fbpx
Лучшие фильмы 2019 года по версии редакции Flashforward Magazine

Лучшие фильмы 2019 года по версии редакции Flashforward Magazine

05.01.2020
0
2 216

Редакция Flashforward Magazine подводит итоги уходящего года для кино и сериалов. На этот раз мы выбрали лучшие фильмы 2019 года – из разных жанров, но так или иначе имевших художественную ценность или повлиявших на всех нас.

Максим Сорокин

Джокер / Joker, реж. Тодд Филлипс

Наша рецензия на «Джокер» с Хоакином Фениксом

Прошлогодний «Джокер» изменил множество «правил игры» на кинорынке. Фильм о персонаже комиксов, который не позиционировал себя как кинокомикс, заработал больше $1 млрд при бюджете $55 млн, побив по доходности все фильмы Кевина Файги. Разгромленный политкорректными американскими медиа, но получивший максимальную поддержку зрителей, так в фанатском лагере, так и среди широкой зрительской аудитории.

Можно по-разному относиться к сильному заимствованию из «Короля комедии» и «Таксиста», но мощное влияние картины на людей отрицать нельзя. Благодаря шедевральной игре Хоакина Феникса, прекрасной операторской работе и потустороннему саундтреку Гилдур Гуднатоттир «Джокер» попал в болевую точку многих людей. Рождение зла из угнетения маленького человека – простая тема, но, как оказалось, до боли актуальная.

Мидсоммар / Midsommar, реж. Ари Астер

Фолк-хоррор – жанр для кино не новый, но лишь недавно ставший более-менее массовым явлением в кино. В прошлом году Ари Астер, еще недавно радовавший нас своим отличным хоррором Hereditary, показал миру «Мидсоммар» – хоррор, основные события которого происходят при ярком дневном свете, а самые страшные вещи совершаются с блаженной улыбкой на лице.

Многие продвинутые поклонники жанра сразу обвинили Астера в безбожном (sic!) плагиате «Плетёного человека» 1973 года. Где-то они правы: Астер порой переходит от цитирования к заимствованию, но эстетической ценности «Мидсоммар» не теряет. Скандинавские мотивы, издевательство над штампами низкопробных ужастиков и отличная операторская работа Павла Погожельского приковывает к картине до самых титров.

Раскрашенная птица/ Nabarvené ptáče, реж. Вацлав Маргул

В 1985 году советский режиссёр Элем Климов снял самый страшный фильм о войне – «Иди и смотри». А в 2019-м чешский режиссер Вацлав Маргул решил покуситься на этот титул, выпустив «Раскрашенную птицу». – экранизацию книги польского писателя Ежи Косинского. И у него почти удалось.

«Почти» – потому что чешско-украинско-польская копродукция – во всех смыслах поразительное кино, но все же манипуляция. Климов уже провернул однажды такой трюк с «Иди и смотри», а при его повторении теряется уникальность. Демонический Удо Кир (как всегда), священник Харви Кейтель и бесконечная выжженная Второй Мировой пустошь Восточной Европы. Те самые «кровавые земли», о которых так часто говорит Тимоти Снайдер, здесь поданы с ужасающей точностью и без каких-то симпатий к сторонам конфликта. Но все же манипулятивно, да так, что развидеть эту манипуляцию не выйдет. Фильм для крепких нервов и стабильной психики, который стоит того, чтобы его выдержать.

Ножи наголо/ Knives Out, реж. Райан Джонсон

Пару лет назад Кеннет Брана попытался воскресить классический детектив, сняв классическое «Убийство в Восточном Экспрессе». Собрал кучу известных актеров, дорого их одел, поставил все по канонам драматургии, которой шекспировский постановщик Брана владеет в совершенстве. Но вышло тухло.

А вот любитель «поджигать каноны» Райан Джонсон взял и снял тонкую пародию на истории  Агаты Кристи, добавил в нее критику Трампа (куда без неё-то) и запаковал все это в бодрый сюжет. И вышли «Ножи наголо» – один из лучших фильмов года, который хочется пересматривать снова и снова. Чего только сходит отрывающийся Дэниел Крейг в роли детектива, а не шпиона, и Крис Эванс, который, освободившись от «мультиков» Марвела, наконец-то может ругаться в кадре.

