Втеча, дійсність, страх, прощання: аніме у 2020 році

Розібравшись із фільмами та серіалами, редакція Flashforward Magazine випускає огляд найяскравішого, чим запам'яталося аніме у минулому році. Пишемо про цікаве (хороше воно, погане чи посереднє) немаленьким текстом. Усе затим, щоб нагадати про різноманітність аніме та сформувати специфічний watch-list для раптово зимових вечорів.

Читайте также:

Пригадуємо аніме, які дивилися у 2019 році.

Re:Zero — Життя. Смерть. Перезапуск

Нічого поганого у бажанні втекти в інший світ. Варто роззирнутися й воно стає зрозумілим і невідворотним. Кіномани та букоголіки за життя тікають у тисячі світів, які часом змінюють їх та їхні життя. Аніме дуже буквально сприйняло наші інфантильні, однак резонні, поривання і вирішило на цьому зіграти. Так, засилля шоу з одноманітною передумовою породило нав’язливу машинерію жанру ісекай. «Re:Zero» заскочив на цей «потяг» під час вже явних ознак незабарності його падіння у прірву. Тоді здавалося незаперечним, що ісекай вичерпався й експлуатація теми перенесення в інші світи нарешті завершиться. Але популярність «Re:Zero» дала таке прискорення цій монструозній машині, що її тепер годі спинити.

«Re:Zero» акумулює все добре й погане, що наростив ісекай за роки свого існування. Поведінка його головного героя є маркером нашої готовності до будь-чого, аби покинути створений нашими предками світ. Це ілюстрація згоди помирати безкінечну кількість разів, навіть не розглядаючи можливість повернення у рідну реальність. У цьому наш відчай і патетика. Ускладнює формулу другий сезон, з яким шоу повернулося після 4-річної перерви. Його відьмині випробування, наче прямо говорять — подальше життя у новому світі неможливе без примирення з минулим. Тому-то й непосильні вони для більшості з нас. Виникає парадокс — втеча без закриття прогалин у попередньому житті не має сенсу, хоч ці прогалини і є причиною втечі. Видається цікавим. 

Але цікавими більшість ісекаїв лишаються здебільшого на папері. На ділі ж маємо проблеми у механіці оповіді. А механіка в «Re:Zero» така: Нацукі Субару щастить не тільки потрапити у фентезі світ, а й отримати здатність повертатися в часі після смерті. Тобто чувак завжди має збережений чекпойнт. Заковика в тому, що Субару невідоме точне місце чекпойнту, але це лиш одна з багатьох деталей, притриманих сценаристами для своїх майбутніх злих жартів. Певною мірою така сюжетна оказія — кмітливий вихід із ситуації, в якій проста людина одразу б сконала. Вихід, що додає усьому незримого фаталізму. Бо хтось же встановлює оті чекпойнти, десь там є залаштунковий «ляльковод-геймдизайнер», рука якого завжди готова зупинити серце Субару, бодай він наважиться зламати його (чи її) гру. 

Дар швидко стає карою як для Субару, так і для сюжету, який знущально тупцює на місці, повертаючи героя і нас бідолашних переживати події знову і знову.

Це дратує так само як PewDiePie, що застрягає на очевидному пазлі при проходженні відеогри. Постає питання, чи не краще тоді піти пограти у «Sekiro», або будь-що з серії Souls, де чергова смерть від котрогось із босів може роздратувати так само? І кінематограф має приклади вдалих запозичень зі світу відеоігор. Із найближчого — «На межі майбутнього» Даґа Лаймана опанував схожий матеріал не нудно й не докучливо, на відміну від «Re:Zero».

Популярність «Re:Zero», втім, розумінню піддається. Тайтл аж надто старається бути безпрограшним варіантом. Маємо Субару, який типово намагається подолати статус «нікого» в нововідкритому світі — це перше. До нього приліплюються одразу дві симпатичні дівчини, що рівно на дві більше, ніж мають середньостатистичні гетероанімешники — це друге. Його оточенням слугує фентезійна різноманітність персонажів — це третє. А ще й не забуваємо поєднати комедійну мелодраму та горор з річищами крові, шаленими криками й надривом — це дев’яте-десяте і так далі. Хороший коктейль це аж ніяк не нагадує, радше кремове тістечко посеред кривавого місива — виглядає, мінімум, недоречно, що вже говорити про зіпсутий  смак.

Була мить, коли шоу мало шанси реабілітуватися. Мова, звісно, про фінал п’ятнадцятого епізоду першого сезону. Якби аніме обіперлося на ту атмосферу. Якби зробило цю серію докорінно поворотною. Якби кожна репліка серіалу, замість нудного надлишку, повнилася такою ж лаконічною летальністю, як оте Пакове: «Засни… поряд із моєю донькою». Великий для такого посереднього серіалу момент, після якого напрошувалися кардинальні зміни й рішучість обрати щось одне серед безладу бажання догодити всім. На жаль, наступний епізод вертає все на круги своя.

Другий сезон відповідає на деякі з питань, додає твістів, але особливо не виправляється. Продовжується традиція ситуативної поведінки головного героя, маніпулятивних порушень правил оповіді, глузування над очікуваннями та ігор з емоціями глядача. Певно, вимагати менше, ніж дає «Re:Zero» — не те, що потрібно для того, аби його полюбити.

