Автор Admin 
З 27 серпня кінотеатри крутять постапокаліптичну драму Рідлі Скотта «Сузір’я Великого Пса». Це вже п’ятий повнометражний фільм режисера за останні п’ять років.
Сюжет взято з роману Пітера Геллера 2012 року. Критики розгромили стрічку вщент. Я розберу, що саме пішло не так цього разу.
Плюси: переконлива харизматична гра Джоша Броліна та Ґая Пірса. Захопливі естетичні краєвиди оператора Еріка Массершмідта. Спроба розповісти камерну історію насамперед про людей.
Мінуси: поверхнева драматургія і простакуватий сюжет. Відверта ідіотія на локації Гранд-Джанкшн. Шаблонність багатьох елементів постапокаліптики.
«Сузір’я великого пса» / The Dog Stars
Жанр — постапокаліптична драма. Режисер Рідлі Скотт. У ролях Джейкоб Елорді, Джош Бролін, Марґарет Кволлі, Ґай Пірс, Еллісон Дженні, Бенедикт Вонг. Прем’єра в кінотеатрах. Рік випуску 2026.
Світ накрила смертоносна пандемія грипу. Вона викосила майже все людство. Ті, хто зберіг людське обличчя і не став здичавілим мародером, виживають у тихих віддалених місцинах серед пишної природи.
Серед них пілот Гіґ і колишній військовий Бенґлі. Вони абсолютно по-різному трактують своє становище у зруйнованому світі і цивілізацію загалом.
Попри взаємну незгоду щодо складних екзистенційних питань з цих двох вийшла непогана команда. Перший разом із вірним собакою Джаспером літає на маленькому літачку до зарослого бур’янами Денвера. Він поповнює припаси. Другий не розлучається з гвинтівкою. Він дає відсіч непроханим гостям.
Так би й тривало до скону. Після чергового нападу вороже налаштованих незнайомців Гіґ вирішує податися на пошуки кращої долі. Тут його більше нічого не тримає. Хтозна, можливо ця подорож замість безвиході принесе новий сенс життя.
Найкращою характеристикою стрічки стане така. Рідлі Скотт знову виступив у своєму репертуарі. Це не вирок. Але навряд чи комплімент.
Малоймовірно, що від 88-річного режисера хтось чекав нового шедевра. Усі давно розуміють — його найкращі часи минули. Це не заважає Скотту раз по раз доводити. Запалу в нього ще вдосталь для плідної праці.
Він розпорошується. Пропонує видовищні баталії. Показує людські долі. За можливості причепурює оповідь натяками на філософські сенси.
Інша справа — виходить сильно з перемінним успіхом. Якщо говорити конкретно про цей фільм, люди бентежать Скотта куди більше за голлівудську гостросюжетність.
Напівзруйновані хмарочоси, понівечені автівки і порожні вулиці виступають лише декораціями для справжньої історії. На жаль, вона не вдалася на всі сто відсотків.
Парадокс криється саме тут. Поки режисер разом зі сценаристом Марком Л. Смітом трепетно вибудовують взаємодію між персонажами — серед них і симпатичний пес Джаспер — «Сузір’я» виглядає на диво добре.
Місцева драматургія не глибша за ставок, де Гіґ безуспішно ловить рибу. Не в останню чергу долями героїв переймаєшся завдяки впевненим харизматичним перформансам. Особливо старої гвардії в особі Броліна та Пірса.
Екранну синергію до певного переломного моменту підкріплює оптимістичний погляд на постапокаліпсис. Про нього торочив сам Скотт. А також захопливі майстерно зафільмовані Еріком Массершмідтом краєвиди. Вони постають, коли Гіґ сідає за штурвал літака і прямує назустріч вітру та пригодам.
В Україні з її власним апокаліпсисом цього оптимізму ой як бракує. Вже хоча б через це на стрічку дивишся дещо іншими, менш прискіпливими очима, ніж примхливі розпещені західні критики.
Зовсім інша річ, як Скотт дає раду екшеновому складнику. Без нього важко уявити 110-мільйонний блокбастер у літній сезон. Проблема не в тому, як це виглядає, хоча й тут виникають питання. Біда в тому, як це корелює з по суті камерною історією. Не про виживання, а про переродження.
Ось тут ми поступово наближаємося до моменту, коли вся і без того хитка архітектоніка фільму руйнується в одну мить. Це істотно псує враження від перегляду.
Здається, сам Рідлі Скотт так і не зрозумів, як краще завершити історію і коли саме варто поставити крапку. До рівня багатозначної сопілки, на щастя, не доходить. Але Джош Бролін замість незмінної гвинтівки таки схопить гітарку. Напрочуд товстий символізм. Але який уже є.
Це не кажучи про те, що сер Рідлі особисто запевняв — ніяких зомбі в його постапокаліптиці вдень зі свічкою не знайдеш. Проте чим тутешні дикуни принципово відрізняються від хаотичних і безжальних ходячих мерців — рішуче незрозуміло.
У підсумку в культового кінороба знову вийшло суперечливо, неоднозначно і зі скрипом. Після перегляду важко позбутися прикрого відчуття зіпсованого продукту. Але пан Рідлі, напевно, по-іншому наразі не вміє.
Висновок: Рідлі Скотт уже не той. Або зачекайте — навпаки, досі той самий. Коротше, ви зрозуміли.