Берлінале 2023, День 4: перфоманс Дефо, новий Хон Сан Су та український короткий метр

Байопік про Голду Меїр режисера оскароносного короткого метру «Шкіра» був моїм найбільш очікуваним фільмом на Берлінале. Дивний вибір, правда. Але він не підвів. Зображення міністерки Ізраїлю під час війни Судного дня розкриває цю особистість як людину з почуттями, а не холодну сталеву жінку. 

Кожне прийняте нею складне рішення, що ставить на кон десятки життів, впливає на її нервову систему, що Гай Наттів майстерно підкреслює аудіально, а також майструючи неймовірно складні перфоманси. І Хелен Міррен в головній ролі виконує їх неперевершено. Не можна було уявити, що ця акторка буде кашляти кровʼю в кадрі, палити цигарку за цигаркою в кожній сцені, так ще і настільки органічно почуватиме себе в ролі Голди Меїр. 

Це на голову вище попереднього повнометражного фільму режисера, що заснований на реальній історії й також має назву «Шкіра». Робота з наростаючим саспенсом, складні коштовні сцени, аудіодизайн, що будоражить на тілесному рівні, так ще і досить правдоподібне заглиблення в історичний контекст робить це кіно хорошим на багатьох рівнях, як з точки зору соціальної ваги, так і цікавого глядацького досвіду.

Пʼятихвилинне road movie по Києву на великій швидкості – оммаж на короткий метр Клода Лялюша 1974 року C'était un Rendez-vous («Побачення»). Як і в ідеї-оригіналі, мотоцикл несеться на великій швидкості по місту. От тільки в українській реальності він виїжджає з військової частини, зустрічає на своєму шляху дуже різне місто, що стоїть на річці Дніпро та має давню історію. 

Сьогодення супроводжує глядача розбитою військовою технікою, протитанковими їжаками та портретами Небесної сотні. Але все це жахіття не заважає помічати рожево-пурпурний світанок, красу архітектури і мети поїздки – побачення лесбійської пари в умовах, коли одна з партнерок воює за свободу нашої країни. Фільм номіновано на спеціальну премію Берлінського кінофестивалю, що торкається тем сексуальних меньшин – Teddy Award. 

Журналістів на Берлінале цінують найбільше, якщо порівнювати це зі ставлення на інших міжнародних фестивалях класу А. Тут ти можеш пройти близько до червоної доріжки, а прес бейдж прискорює рух майже на кожному вході. Але Ангела Шанелець та прес показ її фільму на 8:45 ранку – відкрита спроба познущатися над журналістами. 

Довгі плани з нелюдським напруженням кожного, хто знаходиться в кадрі змушують заснути на своєму не дуже зручному місці, бо інакше можна спаплюжити весь день відчуттям беззмістовної наповненості. Кожна деталь кадру настільки вимучена режисеркою, що малювала розкадровку та її асистентом, що за кадром тримає рацію на віддає накази. Це відчувається і передається на екран. 

Головний герої, що ненавмисно вбиває свого друга за небажаний поцілунок, заводить стосунки з спостерігачкою вʼязниці. Вони заведуть родину, вона зробить самогубство та навіть діти виростуть за дві години фільму. При цьому, Йон багато співає пісень, що ніяк не закінчаться. 

Це гарне кіно, якщо дивитися на кожен кадр окремо і не намагатися їх поєднувати та, звісно, якщо ви закриєте очі і будете слухати – буде ще краще, бо отримаєте сеанс чудової музикальної терапії. 

Історія одного дня родини, що готує вечірку для хворого на смертельну хворобу чоловіка, розказана через призму кожного її члена: сестер, братів, друзів, батька та маленької доньки Сол. Цей фільм режисерка присвятила своїй доньці та, дійсно, зробила його дуже чутливим, щирим та світлим.

Пристрасні розмови стилю латиноамериканських серіалів іноді втомлюють, бо таких героїнь, як і емоцій, багато. Але ця досить локальна та обмежена одним будинком історія наповнює. Головна героїня, маленька дівчина, неймовірна в простоті своєї гри, її органічності та прозорості. 

Цей фільм отримав не найвищу оцінку від мене серед конкурсу, але це хороший претендент на Золотого ведмедя. Принаймні, така перемога здивує та потішить.  

Злодій (Віллʼєм Дефо власною персоною) прокрадається в пентхаус та застрягає в розумному домі. На кожній стіні витвори сучасного мистецтва, в кожній кімнаті нові шокуючі інсталяції. Художник в душі, крадій намагається вибратися з пастки, при цьому рефлексуючи над питанням потрібності мистецтва. 

Це справжній, дуже якісний та яскравий перфоманс Дефо, який він витягує дві години на собі, не випадаючи не на секунду. Він винаходить як готувати без води та електроенергії, як добувати воду, малює, танцює під Макарену та кожного разу по-новому намагається вибратися з цього заточення. 

При цьому відчуваєш, що за кадром працювала величезна команда. Фільм гарний, стильний та продуманий до кожної візуальної дрібниці. На прес-конференції Берлінале був навіть арт супервайзер, що відповідав за витвори мистецтва та їх значення в кадрі.

Якщо і виділяти режисера, який найкраще знімає секс сцени гей пар, розповідає історії любовних трикутників та створює драму в стосунках, маючи при цьому ідеальну родину в реальності – це точно буде Айра Сакс. І його новий фільм – золото. 

По-перше, головна роль в цій стрічці реабілітувала Франца Роговськи. Напевно, можу сказати, що роль режисера, що після закінчення нервових зйомок закохується у жінку та кидає свого коханого хлопця – найкраще виконана Роговськи в порівнянні з всією його фільмографією. 

По-друге, звісно, це секс сцени. Такого гарно гей сексу, знятого одним дублем без катів та монтажу, з Роговськи і Беном Вішоу, а не дублерами – це неймовірно, відверто та сміливо. При цьому Айра Сакс не роздягає повністю жінку під час сексу, що викликає ще більше класних почуттів із серії “бачите, не обовʼязково сексуалізувати героїню”. 

По-третє, явне натхнення режисером французьким кіно. Всі події фільму відбуваються в Парижі, а пристрасті між Томасом, Мартіном та Агатою як та гра «любить-не любить» так і нагадує ляльковий Париж, де романтика та почуття – головне в житті.