fbpx
Парадиз утрачений: рецензія на аніме «Атака титанів»

Парадиз утрачений: рецензія на аніме «Атака титанів»

Восьмирічний шлях аніме «Атака титанів» пройдено. А починався він із гнівного бажання помсти. З отого «я вб’ю всіх титанів», нарівно маніакального і незрілого, у виконанні Ерена Єґера. Нам, глядачам, його обіцянка відразу виглядала тлінною, мовляв, приречений цей хлопчисько. Здається, вже й могилам не було місця на цвинтарі розчавлених ілюзій, а Ерен однаково долучається до тих, що відкидають заколиханість обмежованого стінами життя, до тих на погляд решти макоцвітних, що йдуть за стіни. Ерену гониться у пекло, а світ «Атаки титанів» (або AoT) має наслідки для всіх вчинків. Вороття він (себто світ) не дає і, зрештою, перетворює Ерена з дитини, що бачить за стінами волю, у людину, яка розуміє — навіть за морем чекають самі лише вороги.

Бачити трансформацію героїв подібного рівня — один із найприємніших сюрпризів AoT. Виявляється, аніме роками хибно позиціонувалося в уяві як таке, що над усе переймається рухом оповіді та хитромудрим плетивом таємниць, а стиха займалося кропіткою опікою своїми персонажами. Шоу пропускає їх через м’ясорубку чергування травм, у яких куються їхні особистості. Тільки у випадку Ерена ці травми колосального масштабу. 

Перший сезон дав нам Ерена з патологічним чорно-білим сприйняттям світу: є титани, вони вбивають людей, вони — зло, люди — добро. Крапка. Герой, що діє за канонами шьонену жанр аніме для підліткової аудиторії, поміщений у світ, який цим канонам не кориться. Поразка неминуча. І Ерена спіткає не одна. 

Усвідомлення всієї правди веде до краху розвідників, колапсу засадничих уявлень про себе як рятівників людства. Так, будь-яке розширення світогляду ускладнює життя. Розвідникам воно життя ламає. Таке приниження витесує з набридливого крикливого шьонен-протагоніста, яким був Ерен першого сезону, скомплікованого, від того суперечливого, навіть аморального героя сезону четвертого.

У цьому криється кмітливе шахрайство — зробити старт серіалу крутою заманухою у вигляді історії про залишки людства, схованих за велетенськими стінами від загрози винищення титанами, й обраного (насправді ні) героя з особливою (знову ні) силою, що врятує світ (теж ні). А тим часом під намулом типового (та популярного) шьонену сховати матерії про природу війни та згубу пропаганди. Хитрість, ладна спрацювати в обидва боки - бо не всі ж готові терпіти інфантильний пафос шьоненів - таки відплачує з лихвою.

Вкупі з цим «Атака титанів» працює довгобудом, на далеку перспективу — повною мірою відрефлексувати вплив тої чи іншої події можна тільки в ретроспективі. Так само як і неможливо оцінити AoT за конкретним сезоном, що спричинене значною різницею між сюжетними арками, розказаними впродовж шоу. Багато в чому AoT вимагає посидючости, стаючи своєрідним тестом на терпимість до аніме загалом (не завжди серіал послуговується найдобірнішими зі тропів). Іноді, пустившись у галоп, упиваючись ефектністю власних сюжетних поворотів, «Атака титанів» губить на скаку персонажів, не знайшовши вправности та часу (в силу їхньої великої кількості), аби зацікавити ними глядача. Дехто з’являється лиш для того, щоб потім драматично померти.

А що титани? Всім уже давно зрозуміла любов японців до гігантських чудовиськ, що уособлюють жахи війни, невблаганність техногенних і природних катастроф, а також до гігантських мех і маленьких людей усередині них (кумедно, що тотожна роль мех, лише із плоті та крові, відведена в AoT титанам). На жаль, головні герої — людська порода — втрапляють у тисячолітню пастку сприйняття ворогів монстрами, цілями для знищення, не більше. Від того болючіша правда — всередині них ті ж люди, власний народ. 