Haikyu — Вище, швидше, понад стіни

Після чотирирічного тайм-ауту у високому стрибку повернувся «Haikyu!!». Перемоги й поразки волейбольної команди школи Карасуно зайняли міцну позицію серед найпопулярніших спортивних аніме і не дарма. Перший сезон зі старту демонстрував уміле балансування між внутрішніми рефлексіями окремих героїв і долею команди. «Haikyu» ніколи не викидає з думок те, що команду творять особистості та відносини між ними, а щойно індивідуальностей бракне — люди знову перетворюються на натовп.

Не забуває серіал і про супротивників Карасуно. Тут вони не просто порожні антагоністи по той бік сітки, тут вони — такі ж гравці, що пройшли довгий шлях до мети, зі своїми прагненнями, силами, вадами та стінами, щоб долати.

Попри відмінну роботу з усіма персонажами, ядром шоу таки зостаються одержимий Хіната й деспотичний Каґейяма. Один долає проблему низького зросту, інший — бореться із власним его. На диво, Каґеяма-Хіната не перетягують усю увагу цілковито на себе. Навпаки центральна пара стає імпульсом, що породжує цікавість до інших гравців, перед кожним з яких постають власні стіни.

Часом все ж здається, що шоу затягує себе у чорторий внутрішніх монологів гравців зі ще несправдженим, але таким бажаним поступом до вдосконалення, які рано чи пізно починають набридати повторюваністю. Тоді приходить час екшену, час гри, що зносить будь-які претензії злетом до вершин інтенсивности. Зіткнення двох команд гіпнотизує, стає медитативним досвідом поринання у цілеспрямованість гравців і силу згуртованости колективу.

Апогею цього та найкращої своєї форми в цілому «Haikyu» досягло з третього заходу. Ним став сезон «Школа Карасуно проти Академії Шираторізави», повністю присвячений єдиній грі. Треба визнати, перетворити десять епізодів на неспинний поєдинок двох команд — це вимагає сміливости й самовпевнености з боку творців. Як наслідок — протистояння, у зачаруванні яким зливаєшся з анімацією, що пробиває сітки, монтажем, що влучає з будь-якої позиції, суперницьким духом діалогів. У блискавичних рухах, польотах, ударах і стрибках закладена разюча спонука. Вона сочиться з кожної хорошої подачі, влучного м’яча, навіть прикрих помилок гравців і розділяється волейбольною командою та глядачем.

Під тиском такого успіху новий сезон завчасно опиняється у програшнім становищі. «До вершини», справді, після кроку вперед, яким був третій сезон, відступає двома кроками на початок. У такий спосіб шоу з одного боку визнає беззаперечну перевагу попередника, з іншого — показує, що одна велика перемога нічого не змінює і попереду ще незмірна кількість перешкод. Серед позитивного — тайтл  нарешті робить кращі спроби інкорпорації героїнь у цю оповідь помішаних на волейболі спітнілих юнаків. 

Зміна режисера, незначний редизайн персонажів і загальний настрій м’якого перезапуску не рятує новий сезон від проблем. Більшою мірою оголюються демографічне таргетування та дитяча наївність, що не може не відштовхувати любителів зрілого спортивного аніме, як-то «Ashita no Joe», «Ping Pong», «Megalo Box» та ін. Однак статус дієвої мотиваційної пілюлі нікуди не дівається, а це часом і є найвагоміше.

Last Evolution Kizuna — Прощальна еволюція

Перебираючи старі речі, у намаганні знайти мотлох, щоб викинути, деколи натрапляємо на спогади. На дні зношеного рюкзака лежать якісь кепси, чи наклейки, чи картки — знахідка, рівносильна креслюнкам Лейбовіца з «Кантики». Улюблені персонажі, мультфільми доінтернетних часів оживлюються із запиленого рюкзака минулого й огортають теплом.

Ті ж відчуття виникають з перших секунд «Last Evolution Kizuna». Лунають вступні ноти «Болеро» Моріса Равеля — настрій задано, наміри Toei Animation очевидні. Але одним кивком у бік геніального вибору музичного супроводу короткометражного приквела Мамору Хосоди не обходиться. Одразу по цьому вступна сцена б’є під дих ностальгією у вигляді «Brave Heart». І на додачу незамінний для «Діґімонів» опенінґ Коджі Вади. Музика була й залишається душею всієї франшизи.

Та не музикою самою. Повертаючись до тієї ж передмовної сцени. У її помахах крил, кроках, за ударами велетенських цифрових монстрів криється масивність і руйнівна сила. А прольоти камери дають усвідомити стрімкість подій. Додайте сюди яскраві кольори й стає зрозуміло — краще «Діґімони» не виглядали ніколи.

Пролог завершується, вкинувши підозру на безповоротність змін у дійсності обраної вісімки, на яку наштовхує відсутність їхнього повного складу на полі бою. Бравурний тон змінюється серйозністю реальности головних героїв. Настає розуміння — світ врятувати, звісно, можна, але далі в  ньому ще жити якось треба. Як не дивно, найбільші труднощі в боротьбі з новопосталою життєвою невизначеністю й розрізненням групи відчуває пара лідерів обраних вже-не-дітей Таїчі та Ямато. І, здавалося б, не трамваєм їхали, коли кожен сходить де заманеться, вони пов’язані пережитим і мають йти одним шляхом до кінця. Але дорослість вносить свої корективи.

Особисті проблеми ненадовго забуваються за втручанням нового масштабного виклику, який швидко трансформується у дуже особистий. Тепер героям треба рятувати не світ, а самих себе. На цьому етапі й надалі фільм підходом до своїх тем, героїв і спадщини виявляє зрілість, якої не чекаєш від «дитячої» франшизи «Діґімонів». Дорослішання відбилося не лише на фізичних параметрах персонажів, що справді приємно і несподівано. 

