіал «Ми всі мертві», безперечно, не претендує на те закриття всіх гештальтів зомбі-жанру, до якого він належить. Однак  він нарешті повертає цьому жанру його безкомпромісну жорстокість, не забуваючи про те, що зомбі з часів Джорджа Ромеро це ще й зручна соціальна метафора. Проста і зрозуміла політична конструкція, на яку легко нанизуються універсальні проблеми.

За товстим шаром насильства «Ми всі мертві» ховає потужну інституційну критику системи освіти та булінгу, і того, як вона легко трансформує неповнолітніх в куди більш небезпечних зомбі, ніж істот зі спрагою до людської плоті. Звісно, в серіалі знайшлося немало місця для досить типової для південнокорейських дорам мелодраматичності, яка дещо знижує рівень жаху. Але, тим не менш, «Ми всі мертві» вдало працює з багатьма жанровими кліше, створюючи цікаву сюжетну конструкцію, фінал якої важко передбачити.

Із завершенням чергової серії фільмів про Джеймса Бонда, що з кожним новим фільмом ще глибше занурювалась в банальність, багатьом здавалося, що тема британського шпигунства себе остаточно вичерпала. Але, якщо взяти концепцію 007, але прибрати гаджети та супергеройські стереотипи, може вийти досить цікавий та реалістичний шпигунський детектив, якого так давно не вдавалось подивитись. Аутсайдери з окремого відділу МІ5 Slough House напрочуд вдало розповідають свої історії подвійного життя, розслідуючи справи – то британських праворадикалів, то росіян-КДБістів, до яких ніколи не можна додати «колишні».

Однак Slow Horses роблять це без бравади, з скептичним ставленням до влади, з помилками та гіркотою, але ж і людяністю. І шпигунська реальність виявляється не такою фантастичною, як може здаватись, залежною від інтуіції і безумства набагато більше, ніж від фінансів і технологій. Перед нами історія Бонда на пенсії, покараного проживанням в дешевій квартирі та роботі у старому офісі на околиці Лондона. А ще це серіал про команду, тому зради і смерті глядач може пережити емоційно, занурюючись у світ на екрані.

Серіал «Розділення» впав нам на голову раптово і неочікувано. Але як майже геніальні Tales from the Loop, шоу вводить нас у світ загадок, корпоративного всесилля, травмованих людей і драм їх життя, а саме головне - фантастики, що відчувається більш справжньою ніж деяка документалістика.

«Розділення» – це той тип наукової-фантастики з ламповим освітленням та ретро-дизайном, якого нам не вистачало. Але, не дивлячись на ретрофутуризм, серіал піднімає багато сучасних питань та кидає виклик нашому розумінню своєї ідентичності, ролі горюваня, свободи, релігії, політики, життєвого покликання та сприйняття часу і простору.

Серіалу вдається не перетворити на банальність досить загальні філософські питання про життя та світ. Крім критики руйнування work-life балансу в ІТ-компаніях, шоу чудово спіймало контекст відчуження людей та втрати контролю над свободою пересування і навіть своїм тілом, що переживав світ в останні роки пандемії та локдаунів (а в Україні ці теми заграли новими фарбами в контексті повномасштабного вторгнення російської федерації). 

Після шаленого успіху і не менш епічного занепаду «Гри престолів» було багато переживань щодо чергової адаптації твору Джорджа Мартіна. Але перший сезон «Дому дракона» показав, що перед нами не просто намагання експлаутувати популярний всесвіт, а повноцінний політико-драматичний твір, що здатен відтворити образи середньовічної боротьби за владу краще, ніж деякі історичні серіали.

Серіал тонко балансує між особистісним і загальним, камерним та масштабним. Хоча, звичайно, «Дім дракона» – це саме про «дім», і тому інтер’єрів ми бачимо багато, хоч і самих драконів не доводиться чекати кілька сезонів. Серіалу вдається більш послідовно розвивати персонажів та конфлікти, бо ж їх менше, а історія основана на завершеному творі, що не потребує швидких і не пропрацьованих сюжетних рішень. Те, що світ вже вибудуваний, допомагає шоураннерам концентрувати увагу не на знайомство з ним, а на розвиток тем. 

Хоча шоу не ідеальне і  багато хто критикував його часові стрибки та кастингові зміни посеред сезону, у ньому відчувається масштаб, повага до канону та увага до деталей. Маємо надію що ці деталі не будуть забуті, а всі «рушниці» не повішені для краси, а чекають свого часу.