Боль и слава/ Dolor y Gloria, реж. Педро Альмодовар

Включать фильмы Альмодовара в списки лучших в году – это не просто дань хорошему вкусу. Культовый режиссёр на этот раз снял оду самому себе – яркую, красочную, с его любимым Антонио Бандерасом на пике актерской формы и бесконечной любовью к своей родной стране.

Визуально и драматургически «Боль и слава» подводит ярко-красную черту под всем, что делал сам режиссёр – сюжет о стареющем режиссере с кучей болячек как бы намекает. Фактически, Альмодовар ведет диалог (или же исповедь), в которой и зритель толком не нужен. Выйди этот фильм после его смерти –  был бы идеальный некролог. Но смотреть его сейчас намного интереснее и оптимистичнее.

Сергій Паламарчук

Паразити / Gi-saeng-chung, реж. Пон Джун Хо

Наша рецензия на «Паразитов»

Історія поступової інвазії бідної родини Кім у життя сім’ї Пак, які буквально живуть на вершині, стала вінцем корейського кінематографа, про який все ще надто мало говорять і надто мало дивляться у наших широтах (а дарма). Тут нема тонн CGI, беззмістовного екшну чи тупих сцен після титрів, але Пону Джун Хо цього і не потрібно. Йому достатньо «простої» бездоганності його фільму в кожному аспекті. Локації, режисерська й операторська робота, музика, монтаж завиграшки маневрують жанрами, настроями, підтекстами.

Конструкція сценарію, як і архітектура будинку, чиста, функціональна і продумана, з масивним підвалом, у якому приховані відчай та мрії потойбіччя соціальної прірви, те, куди ми стараємося не зазирати, вдаємо, що цього не існує, хоч воно завжди поруч.

Маяк / The Lighthouse, реж. Роберт Еґґерс

Суцільна шиза, яку окрім як мистецтвом інакше й не назвеш. Роберт Паттінсон на піку своєї висхідної кар’єри та прогресуючих здібностей, Віллем Дефо з віддавна закріпленим статусом великого актора і маяк — як небагато треба Роберту Еґґерсу, щоб викресати такої гіпнотичної магнітуди світло. З яким кайфом, драйвом (іноді на приколі) і пристрастю зроблене це кіно. Воно провокує сміх, страх, злість, співчуття та щире захоплення. Ну, а Дефо-Паттінсон своїми п’яними криками, ахінеєю безумних, дикими танцями та пердінням заслуговують звання найкращої екранної пари року, якщо не десятиліття (і ні слова мені тут про Драйвера-Йоганссон).

Мої думки тихі, реж. Антоніо Лукіч

Вихід такої стрічки вже давно просився у засиллі трешу української комедії. Стоматолог з фільму назвав би це просто — неминучість. Антоніо Лукіч у своєму повнометражному дебюті ходить з козирів: бере за основу стосунки матері й сина, приречені на ніякові та трагікомічні ситуації, й додає у цей вибуховий гороховий суп макгафін у вигляді рахівського крижня, який перетинає кордон десятки разів на день, щоб ненав’язливо тицьнути нас в обсесивні суспільні інтенції покинути країну. Фільм тримається на дрібних сценках, які завдяки своїм вмінням оперувати комічними моментами незручності заслуговують на нішеву культовість. Бо що не кажи, а у Лукіча з чуттям гумору усе дуже добре й воно ніскільки не поступається чуттю режисерському. Але історія не була б такою живою без
а) шикарного саундтреку й використання пісень (чого варта лишень поява мами головного героя на таксі «Сакура»);
б) красивих символів, які Лукіч залишає без однозначного трактування: думайте, мовляв, що ся замане;
в) Ірми Вітовської, яка краде усю увагу своїм портретом мами, з усім знайомими недоречними коментарями, маніпуляціями та любов’ю.