Те ж стосується антагоніста. Його, початково втаємниченого, попри елементарність вичислення, наділяють передісторією, якою, не те що глядач, головні герої переймуться. Неусвідомленою ранньою зрілістю від поспіху дорослішати вона б’є під дих, від неї робиться лячно й хочеться звернутися калачиком. Тому що справжній ворог націлюється підірвати останню опору, гадане довіку незмінним — діґімонів. А справжній ворог тут — дорослішання. Противник, жоден бій із яким не завершився перемогою. Залишається побороти страх і піти з ним на мирову. І «Last Evolution Kizuna» свідоме цього, як і того, що втеча й переховування у бульбашці минулого — не вихід.

Треба визнати, франшиза на 20-му році існування видала найкраще з можливих своїх завершень без зайвого та причин дорікати.

Простота сюжетна — так, є таке. Але хіба це мінус, коли все грає? Важливо, що в ньому стільки підшито. Оповідь «Last Evolution Kizuna» гармонійно вживлює усіх героїв і повороти так, що не виглядає надумано. Анімація й музика нарешті дають відчути розмах подій, на що іноді бракло сил попередникам. Кожна емоція цілить влучно з такою силою, що сльозу пустити не сором. Найзнаковіші тут моменти — зі свистком Хікарі та фінальне прощання під гармоніку — єднають початок і кінець великої пригоди дітей і цифрових монстрів. Вони створюють катарсис, рівня котрого не досягає ніякий інший тайтл 2020-го. Це й робить «Last Evolution Kizuna» найкращим повнометражним аніме року, за відсутности серйозних конкурентів (пробачте вже, любителі котиків «A Whisker Away», філігранної анімації «Demon Slayer: Mugen Train» і безодні страждань «Made in Abyss Movie 3»). «Last Evolution Kizuna» — дитинство, що вертається сказати нам — час дорослішати. Буцім минуле на манеру Мішіми, яке таки не завжди тягне назад, а й має нечисленні потужні пружини, котрі штовхають нас у майбутнє.

Це приходить зненацька. Раптовість змушує прощатися з визначальним захопленням дитинства скупими недоладними думками/словами/текстами. Та що вдієш, час йти далі. А спогади, що підтримують у важку днину, завжди знайдуться на дні запиленого рюкзака.

Ремаркою пробігтися

...ребутом першого сезону «Digimon Adventure», який Toei Animation випустила акурат із завершенням оригінальної історії. «Digimon Adventure:» еволюціонує візуалом, що логічно. Кидається цікавою композицією кадрів, насиченою гамою, що виправдано. А ще перекроює історію. Тепер знайомство з героями поступове, а оповідь — рівніша. Серії на початку цитують «Our War Game», але далі йдуть своєю дорогою. Ребут обережний зі здобутками пройдешнього й не боїться нововведень. Не наважується він, утім, на більш кардинальний редизайн головних героїв, що не критично.

«Digimon Adventure:» залишається по суті дитячим контентом. Головне, щоб йому вдалося з відвертістю оригіналу говорити до нового покоління на серйозні теми. Постарілим шанувальникам франшизи однаково з цікавости доведеться заглянути, щоб скласти свою думку. Всі інші бумери спокійно проігнорують нових-старих діґімонів і нічого не втратять.

The God of High School Поб’єш найкращого друга?

2020-й дав нам багато такого, що хотілося б ігнорувати. Чого ігнорувати точно не слід, то це тріумфальний захі́д корейців на територію аніме (не кінематографом єдиним). Не те щоб їх до цього там не було. Одна сеульська Studio Mir, з «Вольтроном», «Легендою про Корру» та «Кіпо й епохою дивозвірів» у послужному списку, роками залишається чи не найцікавішою компанією у світі анімації. Просто ролі в японському ареалі відводилися їм порівняно менш помітні. А тут Crunchyroll уловив атмосферу загального підвищення зацікавлености корейським продуктом і кинув оком на тривало популярну манхву. Цілий пласт свіжих сюжетів малюються на півострові за Японським морем. То чого ж добру пропадати? І для аніме хороший шанс нагадати про відкритість і спроможність до адаптацій не тільки японського матеріалу. Найбільше шуму наробила перша з трьох екранізацій «Tower of God», та почнемо все ж із середульшого корейця — «The God of High School».

Автор манхви Пак Йонґже і режисер Пак Сонху (була б страшенна марнота не взяти корейця за режисера) пропонують нам світ, в якому люди можуть позичати сили у богів, щоб долати опонентів. З прихованими мотивами проводиться величезний бойовий турнір для визначення найсильнішого поміж старшокласників. Переможець отримає будь-яке своє бажання виконаним. Прагнення кінцевої винагороди об’єднує Джина Морі, Хана Деві та Ю Міру, посередництвом яких GoH намірилося розповісти нам про дружбу.

Та й що дружба? Не сліпу відданість звемо дружбою. Ми оточуємося людьми, що змінюють наше життя на краще. Друзі підтримують наші високі цілі, але готові на розпочате скигління й ухил до саморуйнування дати ляща, присоромити нашу слабодухість, ніби світло у свідомості перемикати. Все це легко проглядається у стосунках чільної трійці GoH. Вони зміцнюють рішучість одне одного робити те, що тре, й так, як тре.