Один з найбільш помітних німецьких original-проектів Netflix минулого року, який так і напрошується на порівняння з британським хітом «Вбиваючи Єву». Головна героїня – ексцентрична кілерка на службі штазі Клео Штрауб після чергового успішного завдання замість ордену та відпустки в Болгарії потрапляє за ґрати. Через декілька років Берлінський мур благополучне падає, і Клео виходить з сильним бажанням дізнатись, хто і – що найголовніше – за що з нею так вчинив. В цей же час у неї на хвості опиняється знуджений поліцейський з ФРН. 

При цьому «Клео» анітрохи не виглядає вторичним на фоні «Єви». По-перше, серіал до самого кінця сезону не забуває, що він є шпигунським трилером з вкрапленнями екшену, а не скочується в не надто веселий ромком про сексуальну напругу між головними героями. По-друге, цікавий ретро-сеттинг Східної Німеччини, яка вже перестала бути НДР, але ще не стала повноцінною частиною ФРН. Серіал хоч і широким мазками, але все ж показує розгублене пост-тоталітарне суспільство, яке по-різному сприймає крах ідеології та не знає, що робити далі. А це вже може зробити «Клео» вкрай актуальною в найближчому майбутньому.

По-третє, в серіалі вистачає фактурних і харизматичних персонажів. Словом, «Клео» – це той випадок, коли більша частина елементів серіалу підпадає під категорію «десь я це вже бачив», але все вкупі працює як надзвичайно цікаве видовище. Лишається сподіватись, що в другому сезоні, на який прямо натякає кінцівка, автори не розгублять його переваг. 

План Джеймса Ганна зняти спіноф «Загону самогубців» про Миротворця видавався дуже сумнівним вже на рівні задуму. Персонаж Джона Сіни був ходячою концентрованою пародією на героїв американських бойовиків 80-х і явно не тягнув на протагоніста сольного серіалу. Однак після перегляду першого сезону лишається тільки тільки процитувати Торіна Дубощита із фіналу «Хоббіта».  

«Миротворець» – це чи не найкращий супергеройський серіалів з часів «Шибайголови» («Хлопаки» є радше деконструкцією жанру як такого), хоч і виконаний в зовсім іншій тональності. Джеймс Ганн змішав в рамках одного проекту чорний гумор, бойовик, фантастичний трилер про чергову варіацію таємного вторгнення прибульців і навіть трішки сімейну драму на вічну тему проблемних стосунків батьків і дітей. Все це щедро приправлено фірмовими ганнівськими жартами на межі фолу, максимально експлуатацією рейтингу R та крутою музикою від фінських рокерів, яку ви навряд чи чули раніше.

Якби постановку серіалу «Брати по зброї» (Band of Brothers) доручили Гаю Річі – саме так можна максимально лаконічно описати цей проект каналу ВВС. В основу сюжету покладена однойменна книга про бойовий шлях військового підрозділу в роки Другої світової, а головні герої мають реальних прототипів. 

Весна 1941 року, італійські та німецькі війська взяли в облогу Тобрук і прагнуть пробитись до Каїру і Суецького каналу. Якщо їм це вдасться, війська Союзників чекає катастрофа. В цій ситуації молодий шотландський офіцер Девід Стірлінг пропонує командуванню спробувати новий підхід: відправити невелику і добре підготовлену групу бійців в тил ворога, щоб знищити його логістичні бази та аеродроми. Командування погоджується і саме з цього починається бойовий шлях одного з найвідоміших спецпідрозділів в світі – спеціальної повітряної служби або ж SAS. 

В ході перегляду Rogue Heroes з'являється відчуття, що самому шоураннеру Стівену Найту так набрид перекос в бік надривної драми в останніх сезонах «Гострих картузів», що він вирішив максимально відвести душу в новому проекті. Серіал використовує максимально бадьорий тон, так що в деяких моментах складається враження, що ти дивишся неофіційний ремейк «Безславних виродків» про Північноафриканський фронт. Хоча без драматично-трагічних епізодів не обійшлось, зняті та подані вони дуже якісно. 

Серіал має прекрасний акторський склад з харизматичними британськими акторами, який вдало розбавляє неперевершена Софія Бутелла в ролі французької шпигунки. Зрештою, це просто хороша історія про те, як група правильних хоробрих людей в правильний час і місці може, якщо не змінити хід війни, то вже точно зробити ворогу дуже боляче. А це робить його вкрай актуальним зараз.