Як втопити антиутопію: рецензія на фільм «Номери» Олега Сенцова і Ахтема Сеітаблаєва

Тріумф посередності
5/10

19 листопада у прокат вийшов фільм «Номери» за п'єсою Олега Сенцова, який здебільшого знімав Ахтем Сеітаблаєв. Flashforward Magazine розповідає, як серйозна п'єса отримала невиправдано слабку адаптацію на екрані.

Далеке безрадісне майбутнє.  Суспільство успішно деградувало до такої міри, що весь світ тепер це тотальна «королівська битва», а люди в ньому – безіменні гравці, які хіба що вони мають номери, розподілені за рівнем своєї значущості.  Над усім цим світом, зануреним в абсурдний тоталітарний порядок, височіє загадковий Нуль.

У 2011 році Олег Сенцов написав антиутопічну п'єсу «Номери». Тоді мало хто здогадувався про можливу окупацію Криму та війну на Донбасі, а тому її суть була більш універсальною. Сюжет зводився до того, що будь-який тоталітарний режим рано чи пізно в'їдається у свідомість і стає  чимось настільки звичним, що його повалення здається не таким вже ймовірним.  Актуальний політичний контекст до п'єси став приростати пізніше.

У п'єсі, звісно ж, були референси на майже всі класичні антиутопії: від «Ми» Замятіна до «Дивного нового світу» Хакслі. Хоча набагато сильніше «Номери» римувалися з «Довгою прогулянкою» Стівена Кінга – в першу чергу, через свій тотальний песимізм і  якесь передчуття постійної катастрофи. Катастрофа ця була швидше ментальна, всупереч присутності серед ключових персонажів революціонера під номером Дев'ять.

Поставлені «Номери» були вже після того, як Олег Сенцов був запроторений в російську в'язницю за безпідставними обвинуваченнями в тероризмі. Спершу п’єса з’явилася у вигляді читань на сцені Театру Doc у 2014 році і в ЦСМ «Дах» (2015 рік), а пізніше, вже ставши досить видовищним спектаклем під режисурою Тамари Трунової у 2019-му, здавалося б, п'єса не так вже потребувала своєї екранізації.  Вистава вичерпно підвела риску під самим текстом, висмикнувши з нього найяскравіші, точні і глибинні архетипи homo totalitarus.

Але шляхи альтруїзму несповідимі, і фільм «Номери» – не без деякого ажіотажу – все-таки вийшов, ставши прикладом в тому числі унікального процесу кіновиробництва у сучасній Україні. Олег Сенцов, перебуваючи в ув'язненні, докладно консультував де-факто головного режисера проекту Ахтема Сеітаблаєва і зайнятих в картині акторів.  Однак унікальний процес створення ніяк не гарантує підсумкової якості контенту, що, власне, і сталося з «Номерами», які зібрали після своєї світової прем'єри на Берлінале вкрай мляву пресу.  Шедевра не вийшло, як і не вийшов прохідний, але все ж орієнтований на пересічного глядача опус.

«Номери» – це технічно зроблена посередність, якій не вистачає ні зрозумілої авторської сміливості, ні експресивного кітчу навіть там, де він точно не завадив би. Зате картина з дуже вже пафосною гідністю носить ті чи інші жанрові кліше і потерті архетипи.

Фільм чомусь не вважає за необхідне переосмислити ці архетипи: між героями і акторами, що їх грають, в кадрі, не спостерігається навіть проблисків внутрішньої хімії, і, здається, що майже весь акторський склад існує в абсолютно різних драматургічних регістрах, налаштованих дуже хаотично саме через відсутність більш чіткої режисури.

Замість бажаної поліфонії характерів «Номери» пропонують вавилонське стовпотворіння з різних типажів, над якими часто висить дамоклів меч схематичності і сценарної недопрацьованості.  Умовно головним героєм стрічки є Дев'ятий, зіграний Олександром Бегмою, хоча його, за великим рахунком, відчайдушно переграє в ролі Нуля Віктор Андрієнко, який просто перетягує на себе всю увагу настільки регулярно, що в підсумку стрічка має розфокус на власних героях, не даючи їм можливості повноцінно розкритися там, де це вкрай необхідно. Звісно, Дев'ятий  зазнає істотної внутрішньої трансформації, тоді як інші не більше ніж його доповнюють, частіше виконуючи функцію підкреслення його переваги над іншими.

Окремо згадаємо, як своєрідно «Номери» ведуть репрезентацію жінок (аналогічні проблеми, втім, були і в оригінальній п'єсі).  Незважаючи на те що в стрічці є декілька жіночих персонажів - Друга (Ірина Мак), Четверта (Лорена Колибабчук), Шоста (Олена Узлюк), Восьма (Агата Ларіонова) і Десята (Марія Смолякова) – вся їх індивідуальність немов скована в рамки. Через це жодна з героїнь не запам'ятовується, виступаючи знайомим фоном у вже умовному тоталітарному кінопросторі.  Здається, ніби режисерам було вкрай складно викристалізувати образ жінки, яка теж має право на боротьбу з системою, і в цьому плані «Номери» ще сильніше віддають архаїкою, тим більш дивною в 2020 році.

Назвати стрічку дійсно вдалою і тим більше проривом для сучасного українського кіно не вийде, хоча дуже хотілося.  З одного боку, "Номери" стали поки що єдиною в українському кінематографі антиутопією взагалі. Проте бути першими абсолютно не означає те, що картина хоч трохи оригінальна чи приносить у сучасний український кінематограф щось нове.  З іншого боку, фільм став жертвою невідповідних амбіцій. Ні, не Олега Сенцова навіть, який не міг з об'єктивних причин контролювати всі процеси, що відбувалися на знімальному майданчику. Мова про Ахтема Сеітаблаєва.  У досить великій фільмографії Сеітаблаєва є ряд безумовних вдач: «Хайтарма» та «Кіборги», існуючи у різних жанрах, працюють добре.  Але у його фільмографії затесався, наприклад, недавній кемповий «Захар Беркут», що виглядає будь-який фільм від Hallmark без гальм.

«Номери» спочатку навіть не так вже сильно видають в собі очевидний провал: безглузда театральність укупі з помітною звідусіль малобюджетністю сприймається як якийсь концептуальний хід, покликаний мало не відучити глядача від оптики постійної видовищності і зробити реверанс до Догми 95.  Але чим довше фільм дивишся, тим більш усвідомлено і відчутнішим стає відчуття режисерської безпорадності перед матеріалом, якому так чи інакше потрібні і масштаб, і вдумливий наратив, і зріла кіномова, а не ії невиразно артикульований синтаксис.

«Номери» потроху беруть від всіх: ієрархічний абсурд «Бразилії» Террі Гілліама, пафос і сомнамбулічність фантастики Дрейка Дорімуса, трохи гламурної естетики тоталітаризму, несподівано підглянута у Стівена Кляйна і його кліпу Alejandro для Леді Гаги.  Однак в сумі цей візуальний вінегрет позбавлений головного – цілісності, як і сам фільм – художної цінністі, виглядаючи не найкращим епігоном й так не найкращих антиутопій.