Дружба — вища та ширша за інші почуття, не лімітована часовими, видовими, статевими преференціями. Тому маємо стільки популярних (хороших і не дуже) історій дружби. Історії ж кохання завжди у їхньому супроводі, або зачинаються з них. Це і «Friends» з їх ідеалізованістю, що спотворила уявлення про дружбу не одному поколінню. І «Гаррі Поттер» із роулінґівським захопленням аутсайдерами. І «Перша корова», напрочуд чутлива й гарна драма з минулого року. І ще сотні таких фільмів, виняткове місце серед яких відведене мало не найкращому — «Королівська битва» Кіндзі Фукасаку (окремого представлення не потребує). До гідних його послідовників можна зачислити також GoH. 

Начебто де місце дружби посеред смертельної бійні? Але і «Королівська битва», і «Бог старшої школи» вловлюють чистоту прояву дружби в екстремальних умовах, її правдивішу вдачу.

Так само як і чесноти, граничні обставини оприявнюють страхи та вади. Цим GoH користується для знайомства зі своїми героями.

Джин Морі у пошуках зниклого діда, єдиної його рідні, Хан Деві прагне зцілення друга, Ю Міру намагається відродити славу роду — персонажі, що їх доводиться пізнати найкраще. Решта чисельної когорти героїв не удостоюються тотожної уваги сценаристів. Проте навряд аніме можна закинути претензію про недоопрацьованість у цьому полі. Того, що подається у незначних деталях, експозиційних репліках можна вважати достатнім для GoH. Не чекати ж глибини кожної особи у «Шаленому Максі». Розуміти треба — тут головує екшн.

І мова не просто про екшн, а найкращу екшн-анімацію року. Попри ярість боїв рингу змагань GoH, візуал ніколи не втрачає ясности, рухи чисті та чіткі. Зрозумілістю екшена окупилися бажання режисера зняти деякі сцени спочатку з живими людьми за допомогою технології захоплення руху для референсу, і його робота над розкадруваннями. Результат виказує контрольовану зв’язність режисерського бачення — унікальні катами й плином, кожна сцена бою своїм стилем ведення співзвучна меті окремого героя. Здатність бойових епізодів GoH продовжувати розповідати історію, а не лише бути паузою, щоб герої епічно колотилися до посиніння, додає й без того доладній зрежисованості ще й невідворотності залучення.

Екшн є головним двигачем сюжету, який ділиться на маленькі історії бійців і глобальний закулісний конфлікт. Та якщо особисті лінії Морі-Деві-Міри випромінюють душевність, то переходи на збільшення масштабу буксують, гасять темп, без якого GoH стає бойовим майстром на транквілізаторах. А ближче до завершення й поготів — сюжет вибухає незносною дичиною летючих CGI-ангелів, падінь богів, спустошених міст, ніби творці нанюхалися євангеліонщини. Аніме має дивувати, ясна річ, але тут явний передоз.

Фіналізується сезон на ноті товариського передчуття майбутньої подорожі й обіцянкою розібратися зі спантеличенням останніх серій. Ну що ж, повіримо. А поки можна вкотре ввімкнути опенінґ GoH. Розривна енергія з нього так і б’є. Гайпом заряджає не лише на наступні 20 хвилин епізоду, а на весь день — хоч замість вранішньої кави вмикай. З ним серіал інакше чується. Одначе і без «Contradiction» тайтл має чим підзаправити дух, принаймні стати сильнішими разом точно захочеться.

Great Pretender — Обшахрувати свою самотність

Облуда чесности спадає з кожного. Рано чи пізно. Ота батьківська казочка про «завжди бути правильним, допомагати ближнім, стати поважною людиною» — перша не-зовсім-правда, що в неї так беззастережно віримо. А потім школа й універ, де гроші «на клас» і сесійні «жнива» є пріоритетами у пенсіонерських мізках класних керівничок і професо́рів. Там руйнується оте друге — «зберегти совість важливіше за навчання». На варіанти ситуація скупа: або обирати мовчати, або говорити про несправедливість — і до тебе не примкне ніхто. Коли постає період остаточного осамостійнення, то й на роботі довкола всі тільки про профіт думають, а методи його досягнення не важать. Без долі сумніву всі погоджуються вдавати, що хабарі, «рішання» справ «по знайомству», подвійні стандарти — це норма, ніби всім позакладало мораль (мов у випадку Ґейджа). Отак бути чесним, здається, найкращий спосіб надурити себе. Оскільки спроби залишитися в рамках порядности колективно знецінюються. Вся ця какофонія з намагання обманути всіх і вся схожа на недбале утеплення старовинних будинків — під пінопластом і штукатуркою ховають найкраще. І чому? Через те що світ холодний? Бздур! Всі просто забули як тяжко має даватися тепловіддача світу й шукають найлегший вихід.

Якщо вже йдеться про нечесних людей (а нечесні всі; як «усі брешуть» д-ра Хауса), то краще хай не про буденну дрібноту (які, з поведінки судячи, мислять себе ледь не паблоескобарами), а справді великих шахраїв (що вдають із себе благородних, обираючи за жертв добірну погань), виключно якими оперує «Great Pretender».

Перший межи них — Едамура Макото, всіма вперто званий Едамаме, прямо як незрілі соєві боби, які треба ще готувати у підсоленій воді — кращого тлумачення героя годі шукати, а це всього рецепт закуски. Тут і намагання його зеленого вирватися з життєвого кільця, що вперто заводить на шахрайську стезю, і наївна зневага до власної природи (зрештою, він — син свого батька, куди йому діватись?), і те, як його готують до примирення зі своєю роллю — не підсолоджують шлях, а додають солі. Едамура за ходом серіалу проварюється неабиякою киплячою подорожжю до самоприйняття.