Єдиний докір титанам в аніме — їхній скупо реалізований горор-потенціал. Ситуативно «Атака титанів» йде у відрив і створює сцени «до мурашок». Поза цими винятками титани (мова саме про звичайних) здебільшого виглядають не страхітливо, а кумедно, і викликають не огиду, а усміх. Інтенція наче ясна, адже десь за розжареною плоттю у постійному кошмарі поховані люди. І ці титанячі глупі вирази у контрасті з їх діями радше мають виклика́ти жаль, немов до хворих. Втім, не вдається. 

Потерпає «Атака титанів» ще й од власної ускладненої нарації. Нею серіал зажив собі слави, але й грамотно її приборкати виходить через раз. AoT часто ловиться на повторенні вже знаного та впертому замовчуванні незрозумілого, тому наявність окремих моментів початку серіалу лишається позбавлена сенсу аж до фіналу третього. Вчергове свою перевагу доводить вибір забінджити аніме. Плюс, AoT демонструє легку піддатливість повторному перегляду — набагато приємнішого зі знанням спойлерів і можливістю нарешті зосередитися на героях і переживанні, а не намаганнях розібратися, що, в біса, тут відбувається.

Поперек горла стає експозиція, нав’язана продуманістю світобудови й оповитістю таємницями. Ноланівський «Тенет» у порівнянні видасться найвишуканішим сторітелінгом на віку кінематографа. Експозиції стільки, що в п’ять лантухів не вбереш: вона збіднює діалоги, вона у вставках посеред епізоду, вона всюди. Так недалеко у відчай впасти.

Відлягає, коли надходить черга анімації козиряти. Ненормальні повітряні маневри, як і бої титанів між собою, змусили відвиснути не одну щелепу. Саме анімація та саундтрек творять силу тих емоційних сцен, що найбільше врізаються у пам’ять (викриття Райнера та Бертольда, використання Ереном координати і т.д.). Хіроюкі Савано з його любов’ю до помпезності та врочистості, здається, народжений, щоб написати музику для «Атаки титанів» (елегійна патетика Vogel im Käfig досі є візитівкою шоу). Протягом усіх сезонів AoT вдало зберігав монолітність стилю, щоразу покращуючись і залишаючись вірним контрастній брудно-зеленій і жовто-коричневій палітрі. Фінальний сезон зі зміною студії дещо похитнув цю сталість, однак не сказати, що у гіршу сторону. Пристойнішою є 3D анімація титанів. Зрештою, MAPPA, на плечі якої впала відповідальність завершити без перебільшення легендарний для аніме спільноти тайтл, уже набила руку на 3D у Dorohedoro.

На цьому інакшість четвертого сезону не завершується. Аніме змінює свого постійного режисера Тецуро Аракі («Death Note») на Юічіро Хаяші («Dorohedoro»). Це помітно, проте не критично. Позаяк зміна корелюється зі зміщенням фокусу перших епізодів на жителів ворожої Марлії. Ризик вводити нових персонажів — претендентів на Броньованого, Фалко та Ґабі, — в останньому сезоні виявляється виправданим. «Атака титанів» не просто робить їх небайдужими в стислі строки, а й виливає їхню появу в мало не найбільш психологічно складні випробування за історію шоу.

Заморське дзеркальне відображення Парадизу, болісно підкріплене Ереновим «я такий самий», — ось і світ по той бік моря. І як би не хотілося ненавидіти Ґабі за скоєне, між нею та Ереном перших сезонів незримо стоїть знак рівности. Вона — жертва багаторічної інформаційної війни, втілення добропорядної жительки гетто, що свою нарукавну пов’язку зняти відмовляється. Так добре знайома нам колоніальна ментальність, донині (на тридцятім році незалежности!) прикро наявна у нашій державі.

«Атака титанів» щедро позичає практики минулих світових воєн, ледь не буквально цитуючи їх у фентезійному антуражі, від чого їхня нелюдяність менш болісною не стає. Аж навпаки — останній сезон роздавлює своєю реальністю.

