Гармидер історії: рецензія на фільм «Король Данило»

Гармидер історії
4/10

Десь в складках квантової матерії Всесвіту існує паралельний вимір з ведмедями Беренштейна, де «Загублене Місто» зняв Слабошпицький, а «Король Данило» вийшов міні-серіалом на якомусь «Суспільному». На жаль, ми живемо в найгіршому таймлайні, тож замість хорошого вітчизняного історичного серіалу, маємо заледве компетентний фільм.

«Король Данило» — це друга повнометражна робота Тараса Химича, режисера «Живої»  і бозна-який український фільм, який преса охрестила «дебютним вітчизняним історичним блокбастером». Це екранізація історії  першого українського короля Данила Галицького, частину коштів на яку зібрали за допомогою краудфандинґу. Звучить як ситуація, в якій режисер та вся знімальна група повинні докладати усіх засиль, щоб виправдати довіру тих, хто підтримав їхню ідею репостом та гривнею. На практиці все трошки не так.

Дехто з оглядачів вже навіть встиг назвати його найгіршим українським фільмом. Як на мене, це трохи перебільшення. Я б навіть не назвала його найгіршим українським фільмом 2018-го. До того ж, до кінця року ще є кілька вітчизняних прем’єр. І деякі з них, судячи з анонсів, матимуть шанси позмагатися за титул. Можливо, річ у тому, що перед сеансом показували кілька трейлерів наших комедій з різними масштабами залучення «95-го Кварталу», а на тлі наших хохм про секс і вусатого Зєлєнського, що завгодно виглядатиме пристойно. Та мене «Король Данило» не надто обурив. Натомість, дуже розчарував.

До речі, на випадок, якщо українські кіномитці читають наш сайт: смішні імена та прізвища — не такі смішні, як вам здається. Я гарантую це.

Увесь досвід перегляду «Короля Данила» можна підсумувати однією сценою. Приблизно на початку третього акту з дверей раптом виходить якийсь новий персонаж і каже іншому герою  щось типу «коли я тебе підводив?» І ще ніколи мені в кіно так не хотілося закричати на екран: «Я не знаю! Це ти нам скажи!»

Ми буквально бачимо тебе вперше! Ми нічого про тебе не знаємо! Ну, хіба що крім того, що ти в кінці всіх зрадиш, тому що хороші хлопці таких зачісок не носять … ще раз, хто ти взагалі такий?

І власне, у цьому полягає найголовніший недолік «Короля Данила». Вікіпедія підказує, що сценарій писався всією командою і складається враження, що робилося це за методом гри «Нісенітниця»: хтось один пише речення на аркуші, потім загинає куток, передає його по колу і кожен пише ще по одному реченню і в кінці всі читають те, що з цього вийшло.

Сценарію катастрофічно бракує фокусу. Це те, що інколи називають «супом з персонажів». Їх у фільмі близька чотириста штук і більшості там нічого робити. Одні зраджують інших, інші зраджують других і треті таємно зрадили всіх. У тебе є дві години, щоб розібратися в цій мексиканській дуелі поганих сценарних рішень, дорогий глядачу. Хоча особисто для мене найнеочікуванішим твістом у фільмі став той факт, що, виявляється, радник Данила і його духівник — це не один і той самий персонаж, а два абсолютно різні бородаті чуваки, як виявилося десь за годину.

Усьому цьому скаженому весіллю (так-так, ви все правильно прочитали) банально бракує місця в форматі повнометражного фільму. Дивитися «Короля Данила» — це як увімкнути серіал не з першої серії. І не з початку серії. Десь хвилин за десять до кінця. І взагалі це мав би бути серіал. Історія справді добре лягла б на ТБ-формат  декількох епізодів. Посеред цього бардака є напрацювання хорошої історії: стосунки Данила з братом, локальні ігри престолів, дворові інтриги, навдивовижу мила сюжетна лінія з двома простими вояками, дружина Хана як потенційний бос другого сезону. Усе це має потенціал хорошої історії на один сезон класу ВВС One, чорт забирай.

Фільм має чудовий дизайн. На свої пару мільйонів гривень костюми та декорації мають дуже пристойний вигляд, хоча звісно не без фейлів. Наприклад, «Король Данило» продовжує славні традиції «Гетьмана». Ролі монголів у ньому грають українці у гримі, і хоча браунфейс тут не такий топорний і очевидний, актор, який грає Хана Батия, надолужує втрачене дурнуватим акцентом.

Більшість акторів дійсно стараються і роблять все, що можуть з цим сценарієм. Час від часу їм навіть вдається перекричати невгамовний драматичний саундтрек, який грає практично без упину на повторі, наче в старій відеогрі, щоб видати якийсь банальний он-лайнер на зразок: «У воїна є душа, а в меча — ні», «Стріла не розрізняє чужих і своїх», «Зима - близько» чи «Не притуляйтеся до дверей вагона під час руху поїзда».

Екшн у «Королі» - це як не дивно, ще одна позитивна сторона. Так, усе, що коїться на екрані, нагадує чийсь LARP, але, знаєте, з хорошої сторони. Тобто, це очевидно десять рольовиків з мечами, але поставлено все максимально ефективно та іноді навіть ефектно — з огляду на ресурси і з такою любов’ю до цього діла, що робить результат набагато кращим, ніж могло б здатися спочатку.

І саме тому «Король Данило» мене розчарував. Не тому, що все так погано, а тому що могло бути набагато краще. Якщо на його помилки звернуть увагу (fingers crossed), то ми можемо отримати достойне історичне телеполотно про одну з ключових подій української історії — таких взагалі-то немало.

Аліна Нікуліна Страница автора в интернете

Кіно, серіали та інші способи прокрастинації