Набридливо всезнаючим гідом для нього буде Лоран — харизматичний фасилітатор, мастермайнд кожної оборудки, кшталт Денні Оушена зі своїми «друзями» та великою справою помсти. Звична річ, утримують усе від розклеювання дві фатальні жінки: Ебі та Синтія. Чи трагічна гибель батьків, чи втрата коханої людини, чи крах батьківських побрехеньок про «бути правильним» — прибиває одне до одного їх, як не крути, звірів безрідних, які навчилися вдавати з себе будь-кого не гірше, ніж вдавати, що насправді не самотні. Однаково, мов ті діти, продані в рабство власними батьками, яких визволятиме Едамаме, а вони відмовляться тікати, — куди й до кого, питається.

Отак поступом, покейсово (їх у серіалу чотири), за посередництва чіткої сценарної послідовности, твориться головне надбання «Great Pretender», яке часто губиться за гучним лоском стильових рішень аніме, — його персонажі. Такі зрозумілі емоціями, живі вчинками, а колоритом не поступаються бекґраундам шоу. GP успадковує найкраще від «Cowboy Bebop», «Black Lagoon» і «Outlaw Star», які згадуються першочергово за героями. Тільки, коли «Cowboy Bebop» навмисно різношерстий, жанровий гуляка, то GP — стабільна, гарно структурована пригода-пограбування.

Авантюристична граційність таких історій вдається японській анімації. Попри підкованість на найбожевільніші зі сценаріїв, аніме вміє (коли хоче) у жорстокий реалізм. Так і GP, навіть попри перебільшену природу деяких пертурбацій, завжди витримує своїх героїв якомога ближчими до справжніх людей — те, на чому спіткнувся «Cannon Busters» і те, у що вкладає щоразу всі сили Шінічіро Ватанабе.

Іноді страхом бути надто сумним GP розтринькує драматичні моменти, через що вони відчуваються хитрим обманом. У результаті тайтл, на відміну від «Cowboy Bebop», не вміє завершитися із тією ж віртуозністю, що й тривав.

Володіючи одним із найунікальніших візуальних стилів останніх років (який, на щастя, ніяк не шкодить спритності анімації), бондіанівською легкістю змін локацій, коротше, видовищем, GP не забуває приділити час нашому хлібу. Його смислотворчі паузи не довгі (це може бути флешбек, розмова з могилою матері, суперечка на березі моря) та скрізь ефектні. З них оповідь про на позір «благородні» афери над заможними злочинцями викриває своє єство — це одвічно, що не роби та чим не прикривайся, тільки особисте, аби помститися чи впоратися з самотою. Встигає тайтл наштовхнутися і на те, чи варто марнувати талант на користь моралі, тим паче якщо від останньої у відповідь не отримаєш нічого? 

Океанське дно знає більше ніж ми, а з огляду на останні серії, персонажів GP не так легко потопити, тож вони самі не знають, чи дійсно безгрішне життя дасть шанс здобути чесне щастя. Відповідей ніхто не дає. У цьому безтурботна й неморалізаторська краса «Great Pretender». Такий він — другий поспіль тайтл Wit Studio, що претендентує на звання сучасної класики, назвати який найкращим аніме року не те що не соромно, а дуже навіть необхідно.

Keep Your Hands Off Eizouken, Japan Sinks — Тріумф мрійників і катастрофа на рівному місці

Існують десятки (якщо не сотні) фільмів про кіновиробництво. Про сценаристів — «Трамбо» і «Манк». Про акторів — «Кінь БоДжек» і «Ла-Ла Ленд». Сюди ж доклалися «Престиж» і «Початок» Нолана та «Хранитель часу» Скорсезе. Мовою аніме свою любов кінотворенню висловив Кон у «Актрисі тисячоліття» й «Паприці». Присвяти анімаційним роботам, їхнім авторам пригадати не так легко. Та не Голлівуд, схильний сам себе знімати на плівку, є фабрикою мрій, як би він не переконував усіх у цьому. Анімація — ось де сни знаходять втілення, бажання сягають здійснення, все робиться можливим. Поки більшість захоплюється фільмами з живими акторами, за живих людей, які творять живіші від самого життя рухливі малюнки, мусить віддуватися аніме. Виходить пристойно й кмітливо. Як приклад, «Shirobako» і опосередковано «Bakuman». Примітною є шоста серія «Золотого жевжика». За її специфічною комедією схована болюча правдивість відтворення робочого побуту аніматорів.

Своєю пристрастю до аніме вирішив поділитися Масаакі Юаса. Тому й наділяє нею своїх героїнь у «Keep Your Hands Off Eizouken!» (eizouken — кіноклуб). Фронтовичка клубу — школярка Асакуса Мідорі. Невеликий зріст, високі фантазії, змальований скетчбук, невгамовна наснага. Вона з тих, що мають шило в дупі у стосунку до улюбленої справи. Їм горить втілювати ідеї. Юасі тільки такого палива й треба, щоб розігнати історію. Однак на голому ентузіазмі далеко не заїдеш.