А ще ж є Ерен, холоднокровність якого лякає. Тепер вже він почув усю зумовленість існування, що полишає так мало вибору. Його привело до урвища: скачи або вертай за невеселі стіни, звідки вийшов. І він не відступає. За це невпинне змагання (бозна чи не сутність Атакуючого титана рухає Ереном) його й карає, а все ж йому в змаганні сила. Він бере на себе роль диявола, «демона», котрим його малювали весь цей час вороги. Жорстоко з боку AoT отак іронізувати над ключовим постулатом, пропагованим більшістю шьоненів — філософією «продовжуй йти вперед, незважаючи ні на що» (Еренове «борися, борися, борися») — бо ось, дивіться, до чого насправді вона веде. На цьому етапі шоу вже саме розпізнає Ерена як антагоніста, хоча б за тим, яким тіньовим гравцем стає, скільки екранного часу він отримує. Лишається гадати, чи зможе таки AoT жертвою Ерена розірвати фатальну циклічність історії?

Що ще такого?

Vinland Saga

Теж адаптація манґи. Теж далека від простого історія. Теж із претензією на статус сучасної класики. Перший сезон успішно дає раду зі дратуючим головним героєм і дарує цікаву сполуку наставника-антагоніста в лиці Аскеладда.

Parasyte

Як і «Атака титанів», за першого наближення нагадує бойовик про боротьбу людства проти чергової загрози (паразитів-прибульців на цей раз). Натомість нас, схильних спрощувати, кидають у реалії неоднозначности, з невтішними для нашого самолюбства відповідями про місце людини в ситуації, що склалася.

Гра престолів

Від цього порівняння нудило ще на стадії першого сезону АоТ. Зараз, коли колотнеча з фіналом GoT давно вляглася, можна спокійно проводити паралелі між нападом Ерена у гетто Ліберіо та діями «матері драконів» у епізоді «The Bells», прослідкувати різницю між шляхами, якими обидва серіали підводили своїх «руйнівників коліс» до таких вчинків, і що робили з ними надалі. Або принаймні зацінити, наскільки краще АоТ впоралася зі своїм фіналом.

Шляхи слави

Дивно бачити Кубрика у такій компанії, та хіба ж він може бути десь зайвим? Тим паче з найкращим антивоєнним фільмом всіх часів. Звісно, «Атака титанів» ні на йоту не підбирається до величі Кубрика в зображенні несправедливости війни, хай маючи гідні похвали спроби в третьому сезоні. «Шляхи слави» радше, щоб нагадати, що події AoT страшні не тому, що гарно вигадані, а тому, що майже дослівно відлунюють наш хворий світ.

Kabaneri of the Iron Fortress

Практична копія «Атаки титанів» за авторства команди, що працювала над її створенням. Кілька відмінностей: дух стімпанку, замість титанів тут енергійні зомбаки, місце дії — потяг. Весело, красиво, але вторинно.

Надмірне шумовище, яким супроводжувалась «Атака титанів», завжди заважала тверезо сприйняти монументальність її історії (за мірками аніме), таку очевидну з висоти теперішнього. Спершу серіал бачився подобою чергового заклику вийти за стіни, боротися з титанами свого життя. Зараз AoT говорить про те, що забуття (хай яких гріхів) — ніколи не вихід (неважливо чи це зміна спогадів силою Первісного титана, чи дихання драконки Квериґ). І вже точно не вихід заводити свій народ у добровільний екзиль із почуття провини й поховати цього «велетня» за стіни. Час нелегких питань настав. Чи розумно уподібнюватися до ворогів у війні з ними? Чи не означає це здатися? Можливо перервати вічний цикл кровопролиття? Чи для цього треба знищити все людство? Або ще кардинальніше — не народжуватися на цьому світі? І що принесе потойбіччя пекла — надію чи інше пекло? Легких відповідей не буде.