Якщо «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» обертало свою драму навколо загальної непочутості, то «Мої думки тихі» береться за недомовленість між сином і матір’ю. Направду великий рік для вітчизняного кінематографа, який починає радувати все частіше. Найприємніше, що це не просто квотна позиція для українського, а дійсно один із найкращих фільмів року.

Лев Шевченко

К Звездам / Ad Astra, реж. Джеймс Грей

Наша рецензия на Ad Astra

«К звездам» — очередной фильм про «настоящий» космос, дополняющий «Гравитацию» и «Первого человека». Фантастический сюжет здесь накладывается на более-менее реалистичные декорации освоения космоса в ближайшем будущем. Базы на Луне, вялая колония на Марсе, не совсем удачная попытка экспедиции во внешнюю часть Солнечной системы.

Ad Astra имеет много общего с двумя картинами — «Космической одиссеей 2001 года» и «Бегущим по лезвию 2049». От первого «К звездам» позаимствовал изображение космических полетов и Луны, от второго — цветовые и визуальные решения. Они — главный конек фильма на фоне заезженной сюжетной схемы про отцов и детей.

Денис Кондюк

Шлюбна історія / Marriage Story, реж. Ной Баумбах

Дуже особистий фільм про стосунки в сім’ї від Ноя Баумаха. Важливий, бо справжній. Бо емоційний. Бо максимально сильно бачимо у ньому себе. У стрічці мікрокосм сім’ї тісно переплетений з макрокосмом США, і особисті речі накладаються на географію та соціокультурне протиставлення Нью-Йорка і Лос-Анджелесу. Чудова емоційна гра Скарлетт Йоханссон та Адама Драйвера створює переконливий простір для співпереживання. А майже вуаєристична оповідь дозволяє зануритись в потаємні кутки особистого життя та душі кожного персонажу в процесі складного для учасників і буденного в своїх деталях процесу розлучення. Це чудовий фільм про любов хоча і розповідає історію розлучення (тому і «Шлюбна історія»), навіть мюзикл і трішки театральна вистава.

Ірландець / The Irishman, реж. Мартін Скорсезе

Одне з найдовших кінополотен Мартіна Скорцезе про мафію та трагедію дружби. Здавалося б що він вже зняв усе, що можна було зняти на цю тему. Але повернувши зіркових «хрещених батьків» жанру, він не просто зняв ще один ремейк свого фільму, який очікували побачити недоброзичливці. Скорсезе розповів епічну, проте душевну історію. Френк Ширан щиро відвідує церкву, майже причащається хлібом та вином зі своїм добрим товаришем Расселом Буфаліно, але холоднокровно вбиває людей. Він згадує «на війні наказували, і я робив», і з цим ставленням він продовжує жити  далі. Дискусійний довгий хронометраж фільму все ж робить терплячому глядачу послугу: він дозволяє нам звикнути до персонажів, до їх світогляду, а остання частина фільму дуже чітко підкреслює основні мазки.

«Ірландець» це фільм про сім’ю, дружбу, Америку і втрати – і, звісно ж, про маленьку надію.

Одного разу у Голлівуді / Once upon a time in Hollywood, реж. Квентін Тарантіно

Наша рецензия на «Однажды в Голливуде»

Найтепліший та повнений любов’ю до 60-их фільм Квентіна Тарантіно, який міг би стати прощальною одою старому кінематографу (але не стане). Крім того, що Тарантіно тонко обіграє найпікантнішу історичну подію Голлівуду, він створює одночасно тепле полотно з повагою до старих зірок, і розкриває нові сторони Леонардо Ді Капріо, Бреда Пітта та Марго Роббі.

Це також майже вестерн сам по собі, з вкрапленнями телевізійних серіалів. Але знакова еклектичність Тарантіно подана дуже м’яко, а історія сприймається досить цілісно (навіть реклама цигарок в титрах). І – для тих, хто в темі – нарешті ми побачили самого Брюса Лі в фільмі у Квентіна.