Тому компаньйонкою Мідорі стає прагматичка Канаморі. Її довгі ноги носять на собі жорстке планування, холодний розрахунок — загалом, ні єни на вітер. Контрастне дуо доповнює новенька Мідзусакі з солідарним фанатизмом до анімації, вмінням розробляти персонажів і статусом молодої моделі. Її популярність робить свою справу — запал анімешниць стає інвестицією для Канаморі. Дівчата засновують кіноклуб, кінцевою метою якого для Мідзусакі й Асакуси є створення аніме, для Канаморі — прибуток.

Силами креативу Юаси, в очах Мідорі рейвах міської забудови стає сетингом, а літаки летять на двигунах фантазії, часом розбиваючись прибоєм об скелі фінансово-технічних труднощів і стиснутих часових рамок. Реальність бажає компромісів — перфекціонізм повинен коритися. Але нічого, Юаса заряджає шоу пристрастю героїнь до своєї справи. Таким людям і сарай без кондюка — кіностудія. Вони рвуть повітря легенями, певні, що за рогом чекає неймовірне — вогні, прибульці, мехи. І хоча там нічого, крім протягів, це не бентежить. Їм аби творити. А перешкоди усуне продюсер (тут за нього Канаморі).

У тайтлі легко дихається. Сюжет летить стрімко. Так, що штудіювання анімаційного процесу не падає на плечі глядача вагою університетської лекції. Конспект по завершенню не перевірятимуть, а знатиме глядач усе аж до неочікуваних дрібниць і чітів анімації.

Коли ентузіазму (і Юаси, і героїнь) стає замало, допомагає добросердий гумор. Зрідка його теж замало. Нам, як сказали б юні героїні, ще є куди рости. Не все досконало й не біда. Прецінь «Keep Your Hands Off Eizouken!» — затребувана присвята анімації, ідеальна, щоби заразитися від неї натхненням творити власними руками найвеличніші зі світів.

Чим більша знаходиться розрада в «Eizouken!», тим неприємніше дивує наскільки поганий другий проєкт Юаси — «Japan Sinks». Виявляється, руйнувати світи важче ніж створювати, адже режисер зазнає повного провалу в цьому. Історія великого землетрусу, після якого вся Японія йде під воду, стає суцільною катастрофою.

Усе, що так добре пасувало «Devilman Crybaby»: майже гидка анімація та дикість оповіді — зовсім не підходить «Japan Sinks». Юаса навіть повторює певні візуальні мотиви (як-от сцени бігу, злободенний реп й ін.), теж повністю провально. Вірному Юасі композитору Кенсуке Ушіо теж немає чого запропонувати в цьому аніме. 

Сюжет спотворений непотребом відгалужень, спраглий хороших діалогів і делікатного відношення до власних тем і героїв. Коли смерть чергового персонажа сприймається не те що байдуже, а комічно, це явно не хороший знак. Фінал, яким так зрезонував «Devilman Crybaby», тут робить з Японії не країну світанкового сонця, а якусь на колінах роблену PowerPoint презентацію для уроку географії. Таким чином, «Japan Sinks» з наболілого повчання про згубу ксенофобії стала одним із найбільших розчарувань серед аніме-релізів року.

Ghost in the Shell: SAC_2045, Akudama Drive — Кіберпанк до кіберпанку

«Japan Sinks», може й катастрофа, проте точно не така як «Ghost in the Shell: SAC_2045». Колись популярне й велике вкотре повертається, щоб розчарувати. І режисура Каміями, яка раніше витягла «Привида у латах» у серіальний формат «Синдрому одинака», нині безповоротно закопує рештки франшизи. Якщо серіал двотисячних можна порівняти зі сиквелом «Чужого» Кемерона (більше стрілянини, менше саспенсу й метафізики) тільки для фільму Мамору Ошії, то «SAC_2045» — уособлення всіх найгірших продовжень, що спадають на думку.

«SAC_2045» повільно сповзається до купи, а нарешті зібравшись, виявляється не вартим очікування. Сюжетний замах присутній — зроблений він наосліп без уявлення якою має бути ціль. Навіть наявні спроби остаточно не упослідити аніме зливає зашкварна анімація. Герої наче пластилінові, волосся декого схоже на зефір, міміка дерев’яна. Бойові сцени не тільки не динамічні, а й до істерики сміховинні. «SAC_2045» — причина, чому ми досі з осторогою відносимося до 3DCG аніме-релізів (і це при існуванні «Beastars» і «Land of the Lustrous»).

Це аніме, що не додає глибини ні історії «Ghost in the Shell», ні  її персонажам. Не пропонує нової проблематики й цікавих сценарних рішень. Натомість це фарш із тухлого візуала й третьосортного саундтреку. Сором видавати подібний продукт у межах франшизи, знаної за візуальною метафоричністю, композиціями Каваї Кенджі з дилогії фільмів 1995 і 2004 років та музикою Йоко Канно до «Синдрому одинака». Соромно його дивитися.

Незважаючи ні на що, потрібно втекти. Бодай на Місяць. Хай його вже не існує давно. А куди податися, якщо кіберпанк гучних імен типу «Ghost in the Shell» і «Cyberpunk 2077» тоне в баґах? Цю лакуну встигає заповнити осіння прем’єра «Akudama Drive». Дозу неону, рекламних голограм, повоєнних міст і спотворених технологій тайтл забезпечує сповна. Та передусім — це чистий хаос. Разом зі своїм кастом фріків, що репрезентують різноштибні девіації, «Akudama Drive» є сумбурним дурдомом, який по фану дивитися — щоразу чекаєш наступного коника, що його викине аніме. Надмірщина пре через край. Розсікання байком повітря та гіпертрофовані характери героїв нагадують стильну глупість гри «Devil May Cry». Коли ж група з семи акудам (Кур’єр, Дебошир, Лікарка, Бандит, Хакер, Головоріз, Шахрайка — як годиться, без імен, самі клікухи) захоплює шінкансен задля солідної винагороди й пробивається до головного вагона з сейфом, аніме поділяє дух «Snowpiercer» і «Baccano!».

Режисер Томохіса Таґучі («Last Evolution Kizuna») з творчими візіями Кадзутаки Кодаки («Danganronpa») викручують регулятор адаптера настрою на найвищі рівні, роблять зі свого проєкту несподіваний требабач естетикою нуарних тіней, футуристичного гротеску та сірої моралі. Всебічна ексцентричність «Akudama Drive» таїть неочевидну наявність у персонажів власних історій і рахунків зі світом. Вони залишаються невисловлені та повсякчас вислизають коротким натяком серед зон абсолютного карантину й міста на руїнах, що диктують кожному умову знати своє місце. Але чи так сильно одне місце від іншого різниться? Адже, всі ми — частина ентропії, що руйнує світ.

Kakushigoto — Дуже милота

Комфортні історії — зручний сховок. Ось вам така. Молодий батько хоче приховати від доньки свою професію. Осоружний горе-манґака еровидань переживає одну оказію за іншою — все, щоб уберегти невинну доньчину природу. Подвійне життя двоїть сюжет «Kakushigoto», показуючи як відчайдушні поривання Какуші, так і робочу щоденщину самотнього батька. Ритуали прокрастинації перед реченцями, дивацтва колективу художників, посилання на популярну манґу знайдуть відгук у тих, хто хоч дотично був причетний до творчих процесів. Тим часом біганина Какуші, спрямована на забезпечення повноцінного дитинства своїй дочці, інтерпретується оточуючими жінками як увага до них. Насправді ж йому Хіме важлива над усе.

Вся метушня з невиправданих очікувань, прихованих речей і заморочок манґаки накладається одна на одну в низку абсурдних комічних замальовок. Результуюча зугарно мила та не менш смішна. А додати сюди епізоди спілкування Какуші та Хіме, і просто мила історія перетворюється у дуже зворушливу. Аж загорнутися хочеться в неї разом із ковдрою, посміюватися з ґеґів, пожовуючи PB&J бутер (чи мандаринки) самотніми вечорами, яких доля зараз підкидає вдосталь.

Sing "Yesterday" for Me — Старі фотографії…

Терапія буває різна. Не обов’язково поринати в паралельні світи, можна обійтися життям інших, хай навіть ці інші — персонажі аніме. Іноді й вони відчуваються достоту реальними й спорідненими. Як у «Sing "Yesterday" for Me».

Невелика кількість дійових осіб і місць уподібнює його до театральної п’єси. Все зв’язується зараз, усе давно переплетене в минулому. От в останнє героям якраз варто менше взиратися і трохи менше думати — легше би по життю йшлося. А доки прийде розуміння цього, їм доведеться потроху мучитися в фрустрації буднів, не знаючи, яке майбутнє обрати. Хоч найближчий з варіантів — майже завше виграшний.

«Sing "Yesterday" for Me» дуже камерно підходить до постановки. Тональність спокою і детальність бекґраундів. Приземленість емоцій і антикульмінаційність. Меланхолія і лагідність стосунків. Серіал, може, забудеться, обмислене за переглядом — зостанеться.

BNA: Brand New Animal — Звіролюди × дивозвірі

Що не проєкт, то подія — правило, закріплене за студією Trigger. Винятком не стає новий серіал «BNA: Brand New Animal». Найбільш озахіднений структурою й манерами, він продовжує серію антропоморфних звіроісторій зі схожими проблематиками нетерпимости, лиш різними до них підходами. BNA чотирилапими слідами «Зоотрополісу» заварює усе простуватим детективчиком — протагоністка Мічіру шукає в Аніма-Сіті причини свого перетворення на звіролюдку. Хоча глядач має більшість відповідей значно швидше за неї, Йо Йошинарі не дає нудьгувати. В першу чергу, традиційно не підводячи сакуґою та чуттям стилю.

Стравність широкій аудиторії могла стати ще одним козирем BNA. Широке поле натомість має більше гравців. І BNA програє найсильнішому західному анімаційному серіалу 2020-го — «Кіпо та епоха дивозвірів». Арсенал засобів DreamWorks і Studio Mir у фактично ідентичній історії переважає сили Trigger у рази. Битва нерівна. Вихід — не влаштовувати безглуздих змагань і задовольнитися обома серіалами (на жаль, не рівносильно).

Tower of God — Bright star, would I were stedfast as thou art

«Tower of God» — друге аніме за корейською манхвою, що гучно заявило про себе в жанрі фентезі. Юний Баам слідує у Вежу Бога за Рахіль, аби возз'єднатися з єдиною, яку знає і якою дорожить настільки, що страх смерти у жорстоких випробуваннях Вежі стає чужим для нього. Прямо Орфей, якби його Еврідіка страждала нав’язливими ідеями й тінню не йшла за ним, а встромила б ножа у спину. Відомо, Орфей — зірка історії, а Рахіль затінена зорею бути не хоче, і це її згуба.

Стати особливою — ціль, що маніакально засліплює для Рахіль те, що єдиний (і цього мало б бути достатньо), в чиїх очах вона особлива, світло та зірка, є відштовхнутий нею Баам. Почуття розривають героїню й ведуть до найкращих surprise-motherfucker-поворотів історії, тому глядач отримує своє і нарікати на мінливість Рахіль нічого. Всі у Вежі до певної міри осліплені власними бажаннями, а на вершині, кажуть, вони збуваються. Тож і погляди їхні прикуті тільки туди.

Випробування, вдосконалення сил, нові друзі — усім відомо, як працює мономіт. А зацікавлює насамперед багатий світ «Tower of God». Такий багатий, що за ним можна не помітити порожність і пасивність головного героя. Аніме натякає, що Баам не ликом шитий і у забутому ним минулому щось та й криється, проте воліє не відкривати карт. І цих карт набирається на колоду чи дві — аж забагато й задовго шоу притримує їх. Баама й того під фінальну завісу сезону цікавить не стільки Рахіль, скільки відповіді на питання. Наразі доводиться миритися з утаємниченістю мотивів персонажів і сценарною бронею протагоніста. Погодьтеся, незначна жертва, щоб отримати прийнятне фентезійне аніме, байдуже, гірше ніж першоджерело, чи ні.

ID:Invaded — Твоя підсвідомість є місцем злочину

«ID:Invaded» — оригінальне аніме від маловідомої студії NAZ і режисера Ей Аокі (той, що «Fate/Zero» та «Aldnoah.Zero»). Серіал, мов губка, вбирає ідеї цілої низки науково-фантастичних детективних історій і бере на себе (можливо, несвідомо) роль місткого омажу, який, до того ж, не забуває про хоч яку-небудь власну ідентичність. За сюжетом ведеться розслідування сплеску появи серійних убивць, якими, ймовірно, маніпулює одна людина. Дуже доречно з’являється нова технологія Мідзуханоме, що дозволяє на основі зібраних когнітивних часток поринати в несвідоме вбивці. Неминуче виявляються паралелі зі Спілберґівською «Особливою думкою», дещо переоціненим «Psycho-Pass», ба навіть Ноланівським «Початком» і вайбом «Справжніх детективів» у фінальних титрах.

Попри наліт вторинности, «ID:Invaded» вміє утримати численними кліфгенґерами та світами маніяцького несвідомого. На жаль, він часто не осилює ваги власної претензійности, що позначається, приміром, на незмозі візуалу вповні справитися з викликами сюжету. До жанрових інфлюенсерів «ID:Invaded» не дотягує, але його захоплива головоломковість, наростання масштабу з наближенням фіналу та твісти в стилі Кайзера Созе виборюють собі заслужену увагу.

Dorohedoro — Бруд до бруду

Студія MAPPA рятувала протягом року своїми адаптаціями. «Dorohedoro», «The God of High School», «Jujutsu Kaisen» і нарешті «Attack on Titan» — така кількість надійних робіт стала приємним підтвердженням здібностей студії, що створила «Terror in Resonance», «In This Corner of the World» і «Dororo». З доробку MAPPA за 2020-й є що вибирати. Та найсоковитіше виглядає «Dorohedoro».

Є світ чаклунів. І є Діра, на жителях яких чаклуни відточують свою магію, то на тарганів їх перетворюючи, то на ящіркоголових, то на ще яку почвару. Таке збиткування безслідно не минає. Хтось зрештою знайде для кривавої помсти силу та союзника (чи союзницю, і бажано таку, щоб ґьодза вміла готувати).

Ось де вже фантазія манґачки К’ю Хаяшіди розгулялася. І нашими улюбленими посиланнями на «Алісині пригоди у Дивокраї» вона не обмежується. Чаклуни на стероїдах, грибна магія, кріпові маски, демони в головах, дияволи з пекла, дим із пальця, хрестоокі бандити. Макітра обертом від такого перенасичення божевільними деталями лору. Наповнення, лиш на перший погляд, рандомне й тріпове, своєрідною логікою не обділене й не розсипається, наче батон нарізний. А чого в ньому немає, то це показово поганих/хороших. Набрід такий, що з кожного по пуду зла набереться, але це-то і зближує з ними.

Ні потой-, ні посейбіччя «Dorohedoro» — не найприємніші, щоб осісти переховуватися від навколишніх жахів. Скоріше, привести себе до тями жвавістю героїв у цьому кроненбергівському бруді, позбавленому співчуття й не чужому до екзотичного гумору. За бажання, можна ще соціальний підтекст виловити й обов’язково — расово-дискримінаційний. Химерні світи «Dorohedoro» складають компанію майндфаковим «ID:Invaded» та «Akudama Drive». Однак порівнятися з ними серіалу не дає власна обірваність із покладанням на наступний сезон, який ще бозна-коли вийде.

Самі бачите, аніме продовжило відкриватися новому, нарощувати охоплення, розширювати мислення. Попереду ще більше. Зокрема, востаннє покажуться справжні колоси індустрії: уже набирає хід завершальний сезон «Атаки титанів», вийшов трейлер багатостраждального «Evangelion 3.0+1.0». Зацікавлення аніме зростає, воно ловить тренди й актуалізується. Шкода тільки, що більшіть українських видань досі не сприймають серйозно та мало говорять про нього. Є запит — тексти де?

У всякому разі, нам більше важить потреба укриття від реальности, яким безвідмовно служить аніме. Це надійні стіни, що не комфортом і забуттям сильні. У них можна знайти відпочинок, безперечно. Але також відрефлексуватися, ускладнитися, залікувати рани перед виходом назовні. Позаяк ці мури зведено не для відгородження від життєвих проблем, а щоб врешті зіткнутися з ними.